В Україні процвітає “бізнес” із продажу журналістських посвідчень, які відкривають його власнику двері на важливі заходи, надають можливість отримувати та зберігати інформацію, а також дозволяють володіти травматичною зброєю. Що робити з цими організаціями, які займаються продажем посвідчень, та наскільки значна ця проблема — розповів у інтерв’ю “СтопКору” журналіст, голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов.
Пане Андрію, доброго вечора. Ви були автором заяви щодо незаконної видачі журналістських посвідчень. Розкажіть, що було передумовою?
Це була заява Комісії з журналістської етики, а передумови накопичувалися впродовж багатьох років. Кожного разу, коли в країні розпочинаються вибори — кількість журналістів та журналісток в Україні зростає настільки, що навіть виміряти неможливо.
Люди з цими журналістськими посвідченнями опиняються на виборчих дільницях та за законом мають повне право перебувати там при всіх подіях. Тому в людей, які насправді не є журналістами, виникає можливість впливати на поведінку та дії осіб, які працюють на виборах.
Звичайно, це публікаціями не обмежується, адже ці люди не вміють робити журналістські матеріали, але вони вміють удавати, що нібито стежать за дотриманням законодавства і, на мою думку, втручатися у вибори та вчиняти тиск на тих, хто працює на дільницях.
І Комісія журналістської етики та багато інших журналістів звернули на це увагу та зрештою вирішили зробити відповідну заяву.
Ви також зверталися у цій заяві до Національної поліції, адже ці посвідчення дають ще й інші можливості, наприклад — отримувати зброю.
Так, це інший аспект цієї проблеми, адже ці люди не бувають потім на виборчих дільницях. Але якщо уявити, що ця людина йде туди або на засідання комісій і в неї є травматична зброя, то це лише ускладнює проблему.
Я сам відмовляв своїм знайомим та приятелям, які хотіли отримати журналістське посвідчення, бо вони хотіли отримати травматичну зброю. Допомагати таким знайомим — це ускладнювати проблему та створювати додаткову небезпеку в суспільстві. Є закон — ти його виконуєш.
За нашими спостереженнями та інформацією Спілки журналістів України, такі дозволи на зброю опиняються зовсім не у професійних журналістів, а у тих, кому це потрібно з іншою метою.
Якщо згадати ще недавню нашу історію, то посвідчення журналіста давало певні переваги при оформленні виїзду за кордон. У часи безвізу мало хто використовує це, але раніше люди користувалися.
У цій заяві було вказано п’ять ЗМІ та інформагентств, які продавали посвідчення. Як регулюють на законодавчому рівні діяльність цих компаній та що з ними робити?
Річ у тім, що на законодавчому рівні підкопатися до такої діяльності неможливо. Понад те, після цієї заяви та ще кількох публікацій на цю тему керівництво однієї з тих організацій звернулося з позовом до суду проти нас, що ми нібито “перешкоджаємо законній господарчій та журналістській діяльності” цих організацій. І поліція відкрила кримінальне провадження за фактом цієї заяви.
Виходить, що за законом їм нічого не можна зробити, а “перешкоджаємо” тут ми.
На сайтах цих організацій навіть є оголошення, що “за певний членський внесок ви отримаєте посвідчення журналіста”. Ми вважаємо, що це погано прихована форма торгівлі цими посвідченнями, бо для того, щоб отримати цей документ, потрібна не тільки освіта і твоя заява — потрібно, щоб визнане ЗМІ взяло тебе на роботу, та за певний час довести, що ти займаєшся саме професійною діяльністю.
Як далі для цих людей проходить процес отримання зброї? Невже фейковим журналістам насправді підписують заяви і вони далі проходять усі процедури?
Звичайно, саме посвідчення не спрацює, бо необхідне ще підтвердження організації. Але вони ж самі зацікавлені у тому, щоб їхні посвідчення були законні та дієві, то, мабуть, можуть допомогти й у цьому.
Але проблема інша — вибори. На кожних виборах з’являються тисячі нових “журналістів”, які можуть втручатися у виборчий процес.
Також на минулих виборах мережа “Опора” зафіксувала таке явище: на дільницях з’являються представники партій, які не беруть участі у виборах, але вони можуть завдяки законодавству відправляти туди своїх представників.
Тобто проблема не тільки у самих посвідченнях, вона значно глобальніша. І її потрібно розглядати в контексті.
Наведу приклад. У нас багато років займалися тим, щоб напади на журналістів розслідували у першу чергу та ретельно, але нашою ціллю було не те, щоб певну категорію людей більше захищали.
Ми хотіли, щоб так ретельно захищали й інших громадян. Коли буде це, то не буде необхідності брати під захист саме журналістів.
За нашою інформацією, нещодавно було відкрито кримінальне провадження проти однієї жінки, яка розповіла, що купила журналістське посвідчення саме для відвідування різних заходів. Разом із тим, у неї знайшли пістолет, і з її сторінок у соцмережах відомо, що вона нібито вживає транквілізатори. Завдяки таким організаціям посвідчення може отримати будь-хто та навіть бути небезпечним для суспільства.
Ну так, але це посвідчення також дає можливість перебувати в різних органах місцевого самоврядування та держорганах. Це теж може бути використано для тиску на людей.
Взагалі журналісту потрібна зброя?
Це вже залежить від конкретних обставин. Звичайно, є такі журналісти, які постійно перебувають у небезпеці — розслідувачі, наприклад. Мені здається, що тут необхідно підходити не з ознак професійної приналежності. Особисто в мене за всі роки моєї журналістської роботи не було справжньої потреби в зброї, хоча мені та іншим моїм колегам надходили погрози.
Але є люди, яким може бути необхідно відбити напад — у такому випадку зброя необхідна.
У нас зараз триває дискусія, чи мають право звичайні цивільні люди носити зброю та як забезпечити доступ або навпаки, не дати доступ до зброї.
Знову таки ж, якщо буде закон про зброю для цивільних, то це розв'яже проблему з журналістами та журналістськими посвідченнями. Якщо ви маєте потребу в носінні зброї як громадяни, то тоді не так важливо, чи ви журналіст, водій автобуса, пекар тощо.
Її можна тримати для захисту себе та своєї родини або ж навіть для стримування військової агресії. У такому контексті необхідно розглядати це питання, а не виокремлюватися.
Чи існує статистика про напади на журналістів?
Статистика нападів на журналістів існує, вона доступна на Detector.media, на сайті Інституту масової інформації, на сайті Профспілки журналістів України і постійно оновлюється. Ми постійно про це ведемо мову.
Крім того, є ще всесвітній індекс свободи слова, там теж можна знайти статистику нападів на журналістів у всьому світі.
Це сотні нападів? Тисячі? Десятки?
Навіть якщо це один напад, то наслідки його можуть бути різними, але для України це десятки. Варто зазначити, що частина нападів не враховується у статистиці, бо хтось не звертається по допомогу. Також буває таке, що напад на журналіста не пов’язаний із журналістською діяльністю.
На жаль, є такі випадки, коли наші колеги гинуть, втрачають здоров’я, і саме тому я кажу, що не кількість нападів показує реальну ситуацію та небезпеку.
Небезпека залишається у тому, що багато ЗМІ залишаються під впливом своїх власників, політичних сил, а тепер іноді — і так званих активістів. Тому що у нас можна скоїти агресивні дії щодо когось і сказати: “А ми — активісти, робимо шляхетну справу”.
У цих нападах були випадки, коли журналіст використав своє право на зброю?
Наскільки мені відомо — ні. На пам’ять нічого сказати не можу. Можливо, бували такі випадки, коли нападники знали, що у журналіста є зброя і це їх стримало, але це припущення.
Для чого все-таки журналіст використовує зброю згідно з законом? Якщо журналіст застосував зброю, то чи понесе він якусь відповідальність?
Залежно від того, чи діяла людина в межах необхідної самооборони чи ні. Наша перевага не в тому, що ми можемо безкарно використовувати зброю, а в тому, що вона взагалі в нас може бути — це стримувальний чинник, можливість себе захистити тощо.
Усе залежить від загрози.
У Херсоні у 2020 році був такий випадок, коли журналіст комусь погрожував своєю зброєю та навіть стріляв. Чи повинні понести покарання ті організації, які допомогли цій людині отримати дозвіл?
Якщо ЗМІ видало журналістське посвідчення та всі довідки цій людині та не мало сумнівів щодо адекватності цієї людини, то вони не мають нести якусь сувору відповідальність. Це може стати підставою, щоб надалі ставитися обережніше до видачі відповідних дозволів.
Якщо це було у випадку торгівлі посвідченнями, то звичайно, потрібно, щоб була відповідальність у цих організацій.
Мені колись нинішній заступник міністра культури, медіаюрист Тарас Шевченко сказав, що в Україні достатньо кваліфікованих адвокатів, які можуть довести як те, так і те.
Ну, і тут з’являється питання: як довести, що вони свідомо видавали посвідчення людині, яка потім вчинила протиправну дію? Лише практика і аналіз таких випадків.
В Україні необхідно ввести єдину загальноукраїнську прескарту, яка буде видаватися лише тим, хто довів, що працює на визнані засоби масової інформації, більшість свого доходу отримує від журналістської діяльності. Це може розв’язати проблему.
Чи є статистика тих журналістів, хто отримав зброю? Бо журналісти-розслідувачі відправляли запити до всіх органів Нацполіції України і отримали відповідь лише від Миколаївської області, де було сказано, що лише 223 людини мають зброю. Наразі ж є інформація, що насправді їх тисячі або й десятки тисяч.
Ну, якщо в Миколаївській області їх 200, то множимо на 25 — вже є тисячі. І миколаївська спілка журналістів далеко не найчисельніша в країні.
Особисто серед моїх знайомих журналістів лише у двох є травматична зброя на офіційних підставах.
Вона з ними завжди при собі?
Ні, звичайно, не завжди. Вони її беруть, коли відправляються на особливо відповідальні завдання і передбачають, що проти них може бути скоєне насильство.
Тут питання в тому, що якщо постійно носити з собою зброю, то ти сам можеш створити додаткову небезпеку, тому що її в тебе елементарно можуть вкрасти.
Якщо вона була куплена за фейковим посвідченням, то до поліції ніхто звертатися не буде?
Тут ми знову опиняємося у двозначній ситуації. Якщо це не справжній журналіст, то в нього все одно є всі необхідні довідки.
Але якщо поліція запитає у цієї людини, хто видав ці довідки, а ця організація існує лише в інтернеті?
Ну, вона ж все одно існує, це реально зареєстровані організації.
Ми нещодавно були на засіданні Комітету з питань свободи слова ВРУ. Там ми написали клопотання, щоб вони звернули увагу на те, що проти Комісії з журналістської етики було відкрите кримінальне провадження.
Ми навели там певні докази, що ці посвідчення видаються неправомірно, надали певні статистичні дані. Комітет нас одноголосно підтримав, але їхня заява не містить засудження діяльності цих організацій, бо що не кажи, але вони діють на законних підставах. Цих людей можна лише відключити від нашої роботи, але для них це не має жодного значення, бо вони отримали, що хотіли.
Тобто найпростіший спосіб отримати наразі зброю в Україні — це купити посвідчення журналіста?
Це залежить від того, що ви розумієте під найпростішим способом, бо можна просто дати хабаря і купити цей дозвіл. Але якщо говорити про законні підстави, то напевно з допомогою посвідчення — так.
Проти вас відкрили за цю заяву кримінальне провадження. Чи відреагували в самій поліції на неї?
Наша заява не була скерована саме до поліції, це було звернення до суспільства, щоб привернути додаткову увагу до цієї проблеми.
Одне можу сказати, що вже після відкриття кримінального провадження проти нас ми зверталися до поліції і вони відкривали справу за місцем проживання заявника у Новограді-Волинському, а потім скерували до Києва. Наразі столичні поліцейські повернули справу до них, як мені здається, для того, щоб закрити це провадження.
Також хочу сказати, що ні мене, ні членів Комісії з журналістської етики від початку історії з цим провадженням на допит не викликали і взагалі жодного контакту з правоохоронцями не було.
Але зазначу, на сайті тієї організації, яка подала позов, дуже раділи тому, що проти нас відкрили кримінальне провадження.
А що це за організація?
Здається “Антикор”. Це Сергій Кот, у якого є ціла організація, яка називається Національна спілка незалежних журналістів України (НСНЖУ), і назва дуже легко плутається з Національної спілкою журналістів України (НСЖУ). На їхньому сайті всі ці оголошення про продаж посвідчень є.
За нашими спостереженнями, це найбільша та найуспішніша організація у цьому напрямку. І треба віддати їм належне за винахідливість, бо написати заяву про “перешкоджання законній економічній діяльності” — це не просто слова “на нас тиснуть і корупціонери не хочуть, щоб їхню діяльність розслідували”.
Якщо у видачі цих журналістських посвідчень все законно, то як взагалі все це контролювати та зменшити кількість таких “журналістів”?
Необхідно йти до єдиної української прескарти і працювати з людьми, щоб вони не хотіли купувати ці посвідчення.
Також необхідно врегулювати ЗМІ в інтернеті, бо траплялися навіть такі випадки, коли різні детективні агентства отримали статус ЗМІ та посвідчення журналістів, бо знайшли лазівку в чинному законодавстві. Через це тут великий простір для зловживань.
Є також ще одна пропозиція, але це вже мрії. Крім журналістики, я також займаюся й перекладами. Й одного разу зустрівся з нідерландським колегою, який розповів, що він не просто перекладач, а присяжний перекладач. Тобто людина, яка спеціальною присягою засвідчує, що вона буде виконувати свої перекладацькі обов’язки. Може, “присяжний журналіст” і звучить кумедно, але насправді це дуже правильно.
Яка відповідальність за підроблення журналістських посвідчень? І чи були випадки, коли людина понесла відповідальність за це?
Тут немає різниці, який документ підроблено. Усе йде за однією статтею.
Ви розповідали, що у вас у житті були випадки, коли була загрозу життю, але зброї у вас немає. Чи не було думки у вас, що може, краще її все ж таки отримати?
Я не такого великого польоту птах, щоб володіти зброєю. Також сумніваюся, що зміг би її так опанувати, щоб захистити себе. Пару разів доводилося володіти кулаками.
Чесно скажу, у 2014 році на проросійських мітингах у Донецьку або Харкові, коли тебе оточував натовп — пістолет не допоміг би. Навпаки, це може лише погіршити ситуацію.
Якщо був організований напад, то зброя може допомогти тій людині, яка знає, як із нею поводитися у таких ситуаціях. Особисто я з військової підготовки в університеті пам’ятаю лише, що пістолет необхідно пересмикнути перед пострілом.
У світі взагалі є практика, що журналісти мають право на зброю? І на яку країну нам необхідно рівнятися у цьому плані?
Наскільки я знаю, в багатьох країнах світу особливого регулювання в цьому плані немає. Наприклад, у США вона дуже доступна, тому проблем немає, а якщо говорити про Великобританію, де навіть у поліцейських її немає, то це вже інша справа.
Тому рівнятися нам треба на ті країни, в яких є довіра до журналістів, а вона є в тих, де десятиріччями або навіть століттями триває демократичний розвиток. І щоб швидше цей етап пройти — необхідно працювати. Немає різниці, є зброя чи ні.
На мою думку, краще, щоб її не було.
