То був початок кінця незалежної Української держави. Історія другого пришестя більшовиків в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами. Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана». Після повалення Скоропадського уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії. Українські військові благали уряд сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак голова Директорії Володимир Винниченко вважав, що це лише посилення розвідувальної діяльності на фронтах. Вже після падіння Харкова Директорія таки надіслала Москві ноту протесту. На що отримала відповідь, мовляв, ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду. Війну Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. На той момент вже були втрачені Харків та Чернігів. Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України.
Ювілеї дня:
153 роки від дня народження Миколи Чернявського (1868-1946), українського письменника, перекладача. Закінчив Катеринославську духовну семінарію (1889). Деякий час учителював. Приятелював з Михайлом Коцюбинським та Борисом Грінченком, в спілці з яким видав присвячений Пантелеймону Кулішеві альманах «Дубове листя». Автор збірки поезій «Пісні кохання», «Донецькі сонети», збірки оповідань «Богові невідомому». Перекладав з російської, польської, німецької, французької літератур. Розстріляний органами НКВС у січні 1938 року. Впродовж багатьох років його твори були заборонені, лише після смерті Сталіна табу з його імені було знято, але радянські критики все одно продовжували звинувачувати Чернявського в націоналізмі.
129 років від дня народження Джона Роналда Толкіна (1892-1973), англійського вченого-філолога, письменника; професора Оксфордського університету. Автор наукових праць з історії англійської та скандинавської мов; казок, повістей й романів фентезі, де перелицьовано середньовічні легенди й міфи («Гоббіт, або Туди й назад», «Сільмарілліон»). Найпопулярнішою є казково-рицарська епічна трилогія «Володар перснів», екранізована англійським режисером Пітером Джексоном.
126 років від дня народження Бориса Лятошинського (1895-1968), українського композитора, диригента, педагога, музично–громадського діяча, одного з основоположників модерного напряму в українській музиці. Автор 2 опер, 5 симфоній, 3 симфонічних поем, сюїти «Тарас Шевченко», «Слов’янського концерту» для фортепіано з оркестром, кантати «Заповіт», фортепіанних п’єс, романсів, музики до драматичних вистав і кінофільмів. Разом з Левком Ревуцьким здійснив редакцію опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. Виховав яскраву плеяду учнів, серед яких Ігор Шамо, Валентин Сильвестров, Іван Карабиць, Євген Станкович.
Цього дня 1956 року народився Мел Гібсон, відомий американський і австралійський кіноактор, кінорежисер, сценарист і продюсера ірландського походження. Лауреат двох премій «Оскар» і премії «Золотий глобус» (1996) за режисуру епічної драми «Хоробре серце». Почесний офіцер ордена Австралії. Вважає себе і американцем, і австралійцем, адже обидві країни не змушують його червоніти. Надзвичайно нестримний. Але, звісно, не настільки, яким був колись, років зо 30 тому. Гібсон не те що ненавидить, але побоюється журналістів. У коханні традиціоналіст, любить жінок, адже Господь, вважає колишній (хоча колишніх не буває) плейбой, не вигадав нічого кращого за жінку. Втім, якщо жінка бажає бути схожою на чоловіка, то нехай спускається на щабель вниз, адже їй того ніхто не боронить. Гібсон обожнює дітей, у нього їх восьмеро. Вважає, що у дітей можна навчитися чомусь набагато більшому й суттєвішому, ніж можеш їм дати навзаєм. А ще діти, особливо наймолодші, «пізні», подовжують молодість батьків. На думку Мела Гібсона, мистецтво акторської гри побудоване на омані. «Мені платили чималі гроші за те, що я брехав. Брехав перед кінокамерою», - зауважує актор. Він упевнений у тому, що Голлівуд – це звичайна фабрика, а всі актори – гвинтики у складній машинерії. І коли якийсь із них ламається, його замінюють на новий, більш досконалий, а старий викидають на смітник як непотріб. Що стосується кіна, то воно повинно і розважати, і виховувати, і наставляти водночас. 90% усієї кінопродукції світу – це гори зіпсованої плівки. Гібсон, автор відомого фільму «Страсті Хрестові» (2004), переконаний, що «чим непомітніше зло, тим воно страшніше. Диявол не тримає над головою неонову вивіску «диявол». Зло знаходить найменші шпарини у людських душах і непомітно проникає туди. Воно схоже на вірус або інфекцію і є в кожній людині. Одна з його властивостей – навіювати думку про те, що його не існує. Тому всі свято впевнені, що вони добрі, щирі й прекрасні. Але саме такі «добрі люди» й розіп’яли Христа. Чи не єдине, що Гібсону дуже не подобається у США (та й в усьому західному світі) – це політкоректність, яку він вважає інтелектуальним тероризмом. «Усі не можуть любити всіх», - констатує актор.
Роковини смерті:
122 роки з дня смерті Михайла Парфентійовича Дегтярьова (1831-1899), українського купця, мецената. Родина Дегтярьових вела широку торгівлю в Києві з 30-х років ХІХ ст., володіючи будинками і магазинами переважно на Подолі. Його батько, навесні 1835 року, став першим міським головою. Михайло Дегтярьов значно примножив капітали батька і став одним з найбагатших киян, конкуруючи в цьому з домами Терещенків і Бродських. Будучи людиною релігійною, щедро жертвував бідним на церковні свята, вів надзвичайно скромне життя. Помер 3 січня 1899 року у Києві, похований під стіною Свято-Михайлівської церкви (зруйнованої за більшовицького режиму; нині відновленої). За заповітом Дегтярьов, який не мав дітей, передав Києву нерухомого майна на 2,5 млн крб., а також 2 млн готівковими грошима та цінними паперами. Відповідно до його останньої волі на ці кошти було споруджено будинки та велося утримання богаділень і притулків. Найбільшу богадільню, створену на його кошти і названу його ім’ям, відкрито у 1902 році на Лук’янівці (тепер на розі вул. Дегтярівської та Довнар-Запольського – Київський інститут сухопутних військ). Дегтярівською цю вулицю названо на честь Михайла Дегтярьова рішенням міської думи від 1906 року, з 1944 вона звалася вул. О. Пархоменка, історичну назву їй повернуто у 1993 році.
Джерело: Укрінформ
