У рамках фестивалю “ПРАВОЛЮДЯНІСТЬ: MEDIAFEST”, кореспонденти “СтопКору” мали можливість поспілкуватися з доцентом Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидатом наук із соціальних комунікацій, заслуженим працівником освіти України, а по сумісництву волонтером і координатором проекту - Костянтином Шендеровським.
В інтерв’ю він розповів про основні цілі фестивалю, а також про досягнуті успіхи й труднощі з якими доводиться стикатися в ході реалізації проекту. Зауважимо, що “MEDIAFEST” діє за підтримки таких організацій як Центр інформації про права людини та Програми розвитку ООН.
- Пане Костянтине, давайте почнемо із самого початку. Розкажіть, з якою метою був створений захід та як відбувався власне сам процес?
- Головна мета нашого проекту - це об'єднання спільноти з викладачами та правозахисників із студентами. Ми хочемо звести людей, у яких є розуміння та вмотивованність, немає страху та є визначення пріоритетності щодо тем правозахисної чи адвокаційної медіадіяльності.
Варто розуміти, що важливою на фестивалі “Праволюдяність” є не тільки мета, але й те, як відбувався відбір людей - він не був випадковим або ситуативним, і ні, він не був короткотерміновим.
Ще на старті - півтора роки тому, у діалозі з міжнародними організаціями ООН ми голосно заявили про те, що великі кошти витрачаються та багато розмов ведеться про зміни в Україні, але в той же час мало хто звертає увагу на те, що ці зміни необхідно грамотно, потужно і компетентно відображати в наших ЗМІ. Це потребує дійсно немаленьких затрат та реформ, особливо, коли йдеться про глобальні перестановки в українській журналістиці та діяльності медіа. Крім того, ми наголосили на необхідності у наявності лідера.
Наш голос був почутий та постало питання: що конкретно ми можемо запропонувати?
Відповідь була така: необхідно почати з найголовнішого. У першу чергу, українська журналістика потребує вдосконалення того, що ми називаємо філософією нашої діяльності.
Як не парадоксально, попри всесторонню критику українських журналістів зі сторони громади, коли хтось із членів суспільства зіштовхується з проблемою, то людина не йде до суду чи поліції - кожен третій “несе в клюві” інформацію до журналіста. Той в свою чергу має вміти це питання грамотно висвітлити, розуміючи те, що на ньому лежить не лише абстрактна, але й конкретна відповідальність.
Отже, першим нашим кроком стало усвідомлення того, що нам потрібне середовище викладачів із журналістики, які могли би почути голос громадських активістів, котрі напрацювали вже досить потужний досвід. Дивлячись далеко в майбутнє, ми подумали про наших студентів, які могли б отримувати різносторонні знання й навички й були готові до того, що вони отримають інформацію швидше ніж поліцейський, суддя або прокурор.
Усвідомлення цього й послужило стартом Академії з прав людини для журналістів.
Усього в Україні існує близько 50 кафедр журналістики, але відверто кажучи назва ні про що не говорить. На наше запрошення до академії відгукнулася лише 21 кафедра. Таким чином, на мою думку, в нас в Україні є потенціал до змін лише в 21 кафедри, щодо інших - не можу нічого сказати.
Після старту Академії, у нас з'явилася певна спільнота викладачів із журналістики, які постійно обмінюються інформацією. Ми розробили ресурсний хаб, який так і називається “Права людини і медіа діяльність”. Із допомогою експертів, Центру інформації з прав людини і ПРООН, ми озброїли його дослідженнями, новими текстовими матеріалами та посиланнями - тобто надали всі можливості.
Наступним кроком стало звернення до студентів, які вже встигли наблизитись до викладачів та напрацювати важливий зв'язок. Ми оголосили конкурс студентських робіт, присвячений 70-річчю прийняття Декларації ООН з прав людини. Результатом стали майже 50 робіт. І тоді виникла ідея - щоб не перетворювати це на офіціоз, провести фестиваль та запросити на нього цих людей та інших студентів, задля того аби дати їм можливість побачити одне одного, підсилити одне одного, а також створити медіа продукти.
Зрештою, у рамках фестивалю ми запропонували абсолютно нову модель взаємостосунків між викладачем та студентом, правозахисником і експертом. На нашу думку, це нормальна працююча модель, яку можна використовувати при підготовці будь-якого журналістського навику, будь-якої тематики. Мета безпосередньо пов'язана із процесом. Посередність та неякісність - це те, чого реально уникнути. Щоправда, на це потрібні кошти, яких університети не мають.
- Я так розумію, що для України такий фестиваль - це маленький поштовх вперед, особливо для журналістів?
- На мою думку, для 70-ти редакцій, в яких будуть працювати ці студенти - це реальний поштовх, тому що те, що відбулося в рамаках фестивалю - ці емоції, ці роздуми, ця логіка, цей набір ідей, власне формат, навички, які поєднали і типове і сучасне - цього не можна забути. Крім того, як викладач скажу, що нормальні та мудрі викладачі завжди переживають за те, щоб їх студенти-журналісти мали постійну систему підсилення.
Журналістика - це не гончарство, у якому можна постійно працювати над вдосконаленням одного продукту. Ми більш ширші і ми маємо розуміти, що ми виготовляємо багато різних продуктів, хоча теоретично все й зводиться до інформації. Адже аудиторія змінюється, змінюється суспільство в цілому і ми маємо встигати принаймні на півкроку бути мудріші, швидші за ті зміни, що відбуваються. І найголовніша наша мета - попередити кількість жертв, негараздів або несправедливостей.
- На вашу думку, чи достатньо в Україні подібних заходів та фестивалей?
- Недостатньо. З точки зору потенціалу ми могли би робити це частіше. Але ви прекрасно розумієте, що усе це в першу чергу пов'язане зі змінами в університетах. Якщо говорити про кількісні зміни, то варто звернути увагу на те, що з 21-єї кафедри багато хто вдосконалив свої предмети. Але спеціальний комплекс підготовки відкрився тільки в нашому університеті. Тепер ми маємо першу в Україні магістратуру за спеціальністю “Правозахисна журналістика”.
- Вам, як координатору з якими труднощами довелося зіткнутися?
- Найголовніша складність - це час, адже фізичних сил просто не вистачає. Нас рятує те, що завдяки співпраці з ООН і Центром інформації про права людини, ми навчилися за ці півтора роки розуміти одне одного. Друга складність полягає у тому, що чимало університетів не реагують на наші листи. Для мене це якась пострадянська позиція, адже ми їм фактично даємо можливості перепідготуватись, щось змінити і починаємо це з викладачів та студентів. Не розумію чому вони не хочуть використати цю пропозицію.
- Із ким надалі Ваша організація планує співпрацювати?
- Наразі нашими стратегічними партнерами залишаються ООН і Центр інформації про права людини. Крім того, на нашому фестивалі є представники 8-ми правозахисних організацій. Останнім часом я помітив активну діяльність правозахисників - серед них багато хто має базову журналістську освіту. При цьому ми маємо розуміти, що правозахисник не є журналістом. Правозахисник вам завжди аргументовано і точно скаже чому гавкає ця собака, але про те, щоб знали всі чому вона гавкає і як її заспокоїти, щоб не було шуму - має зробити журналіст. Ми не можемо робити правозахисну роботу, а вони у свою чергу не можуть робити журналістську - це доведено досвідом. Все, що ми можемо зробити - це розробляти модель навчання на рівні кафедри підготовки журналістів.
Повна відео версія інтерв'ю доступна на YouTube каналі "Стоп Корупції":
https://youtu.be/PZWxrn8X3rQ
Примітка.
Програма розвитку ООН (ПРООН) - організація при ООН, створена на підставі резолюції Генеральної Асамблеї від 22 листопада 1965 року шляхом об'єднання Розширеної програми технічної допомоги ООН і Спеціального фонду. Ціллю Програми є надання допомоги країнам, що розвиваються, у справі їхнього національного розвитку.
