Дональд Трамп знову говорить про мир, обговорює з путіним енергетичні домовленості та намагається переконати Україну припинити удари по російських нафтопереробних заводах. Водночас росія продовжує обстрілювати українські міста, а питання послаблення санкцій проти її енергетичного сектору знову опиняється на порядку денному. То що насправді стоїть за розмовами про "енергетичне перемир’я" — бажання зупинити війну, спроба стабілізувати нафтовий ринок чи значно ширші економічні інтереси?
Перемир’я оголосили. А росія збирається його дотримуватися?
Дональд Трамп, здається, знову вирішив продемонструвати світові свої дипломатичні здібності. Цього разу — через ідею так званого енергетичного перемир’я між Україною та росією. 11 жовтня американський президент заявив про нібито досягнуту домовленість щодо припинення ударів по енергетичних об’єктах. Звучить чудово, особливо для українців, які напередодні зими знову змушені думати про генератори, запаси води та можливі вимкнення електроенергії.
От тільки виникла невелика проблема: Володимир Зеленський повідомив, що заява Трампа стала для нього несподіванкою. Україна готова до взаємного припинення енергетичних атак, але для цього росія також має виконувати свої зобов’язання. Тим часом повідомлення про російські удари по українській інфраструктурі нікуди не зникли. І тут хочеться поставити просте запитання: якщо домовленість уже існує, чому її виконання досі під питанням?
Можливо, проблема в тому, що для Трампа важливо якнайшвидше оголосити про дипломатичний успіх, а для України — отримати реальні гарантії безпеки. І це, погодьтеся, зовсім різні речі.
Чому російські НПЗ раптом стали такими важливими для Вашингтона?
Щоб зрозуміти, кому може бути вигідне нове перемир’я, варто подивитися на те, що відбувається з російською нафтовою інфраструктурою. Україна вже тривалий час атакує нафтопереробні заводи противника, і це – один із небагатьох способів завдавати російській воєнній економіці відчутних втрат далеко від лінії фронту.
За підрахунками Reuters, із серпня до жовтня 2025 року українські сили здійснили близько 58 атак на щонайменше 17 великих російських НПЗ. У певні періоди сукупна недоступність переробних потужностей через атаки та ремонти сягала приблизно 20%. Звичайно, це не означало, що російська нафтова промисловість втратила п’яту частину всього виробництва: частину потужностей компенсували, пошкоджене обладнання ремонтували.
Але головне інше: росія змушена витрачати додаткові ресурси на захист заводів, відновлення обладнання та забезпечення паливної логістики. Удари створюють ризики для виробництва нафтопродуктів, необхідних, зокрема, російській армії. І саме на цьому тлі з’являються пропозиції припинити удари по НПЗ.
За повідомленнями Axios, американська сторона розглядала такий крок як один з початкових етапів ширшого енергетичного перемир’я. Для Москви це потенційно дуже вигідний сценарій, адже пауза в атаках дозволила б зосередитися на ремонтах і стабілізації переробки без постійної загрози нових ударів. А що отримує Україна? Якщо одночасно припиняться російські атаки на нашу енергетику — це може бути важливим результатом. Але якщо українські дрони перестануть атакувати російські заводи, а російські ракети продовжать летіти по наших електростанціях, тоді це вже не компроміс, а небезпечний дисбаланс.
Американцям потрібен дешевий дизель. Але чому за це має платити Україна?
У цій історії є ще один важливий аспект, який виходить далеко за межі російсько-української війни, — ціни на енергоносії. Через загострення ситуації на Близькому Сході, проблеми з постачанням та нестабільність нафтового ринку американські споживачі відчувають подорожчання пального. Для адміністрації Трампа це серйозна внутрішньополітична проблема, особливо напередодні виборів до Конгресу.
І ось на цьому тлі з’являються повідомлення про домовленості Вашингтона з Москвою щодо російського дизеля та можливого послаблення окремих санкційних обмежень. Пояснення цілком прагматичне: додаткові об'єми пального можуть допомогти стабілізувати ринок. Але чи справді це настільки ефективне рішення? Енергетичні аналітики звертають увагу, що навіть додаткові постачання російського дизеля не обов’язково суттєво вплинуть на світові ціни, адже проблеми ринку значно масштабніші, ніж дефіцит продукції одного постачальника.
Натомість політичний ефект такого рішення може бути набагато серйознішим. Після повномасштабного вторгнення росії США та їхні союзники намагалися обмежити доходи кремля від енергетичного експорту. Ідея санкцій була зрозумілою: що менше ресурсів отримує російська економіка, то складніше їй фінансувати війну. А тепер виходить, що економічні інтереси Вашингтона можуть стати аргументом на користь послаблення цього тиску.
І тут питання навіть не в кількості барелів, а в самому принципі. Якщо росія може продовжувати війну й водночас домовлятися про нові можливості для продажу енергоносіїв, наскільки ефективним залишається санкційний механізм?
А чи не перетворюється мир на великий бізнес?
І ось тут ми підходимо до, мабуть, найцікавішої частини цієї історії. Дональд Трамп завжди позиціонував себе як людина великих угод. Бізнес, інвестиції, економічні домовленості — усе це невіддільна частина його політичного стилю. Але коли йдеться про війну, санкції та енергетичні ресурси держави-агресорки, межа між дипломатією й комерційними інтересами потребує особливої уваги.
Згадаймо хоча б повідомлення про контакти американських і російських представників щодо майбутнього "Північних потоків". У медіа обговорювалися можливі варіанти участі американських інвесторів у відновленні комерційної ролі російських газопроводів. Зрозуміло, що наразі це не означає існування готової угоди. Ба більше, реалізація подібного проєкту залежала б від санкцій, позиції європейських країн, технічного стану газопроводів та багатьох інших чинників.
Але сама ідея заслуговує на увагу. Уявімо, що російський газ знову починає надходити до Європи, але вже за участю американського капіталу. Для бізнесу це потенційно величезний ринок, для Москви — можливість відновлювати енергетичні зв’язки та отримувати нові доходи, а для окремих американських інвесторів — перспективні комерційні проєкти.
І тут виникає запитання, яке, на мою думку, варто ставити публічно: чи не можуть майбутні енергетичні домовленості з росією бути цікавими не лише для американської економіки загалом, а й для бізнесових кіл, близьких до нинішньої адміністрації? А можливо, навіть для людей із найближчого оточення самого Трампа?
Наголошу: перевірених доказів того, що президент США або члени його родини мають особисту фінансову вигоду від конкретних переговорів щодо російської енергетики, наразі немає. Тому говорити про доведені корупційні домовленості було б неправильно. Але й ігнорувати питання потенційного конфлікту інтересів не варто.
Хто саме може отримати частки в майбутніх проєктах? Які компанії беруть участь у консультаціях? Чи мають вони зв’язки з політичним керівництвом США? І чи не впливають перспективи економічних угод на дипломатичні рішення? Ось питання, на які суспільство має право отримати відповіді, особливо коли від цих рішень залежить безпека України.
Ми вже бачили перемир’я, які нічого не гарантували
Повернімося до самої ідеї припинення енергетичних ударів. Вона далеко не нова. Ще в березні 2025 року США виступали посередником у переговорах щодо обмеження атак на енергетичну інфраструктуру. Тоді теж звучали заяви про домовленості та готовність сторін до певних поступок, але дуже швидко з’ясувалося, що кожна сторона по-своєму розуміє їхні умови.
Україна повідомляла про нові російські атаки. Зокрема, 26 березня 2025 року представник Офісу Президента Ігор Жовква заявив, що після 18 березня росія атакувала щонайменше вісім українських енергетичних об’єктів. І що ми отримали в результаті? Замість стабільного припинення ударів — суперечки про порушення домовленостей, замість дієвого контролю — взаємні звинувачення, замість гарантованої безпеки — нові ризики для цивільної інфраструктури.
Саме тому до нинішніх пропозицій потрібно ставитися максимально уважно. Бо перемир’я без механізму перевірки — це лише обіцянка. А обіцянки кремля Україна вже неодноразово мала змогу оцінити.
Чому однакові обмеження не завжди означають справедливі умови
На перший погляд, пропозиція логічна: Україна не атакує російську енергетику, росія — українську. Але є суттєвий нюанс: росія має велику нафтопереробну промисловість, яка забезпечує внутрішній ринок, експорт нафтопродуктів та паливні потреби армії. Українська нафтопереробна галузь після років російських атак перебуває в зовсім іншому стані.
Тому формально однакова заборона на удари по НПЗ може створити для сторін абсолютно різні наслідки. Росія отримує можливість захистити важливі промислові потужності, тоді як Україна втрачає можливість атакувати частину об’єктів, які забезпечують противника ресурсами.
Звісно, справжнє взаємне припинення ударів по енергетиці могло б захистити українських цивільних. І це вагома причина розглядати такі домовленості. Але лише за умови, що вони справді взаємні, чітко визначені та підлягають перевірці. Інакше красиві слова про рівні зобов’язання можуть призвести до зовсім не рівних наслідків.
Чому Вашингтон має пояснити власну позицію
Можна довго сперечатися про те, чи прагне Трамп завершити війну, чи насамперед хоче продемонструвати чергову дипломатичну перемогу. Але я б поставила питання трохи інакше: яку конкретну відповідальність нестиме росія, якщо порушить нове перемир’я? Чи будуть автоматично відновлені або посилені санкції? Чи отримає Україна додаткові засоби протиповітряної оборони? Чи матиме вона право відновити удари по російських енергетичних об’єктах у разі нових атак?
І чому питання захисту російських НПЗ обговорюється настільки активно, тоді як гарантії безпеки для української цивільної енергетики залишаються невизначеними? На мою думку, саме на ці питання американська адміністрація має відповісти перед тим, як оголошувати черговий дипломатичний прорив. Адже міжнародна політика — це не лише домовленості між лідерами, а й відповідальність за їхні наслідки.
Кому зрештою вигідна ця гра?
У цій історії я бачу одразу кілька можливих інтересів. Трамп хоче продемонструвати, що здатний домовлятися, знижувати енергетичні ціни та наближати завершення війни. Путін зацікавлений у зменшенні тиску на російську економіку, захисті нафтопереробної інфраструктури та послабленні санкцій. Великі енергетичні компанії можуть розглядати майбутнє відновлення економічних зв’язків як потенційну можливість для заробітку. А Україна хоче одного: щоб росія припинила війну, обстріли та руйнування.
І саме тут виникає фундаментальна суперечність. Для одних переговори можуть бути способом здобути політичний результат, для інших — можливістю зберегти економічні ресурси, для третіх — перспективою майбутніх інвестицій. А для України це питання виживання.
Тому я не вважаю правильним автоматично сприймати будь-яку домовленість Трампа з путіним як крок до справедливого миру. Її потрібно оцінювати за конкретними умовами, механізмами виконання та наслідками для української безпеки.
Бо якщо в результаті російські заводи матимуть перепочинок, російські енергоносії — нові ринки, а українські міста продовжать потерпати від обстрілів, виникне закономірне питання: чого насправді досягли ці переговори?
Мир не повинен перетворюватися на зручну формулу, за якою агресор отримує економічні переваги, а жертва агресії — чергові обіцянки. І якщо Вашингтон справді прагне завершити війну, то головним результатом його дипломатії має стати не стабілізація російського нафтового сектору, а реальне припинення російських атак.
Бо сьогодні питання вже не лише в тому, чи зможе Трамп домовитися з путіним. Питання в тому, чи не виявиться ціна цих домовленостей для України значно вищою, ніж для росії. І чи не станеться так, що під гучні розмови про мир кремль отримає саме те, чого давно прагнув: економічний перепочинок, послаблення тиску та час на відновлення ресурсів для продовження війни.