Загалом ми дуже неправильно оцінюємо Іран. Перша й основна помилка – бачити його суто через призму агресивної нераціональної поведінки й тероризму як принципу, виведеного в абсолют.
Насправді це лише засоби, які дозволяють Тегерану торгуватися із Заходом на вигідних умовах, отримуючи зняття санкцій за припинення ядерної програми.
Тобто Іран не хоче війни, в якій він не виграє. І знає про це завчасно. Усі ці підтримки Хезболли та інших шиїтських формувань – це лише засіб і частина військово-політичної стратегії. Іран вміє час від часу блефувати, бряцати зброєю і його керівництво більш-менш лавірує між Заходом, з яким треба торгуватися, і своїм же населенням. Це населення довгі роки сповідує антизахідну риторику внаслідок роботи іранських медіа, які цим дискурсом готують громадян до можливої ізоляції завчасно.
Типовий приклад вилки між зовнішньою і внутрішньою політикою держави, яким не зійтися ніяк: помста за Сулеймані була абсолютно невигідною і невчасною для керівників Ірану із зовнішньополітичної точки зору, але мала підтримувати внутрішньополітичну стабільність.
Щойно держави, наближені до статусу вигнанця світової політики, роблять кроки, які змушують інших трактувати їхню поведінку як загально небезпечну і не дуже прогнозовану, некеровану – тут же у світовій спільноті їм намагаються йти на поступки, щоб уникнути ескалації.
Між іншим, ідеї про те, що РФ дуже непередбачувана і взагалі внаслідок заворушки в Криму можуть влаштувати ядерний конфлікт і Третю світову, розповсюджувалися у 2014 році й самою Росією. РФ у такий спосіб нав'язувала Заходу позицію, у якій він не мав робити різких рухів заради уникнення подальшої ескалації.
Це і є стратегія малих агресивних гравців у глобальних конфліктах. Ніяка не війна до перемоги на знищення усіх однією кнопкою, ні. Більше блефу, ніж бажання затяжного конфлікту.