Софія Федина — народна депутатка України IX скликання від партії "Європейська Солідарність", громадська діячка та волонтерка. До великої політики вона прийшла у 2019 році, однак, як сама зазначає, політичне середовище ніколи не було для неї чужим. З дитинства Софія Федина була залучена до громадсько-політичного життя, тож депутатська діяльність стала логічним продовженням її багаторічної громадянської активності.
В ексклюзивному інтерв’ю для СтопКору вона розповіла про жінок у політиці, межі свободи слова під час війни, нещодавню зустріч Порошенка з Зеленським та теми, які сьогодні залишаються поза увагою публічних дискусій.
– Пані Софіє, як це бути жінкою в українській політиці?
– Чесно, моя відповідь буде нестандартною: але нормально. Мої колеги є у групах "Рівні можливості", але мене там немає. Хоча я виступаю за рівні права чоловіків і жінок, мені в певній мірі видається, що жінка повинна виборювати своє право не тільки тому, що вона жінка , а має виборювати своєю професійністю, освіченістю, відповідальністю за прийняття рішень, активністю та, зрештою, своєю позицією. Мені, якщо чесно, було б принизливо, якби мене оцінювали тільки тому, що я жінка в політиці.
– Які внутрішні якості найбільше допомагають жінці втриматися в політиці?
– Я б тут говорила не тільки про те, як жінці втриматися в політиці, бо це загалом важко морально. Це коли ти винен у всіх гріхах людства, коли ти ще навіть нічого не встиг зробити. Ще до прийняття присяги я вже стикнулася з поголовним хейтом, бо я народний депутат. Я думаю, що це важко і чоловікам, і жінкам. Але жінкам це важче, бо ми дещо емоційніше це все сприймаємо. Чесно кажучи, якщо ти хочеш бути у політиці, то просто маєш відрощувати собі таку своєрідну броню і робити свою справу. Я дуже чітко підтримую позицію, що якщо хороші люди не йдуть у політику, то в той час усі погані або не дуже хороші йдуть, і у результаті ми отримуємо політику найнижчої можливої якості.
Єдине, що у контексті цих двох запитань мушу відзначити, — це те, що я не завжди вважаю, що квотування є добрим, але квотування місць жінок у політиці воно зробило надзвичайно багато, і не стільки на державному рівні, скільки на місцевому. Дуже багато жінок, з огляду на квоти, ризикнули йти в політику, тому що все одно комусь ті квоти треба було заповнити. Я пам’ятаю, як деякі наші партійки сиділи та радилися, казали: "Чоловік мені не хоче дозволяти, а я маю таку-то візію, хочу то зробити". І ми їх переконували ризикнути, і це одні з найкращих депутаток зараз. Ці квоти дали шанс, вони змусили партії переглядати свої підходи до формування списків.
– Що б Ви сказали жінкам, які мріють про політичну кар’єру, але ніяк не наважуються на цей крок?
– Я б їм порадила зрозуміти, заради чого їм це. Я в житті не мріяла бути в політиці. У 2014 році, під час Революції Гідності, я була голосом львівського Майдану, і мені всі партії запропонували йти до парламенту, навіть регіонали через різних людей намагалися до мене стукати. Це взагалі був треш, але добре, що вони напряму не пробували стукати, бо були б послані за кораблем. Я тоді всім відмовила, бо не хотіла йти в політику. Для жінок важливо зрозуміти, навіщо їм це. Якщо прийти просто заробляти гроші, то це не про це, або ж прийти в політику, щоб знайти потрібні контакти — це теж не завжди про це. Коли ти в опозиції, то велика частка людей обирає взагалі не спілкуватися з тобою. Але у 2019 році, коли мені казали, що буде можливість піти в політику, тоді я для себе прийняла рішення, що балотуватимуся в парламент, щоб захищати своїх захисників.
– Ви певний час були телеведучою та працювали у медіа. Коли зрозуміли, що хочете перейти від публічних дискусій — до безпосередньої участі в політиці?
– У 2019 році. А якщо говорити про громадсько-політичний сектор, то я там із самого дитинства. Я була й на мітингах, коли Левко Лук’яненко голодував, стояла з батьками, коли був Акт Злуки, також була на всіх мітингах за проголошення Незалежності. Із 12 років вела більшу частину громадських віч у Львові. Тобто все це — моє середовище, воно для мене було органічним і нормальним.
– Я особисто якось залишила коментар під Вашим дописом, де подякувала Вам за роботу. Він несподівано набрав майже три тисячі вподобань, і це було дуже показово — видно, що багато людей щиро підтримують Вас і відгукуються на те, що Ви робите. І у зв’язку з цим хочу запитати: як, на Вашу думку, досягти такої щирості в політиці, яку Ви транслюєте? Як залишатися "живою" людиною в публічній сфері, де часто є недовіра, критика?
– Мабуть, потрібно почати з того, про що я казала на початку, – розуміти, заради чого ти усе це робиш. За сльози в політиці б’ють нещадно. Але інколи ти не можеш себе стримати. З іншого боку, якщо це щиро, воно, навпаки, достукається до сердець людей.
– Є такі моменти, що здається, ніби з екрана така щира та патріотична людина, але коли ти починаєш спілкуватися тет-а-тет із цією особою, то, на превеликий жаль, усі ілюзії розбиваються вщент.
– І таке є. Чесно, в політиків вірити не варто. Політиків треба оцінювати не за словами, а за результатами. Навіть якщо вам хтось симпатичний, все одно судіть по ділах. Це, напевно, ще одна із великих проблем української нації, адже ми дуже емоційно захоплюємося. Я з 2014 року займалася волонтерською діяльністю, якою я й зараз займаюся, тільки не афішую, бо потім відгрібають ті, хто від мене отримав волонтерську допомогу. Я завжди казала: якщо у результаті моїх дій хоч один військовий залишиться живим і здоровим – значить, я роблю правильну справу, ось так і стараюся.
– На сьогоднішній день, якою Ви бачите внутрішню загрозу для України – окрім війни?
– Я бачу більшу внутрішню загрозу, ніж воєнну. Звичайно, ми точно знаємо, хто є наш ворог, але всередині наче й не ворог. Візьмемо до прикладу голосування за 28 травня — чесно, серце крається. Не було можливості фізично його зупинити. Як це — з військового бюджету, з грошей на закупівлю озброєння, забрати сорок мільярдів на резервний фонд? Нагадаю, що резервний фонд був попередньо розтрачений на кешбеки, "є-банкінг" тощо. Тоді витратили 100 мільярдів. А зараз забирають 40 мільярдів у військових, яким потрібно багато речей. Ось кому таке в голову прийшло?
Найстрашніше, що Міноборони це погодило, а у них до кінця року грошей немає. І якщо нам зараз європейці грошей не дадуть, то у нас буде порожній бюджет оборони. Велика небезпека – коли Верховна Рада голосує, не читаючи. Ось знову ж таки, проголосували ратифікацію угоди з Європейським Союзом, куди ненароком уряд запхав меморандум з МВФ, де всі репресивні податкові закони. І ми не могли не голосувати за ратифікацію, бо нам потрібно 90 мільярдів, а з іншого боку, ми зобов’язані прийняти усі ці закони, які по суті посилять тиск на людей, які й так на останньому подиху допомагають армії.
– Свобода слова вважається одним із ключових маркерів демократичної держави, адже саме через неї перевіряється баланс влади і суспільства. На вашу думку, сьогодні свобода слова залишається достатньо сильною і стійкою, чи все ж відчувається момент "закручування гайок"?
– Свобода слова стала у нас під великим знаком питання, коли у нас створився Єдиний телемарафон, і туди не просто не включили опозиційні канали, які висловили бажання бути частиною марафону на початку повномасштабного вторгнення, а їх виключили з цифрового мовлення – без жодного документа, без жодного доказу, без жодної фіксації, у чому там є проблеми. Із свободою слова у нас величезна проблема, коли телеканалам наказують, що якщо неугодний гість, то на них накладуть санкції. І ось півтора тижня тому у мене була така розмова на телеканалі про те, що треба говорити делікатніше, а то на нас накладуть санкції. А вже цього тижня вони забули мені сказати про скасований ефір. Тобто така цікава тенденція пішла.
– Нещодавно один бізнесмен висловився про те , що краще заборонити критику військового керівництва. Пані Софіє, а як ви вважаєте, чи можна в умовах війни забороняти критику військового керівництва, і чи не шкодить це демократії?
– Якщо чесно, у нас мінімум критики військового керівництва. І у нас, на жаль, мінімум військової цензури. У нас максимальна цензура політична. До Сирського домахується публічно тільки Мар’яна Безугла, а решта щось там делікатно говорить. Але, по великому рахунку, його рішення під сумнів ніхто не ставить. У нас можуть бути обговорення дій комбригів, комбатів, але якоїсь сумарної протидії їхнім рішенням — немає.
Ситуація в Кринках, Бахмуті чи на Курщині з Суджею – це були політичні рішення, а не військові. Якраз військовим ставили палки в колеса. І в результаті по цих трьох місцях ми мали дуже паскудні наслідки. По Кринках ще вся інформація не вилізла назовні, і, можливо, й не вилізе, бо занадто багато людей там загинуло, які б могли свідчити. Але це має бути питанням політичного розслідування. У нас немає питань до військових. У нас є критика, наприклад, дій ТЦК. Кожен повинен бути відповідальним за своє. Чесно кажучи, військові не мають ходити мобілізовувати, бо цим мала б займатися поліція.
– Чи є тема, на яку українські політики бояться говорити?
– Я думаю, що є багато таких тем. Якщо з найближчих, то бояться говорити про ТЦК і про мобілізацію. Насправді про це треба було б говорити не у соцмережах, а сідати і напрацьовувати рішення. Але знову ж таки, це рішення не за депутатами, а за президентом та урядом.
Також бояться говорити про Міндічгейт. Дуже бояться. Якщо під час першої серії плівок у парламентарів були квадратні очі, вони були навіть готові до блокування парламенту і навіть ще трохи були готові до відставки уряду. А тепер, коли вийшла третя серія, вони роблять вигляд, що нічого не трапилося.
– Чи може опозиційний політик в Україні сьогодні очолити міністерство, чи це вже несумісні ролі?
– Я думаю, що це неможливо.
– Якби вам запропонували посаду в Кабміні — ви б погодилися?
– Чесно, я не вважаю себе настільки професіоналом у тій чи іншій галузі, щоб очолювати міністерство. У міністерство треба заходити з командою, а в теперішніх умовах ніхто не дозволить заходити з командою. Також треба мати величезні системні знання. Мені дуже прикро, що з багатьох міністерств зараз звільняли людей, які були останніми носіями інституційної пам’яті.
– Нещодавно Петро Олексійович був на зустрічі з президентом України. Трапилося певне опозиційне потепління у Володимира Олександровича?
– Я не знаю. І я не маю права обговорювати деталі зустрічі. Єдине, що я скажу: я не вважаю, що щось змінилося. Можливо, це спосіб показати нашим західним партнерам, що йде діалог. Це добре, що ці зустрічі відбулися. Зустріч була довга, складна. І при всій моїй "любові" до Зеленського мені б дуже хотілося, щоб він налагодив нормальний діалог з Порошенком, Ющенком, і щоб слова критики він не сприймав як загрозу, а щоб вони всі разом сідали і напрацьовували рішення, що треба зробити, щоб врятувати державу.
–У наш час ми розуміємо,що лідерство є дуже важливим. Особливо у кризові моменти. Що для вас означає "сильний лідер" ?
– Якщо говорити про лідерство у наші часи, то я б, напевно, звернулася до рівня ініціативи "Першого грудня", яка виступила на Революції Гідності. Серед них, здається, живий лише Мирослав Маринович — віцеректор УКУ. Лідерство у важкі часи — це не просто про політику, а про здатність жертвувати особистими інтересами заради вищого і правильнішого. Це здатність тримати марку чи здатність тримати свою позицію, коли тобі погрожують смертю, репресіями, знищенням тощо. Це наші дисиденти, частина наших військових, також частина наших простих громадян, які у складних обставинах обирають робити щось таке, що від них увесь світ не чекає. Тому що усі думають, що людина буде думати про своє особисте виживання, а у нас люди діють інакше.
– Сьогодні є низка питань до президента України, зокрема через корупційний скандал — операція Мідас. Українці дедалі більше розчаровуються у політиці, Що б Ви сказали людям, які після подібних скандалів повністю втрачають довіру до політики?
– Політика — це інструмент управління державою. Коли ми йдемо забивати цвях чи ремонтувати будинок, ми підбираємо інструменти; політика — це інструмент. Залежить від вас, який інструмент ви будете обирати. Пензликом ви цвяха не заб’єте. Якщо ви обираєте політиків, які не є дієздатними, то це не проблема політика — це ваша проблема. На жаль, дуже багато наших людей втратили причинно-наслідковий зв’язок, і я б усім дуже радила згадати ті дитячі казки, які нас вчили: коли перед тобою камінь, а там три дороги, то яку дорогу вибереш, такий результат і буде. І ось та сама штука у нас у політиці.
Тому що мені було дуже прикро, коли "табуреткам" під гаслом "Слуга народу" програвали фантастичні люди; звичайно, до них можуть бути питання, але вони були фантастичними за досвідом. У парламент не зайшла Ганна Гопко, яка була одна з найкрутіших на міжнародній арені, не зайшов Борислав Береза, Ігор Мірошниченко, Ігор Луценко.Не зайшло багато людей, які віддано робили свою справу.
Хороші люди мають іти в політику. Якщо ми не цікавимося політикою, то політика займеться нами. І зараз політика займається нами.
Приєднуйтесь до нашої армії антикорупційних активістів! Підпишіться на нас у Telegram, WhatsApp,Facebook, Youtube, Twitter, Instagram та TikTok!
