Український журналіст білоруського походження Павло Шеремет загинув 20 липня 2016 року внаслідок вибуху автомобіля, в якому їхав до студії на ранкову програму. Трагедія сталася в центрі Києва. Попри те, що минуло сім років, слідчим досі не вдалося розкрити правду та знайти справедливість. Питання "Хто вбив Павла?" лишається без відповіді.
Офіційне слідство досі не може з'ясувати причини трагедії. Інформація про можливих підозрюваних міститься лише в обвинувальному акті проти трьох осіб, які звинувачуються в організації події. Однак реальна причина та замовники досі не встановлені.
У документальному фільмі "Справа Шеремета. Звинуватити не можна виправдати" режисерка Єлизавета Татаринова спільно з поліцією пояснюють, що замах на журналіста мав на меті створити хаос у суспільстві та недовіру до уряду та правоохоронних органів.
Після трагедії багато українців висловлювали свою підтримку та шану Павлу Шеремету за його журналістську діяльність та бажання об'єднати білорусів та українців. Його творча спадщина залишається джерелом натхнення для багатьох.
Шеремет за життя був визнаний як талановитий журналіст, котрий стояв на захисті свободи слова та боровся за правду. Його зусилля спрямовувалися на розкриття міфів радянської та російської пропаганди. Він мріяв про тісніші стосунки між Україною та Білоруссю, бажав, щоб обидва народи краще зрозуміли один одного та співпрацювали.
Франако Вячорка, колишній колега Павла, а сьогодні політик та головний радник Світлани Тихановської, написав свої спогади про Шеремета:
"Я розмовляв з ним за 12 годин до вбивства. Він, як завжди, був сповнений ідей. Він планував запустити новий проєкт, щоб розповісти білорусам історію, розвінчати міфи радянської та російської пропаганди. І не встиг.
Про таких, як Шеремет, кажуть, що вони поліглоти. Він встиг реалізувати себе в різних сферах, дав життя проєктам, об'єднав навколо себе найяскравіших і неординарних людей.
Павло стояв біля витоків сучасної білоруської журналістики – безстрашної, сміливої, нонконформістської. Так, він сам був тим журналістом, якого так ненавидять диктатори.
Бути журналістом за диктатури означає бути гладіатором. Це вимагає майстерності, непересічних людських якостей і, звичайно, рішучості та мужності – якостей, з якими я його запам’ятаю.
Він не вірив у компроміси з тиранією. Тому що він знав, що вони не співпрацюють з тиранією і воюють. Він боровся насамперед словом і правдою – робив це вміло і вражав ворогів у саме серце.
Якби не вибух, який обірвав його життя, Павло був би з нами на барикадах у 2020 році, а у 2022 році його голос був би таким важливим у війні проти російських загарбників. Нам усім зараз не вистачає його слів і голосу".
Ще більше гарячих та ексклюзивних новин – у нашому телеграм-каналі та Facebook!
