Роман Олександрович Бочкала – український журналіст, блогер, волонтер «Корпусу Миру» США в Україні. Отримав вищу освіту в Таврійському національному університеті, факультет управління. У якості кореспондента висвітлював військові та громадянські кон- флікти в Ірані, Афганістані, Сирії, Сомалі, Д. Р. Конго, Боснії, Лівані, Руанді, Ліберії, Єгипті, Південній Осетії, Абхазії, Йорданії, Туреччині. Проходив стажування стосовно протидії ко- рупції у США за спеціальною програмою «Відкрий світ».
Переможець міжнародного журналістського конкурсу «Срібне перо» (2006), володар по- чесного звання Заслужений журналіст України (2012), отримав Подяку Верховної Ради Ук- раїни «За віддану роботу в зоні проведення АТО» (2014), переможець премії «Телетріумф» у номінації «Журналіст року» (2015), володар відзнак Міністерства оборони України.
У 2015 році спільно з однодумцями заснував громадську організацію «Стоп корупції» – неприбуткове й незалежне об’єднання журналістів, юристів та небайдужих громадських ак- тивістів, що проводить журналістські розслідування і правозахисну діяльність з метою усу- нення корупційного свавілля у кабінетах посадовців й суддів, чинить опір «чорним» лісорубам, корумпованим митникам і нелегальним видобувачам копалин.
- Романе Олександровичу, ви відомий нині тележурналіст, багато років працювали на каналах Інтер, ICTV, К1 та інших. Яким для вас був цей шлях?
- Насправді, я починав на інших каналах. Я родом з Криму, а журналістикою почав займатися з 17 років. Коли закінчив школу, поступив на заочне навчання і паралельно пішов працювати. Мені відразу хотілося працювати, а не просто сидіти та вчитися. Тим паче, журналістика – не тео- ретична професія. Більшою мірою, журналістика – це пев- ний склад розуму, характеру і набутого досвіду.
У Франції, до початку 20-го століття взагалі не було та- кого наукового факультету, як журналістика. Вважалося, що журналістом може бути кожний, хто може цікаво пи- сати. Зараз же ми до цього повертаємося. З розвитком ін- формаційного простору часто ньюсмейкерами становляться люди, в яких немає журналістської освіти, та вони вміють цікаво писати та розповідати.
Тому я теж не хотів просто вчитися. Мені хотілося діяти. Спочатку, я пішов працювати в газету, а потім на місцевий 11-тий телеканал. Не знаю, чи існує він зараз, адже після анексії Криму я туди не їжджу. Також я працював на Чорноморському ТРК, це Кримське телебачення. У 2007 році я вступив до Інтершколи. Ця подія стала поворотним моментом у плані мого подальшого переїзду до Києва. Ін- тершкола дала мені колосальний досвід. Там мене на- вчали висококваліфіковані викладачі з міжнародним статусом, а найголовніше, що це навчання дозволило мені, в якійсь мірі, перевірити свої сили. Я зрозумів, що немає величезної різниці між тим, де працювати, головне – як. Так я опинився у Києві. Загалом, тут такі ж журна- лісти, які теж не приїжджають великими зірками. Всьому треба вчитися.
- Інтершкола дала вам можливість працювати на Інтері. То ж за ці вісім років роботи на каналі, що було найбільш вражаючим?
Вражаючого було багато. Насправді, я дуже вдячний долі, Богу, моїм батькам та роботодавцям за те, що у мене були ці роки. Я отримав колосальний досвід.
У 2008 році я переїхав працювати до Києва, – простий журналіст із Джанкоя, без усіляких зв’язків. Довелося пройти тернистий шлях. Все через те, що була можливість знімати цікаві сюжети, була можливість для самореаліза- ції, для розкриття свого потенціалу. Адже, навіть коли я був у Джанкої, я намагався знімати не менш цікаві сюжети про місцевих аграріїв, змагання рибалок, День міста тощо. Звичайно, це був зовсім інший масштаб. Журналісту, вза- галі, дуже важливо отримати досвід роботи на централь- ному телебаченні. Це інші можливості, інший масштаб. По суті, робота та ж сама, але набагато більший рівень відпо- відальності. Одна справа, коли тебе бачать 10 тис. осіб, а інша – коли бачать 10 млн. І за цей досвід я дуже вдячний своїм учителям та колегам.
А якщо брати теми та напрямки, то найцікавіші з них пов’язані з військовими конфліктами. Я 5 разів літав до Сирії, щоб показати війну. У Сомалі я був, напевно, єди- ним, хто висвітлював воєнні дії в форматі поїздки на тери- торію самої країни. Іноді подумки, навіть, із життям прощався, і незрозуміло було, повернуся додому чи ні. Конго, Ліберія, Афганістан, Ліван, гірська Абхазія, колишні югославські республіки – все це, звичайно, колосальний досвід.
І ось зараз я збираюся в Північну Корею. Можна ска- зати, «скільки вовка не годуй, все одно в ліс дивиться», так це про військового журналіста. Звичайно, не тільки жага до гострих емоцій змушує мене їхати, адже їх і тут вистачає, до того ж і позитивного характеру, і негативного. Питання швидше в тому, що кожна людина по-різному влаштована, і у кожного різні потреби. У мене завжди була ця жага до пізнання світу, особливо найбільш унікальних куточків. Вочевидь, так і склалося бажання їздити в такі країни.
- Яким ви бачите ваше головне завдання в роботі журналіста?
- Питання більш філософське. Для себе я не розділяю роботу та інші сфери життя. Моя робота – це діяльність, спосіб життя. Журналістика, в моєму розумінні, – це служіння суспільству. Наша професія дуже соціальна, дуже орієнтована на людей, і, саме, в цьому я бачу своє головне призначення: бути корисним людям – інформувати, розпо- відати правду, робити так, щоб чиновники виконували свою роботу, а держава розвивалася. Якщо це стосується війни, то щоб люди знали хто їх ворог. У кожному випадку йдеться про те, аби людям відкривати очі, доносити правду.
Зараз ви координатор проекту “Стоп корупції” та учас- ник Ради громадського контролю НАБУ. Як вдається поєд- нувати ці посади?
Іноді й сам дивуюся, як все це вдається. Ще років 10 тому мені здавалося, що я страшенно зайнята людина й у мене зовсім немає вільної хвилинки. Тепер же я розумію, що раніше був ледарем з купою вільного часу. Зараз я став жити більш організовано: у мене кожен день розписаний, різноманітні зустрічі та багато чого іншого, тому до- водиться раціональніше використовувати кожну хвилину. Насправді, зараз я набагато більше відчуваю, що страж- дають інші сторони мого життя. Наприклад, у мене менше часу залишилося для творчості, менше часу навіть для того, щоб писати у Facebook. Адже мені дуже подобається ця справа, й дуже легко відстежити ступінь моєї заванта- женості по інтенсивності стрічки. Якщо за день я не напи- сав ні одного поста, це не означає, що мені нема про що писати або розповісти. Причина проста – не було часу.
- Ви, як координатор, берете участь в розслідуваннях Стопкору або тільки керуєте?
- Наша організація незабюрократизована, тобто гро- мадська, і всі працюють тут за покликом серця та духу. Ми маємо три основні напрямки опрацювання: юридичний, правозахисний та медійний. Я координую медіанапрямок. І, оскільки, я співзасновник організації, то зазвичай, я ви- значаю певні загальні напрямки розвитку та вектор, в якому ми рухаємося. Також я можу щось порадити, мій те- лефон знають всі журналісти, знають, що я доступний в будь-який час дня і ночі, тому спілкування відбувається більш у цій площині. Журналісти можуть звертатися до мене з питанням, як краще розкрити тему або, враховуючи мій досвід та певні контакти, я можу допомогти організувати інтерв’ю, знайти й підказати якогось експерта тощо. Буває і теми пропоную, або роблю акцент на тій чи іншій проблемі.
А взагалі у проекту є шеф-редактор, літературний ре- дактор, випусковий редактор. Отже, все що стосується безпосередньої участі – це їхня робота та сфера відпові- дальності.
Була неприємна ситуація з підпалом гаража й авто голови організації «Стоп корупції» в Марганці. Був випадок, коли вас зіштовхнули зі сходів за спробу взяти коментар.
Який самий серйозний інцидент трапився за час вашої професійної діяльності?
Крім зазначених ситуацій, був підпал машини нашого голови осередку у Чернівцях, побите обличчя та зламаний ніс нашого правозахисника в Київській області. Також була велика кількість фактів побиття, розбитої техніки, але більш дрібних за своїм масштабом. Але слава богу всі живі!
А зі мною особисто найсерйозніша пригода сталася в Криму. Я займався розслідуванням фактів «кришування» міліцією наркобізнесу та точок збору металобрухту. Тоді цей бізнес був дуже бурхливим. І ось, у 2005 році, на мене було скоєно напад, в результаті, якого я отримав дуже се- рйозні травми. Я тоді вийшов з редакції та викликав собі таксі. На вулиці було вже пізно та темно. Підозрюю, що ор- ганізаторами були нечисті на руку працівники міліції, адже мені погрожував сам начальник районного відділу через моє розслідування. Я постійно, як вони говорили, «пере- ходив їм дорогу».
Отже, я сів у таксі, а вони, скоріш за все мене «слу- хали». Тепер вивчений, що то було не таксі, а інша ма- шина. Я сів на переднє сидіння і не подивився хто ззаду. Навчений гірким досвідом, нині я завжди сідаю на заднє сидіння. Того вечора мені чимось прикрили обличчя, і я за- снув. Прийшов до тями за містом, лежачи у кучугурі снігу. Добре, що організм впорався, і я прокинувся, а не замерз. Тоді у мене діагностували сильне двостороннє запалення легенів, плюс – потрійний перелом голеностопу, потро- щене коліно, ключиця та зламані ребра. Мені травматолог розповів, що, швидше за все, мене били ментівськими кий- ками, били професійно, по суглобах. Правоохоронні ор- гани тоді, начебто, щось «розслідували», «активно шукали», але, звичайно, нічого і нікого не знайшли.
- Якою була найгучніша справа за часів вашого координування Стопкором?
- З більш резонансних, я пам’ятаю справу про вирубку і вивезення лісу з чорнобильської зони. Ця тема навіть зараз не сильно афішується. Але уявіть, яка там територія лісу й об’єм охочих на цьому заробляти. Ускладнювало з’ясування всіх обставин те, що туди не можна просто так потрапити. Ми, за допомогою сталкерів проникали в зону відчуження, знімали квадрокоптерами, й таким чином ба- чили місця вирубки та машини, які вивозять дерева. Ми тоді розплутали величезний клубок. Результатом цього були резонансні кримінальні справи, звільнення ряду чи- новників. Приїжджав журналіст «New-YorkTimes» до нас в офіс і підготував велику статтю на розворот про цю справу та роботу нашої громадської організації загалом.
Були й інші гучні історії, пов’язані з контрабандою в Чернівецькій області. Після цих моїх розслідувань прикор- донники намагалися зробити з мене, ледь не терориста. Потім це стало публічною історією, громадськість дізна- лася правду, але вибачення з боку «стражів кордону» я досі не отримав.
Так само, стосовно нелегального видобутку піску. Ми позакривали майже всі «ліві» точки у Київській області. Зараз у Києві боремося з цим явищем. Насправді, завдяки нам порушено багато кримінальних справ, тому я вважаю роботу нашої організації доволі ефективною та успішною.
- Нині топ-темою у вітчизняних ЗМІ є боротьба з корупцією. У чому секрет ваших успіхів у справі розслідування та висвітлення корупційних проявів?
- Річ у тому, що у нас вже є певний досвід. Коли ми тільки починали, багато наших журналістів, нині вже добре відомих, тоді приходили молодими й недосвідченими. Най- головнішим було бажання, упертість, внутрішня твердість і готовність до дії. Решта – це досвід, який передавався редакторами, мною та іншими «зубрами» нашої команди. Також тут велику роль відіграють наші юристи, які, маючи певний досвід роботи в правоохоронних органах, переда- ють його іншим та окреслюють стратегічні напрямки ро- боти. Наші розслідування проводяться дуже ретельно, ми все збираємо по крихтах.
Особливість нашої роботи в тому, що ми завжди наці- лені на результат. В принципі, основною функцією журналіста вважається інформування. У нашому розумінні, у нашій стратегії, у нашій програмі, у нашій діяльності най- головніше – це кінцевий результат. Завдяки добре нала- годженій взаємодії з населенням, ми систематично отримуємо “сигнали” про ті чи інші протиправні дії з боку будь-кого: чиновників, можновладців, підприємців, нечистих на руку правоохоронців тощо. Отриману інформацію ретельно перевіряємо. Якщо правопорушення має місце, починаємо працювати. Журналісти інформують громадськість. Підключаються наші юристи та правозахисники. Спільними зусиллями стаємо на заваді будь-якому пору- шенню чинного законодавства. Це і є результатом нашої роботи. А далі у бій вступає “важка артилерія”, тобто пра- воохоронні органи, у компетенції яких кримінальні провад- ження, досудове слідство, усе те, що зветься процесуальними діями з відчуттям виконаного громад- ського обов’язку часто дізнаємося, що за ініційованим нашим журналістським розслідуванням, матеріали на того чи іншого корупціонера чи просто зловмисника вже в суді.
Взагалі, цей напрямок журналістики переростає в ок- ремий жанр, який в міжнародній журналістській спільноті називається DirectActionJournalism, тобто журналістика прямої дії. Вона є деяким симбіозом роботи журналіста, правозахисника і юриста. Тільки разом ми домагаємося результату.
- Одвічна тема: роль ЗМІ у процесі демократизації суспільства, наскільки вона зараз посилилась?
- Вважаю, що у значній мірі. Адже в силу розвитку со- ціальних мереж та розвитку нових способів доставки кон- тенту до споживача, суспільство стало більш інформаційно орієнтованим. З іншого боку, нині державна влада не є якимось диктаторським монолітом, як це було раніше. Зараз у нас найпроєвропейський, з усіх поперед- ніх, уряд і органи влади. Відповідно, вони більш прозорі, більше прислухаються до суспільства, може, тому що сус- пільство має більше влади й журналісти мають більше можливостей розповідати правду. Ми це бачимо по наших розслідуваннях. Якщо раніше на якийсь інформаційний запит могли просто не відповісти або відмовити в інтерв’ю, то зараз чиновники рідко дозволяють собі ігнорувати жур- налістів. Якщо завтра журналісти про це повідомлять гро- мадськість, то цей чиновник може позбавитись свого крісла. Була така ситуація з одним із відомств, що мають відношення до транспортної сфери. Там не було контакту з керівником на обласному рівні. Я написав у Facebook, це прочитав міністр і написав у коментарях відповідні ви- сновки.
По суті, зараз, наша журналістика є тією рушійною силою, яка швидше дозволить нам прийти до Європей- ських стандартів життя. Якщо раніше на журналістські роз- слідування була слабка реакція, то зараз дуже часто розслідування є основою багатьох кримінальних провад- жень. Отже, до журналістів стали прислухатися набагато більше.
З урахуванням того, що ви бачили в «гарячих точках», що ви відчули, коли стали надходити перші новини про військові дії на Сході Україні?
Для мене це не було новиною, яку я дізнався з телеві- зора, тому що я волею долі та своєї професії опинився в епіцентрі тих подій. Коли захопили Слов’янськ, наступ- ного дня я вже був там, на окупованій сепаратистами те- риторії. Ба більше, я був ними затриманий, побитий, і якимось дивом, вибрався з нього живим. Усе це я бачив на власні очі, тому міг би ще багато чого розповісти.
Як людина, що побувала на десятках різних воєн, для себе чітко розумію основні причини військових конфліктів. Перша причина – це релігійний конфлікт, коли на одній території не уживаються дві різні конфесії. Друга – міжет- нічний. У нас не було ніяких етнічних проблем між двома народами, як, наприклад, в Судані, який, в результаті, розділився на Південний Судан і Північний Судан. Третя причина – територіальна, тобто, коли дві держави бо- рються за певну спірну територію, яку кожна з країн вва- жає своєю. І тоді я й гадки не мав, що ситуація може дійти до військової, адже для цього не було ніяких причин. Зараз я мислю інакше. Абсолютно переконаний, що війна може бути спровокована штучно в будь-якому суспільстві, в будь-якій державі. І люди, якимось, абсолютно дивним чином, здатні втратити людську подобу, перетворитися на тварин, змінюючись водночас з різних причин. А все через те, що хтось захотів зруйнувати чужу державу. Це суто військовий злочин, за який їм ще доведеться відповісти.
- Що з того, що ви бачили на Сході, вас вразило найбільше?
- Людські смерті. Особливо, коли ти спілкуєшся з лю- диною і раптом вона гине у тебе на очах. Пам’ятаю ситуа- цію під Луганськом, коли я отримав легке поранення, а інша людина у цей момент загинула. Той хлопець просто сидів у наметі, пив чай, раптом залетів уламок, поранення в голову, миттєва смерть. Просто одна мить. Після цього нас евакуювали. В кузові машини, де був я і ще один жур- наліст, лежав цей загиблий солдат. Сумно, прикро, бо- ляче, але й інше. У цей момент мене переслідувала думка про те якою була ця людина. Я усвідомлював, що його сім’я про це ще не знає. Його діти, дружина та батьки десь переживають за нього, думають, він живий і сподіва- ються, що з ним все буде добре. Тільки вони ні про що не знають. А я уже знаю. Уявляю, як це все буде, як горе при- йде в цю сім’ю. Є швидкість звуку, світла, а є швидкість горя, яка йде чи повзе. До когось приходить відразу, а до когось пізніше.
- Чи відчувається в Україні, на вашу думку, активізація боротьби з корупцією?
- Красти хочуть завжди та в будь-якому суспільстві. Тільки крадуть настільки, наскільки система дозволяє це робити. Адже в Німеччині та США теж є корупція, та сис- тема практично не дозволяє це робити. Закон настільки сильний, що «домовитися» з прокурором або поліцей- ським неможливо. Що стосується України, я абсолютно переконаний, що ефективність боротьби з корупцією значно зросла. Створено НАБУ, НАЗК. Кількість виявле- них корупційних злочинів правоохоронними органами не- впинно зростає. Але люди іноді думають, якщо кожного дня розповідається про корупцію і розкриті злочини, то ні- бито стали більше красти. Насправді ж стали більше роз- кривати й більше про це говорити. Раніше не було відкритих реєстрів. Зараз будь-хто може дізнатися, у кого яка нерухомість, яка машина. Є численні статті журналіс- тів та розслідування правоохоронними органами. Колись ця інформація була закрита, а корупціонери жили своїм окремим світом. Був моноліт влади: «рука руку мила», прокуратура не цікавилася корупцією, там де треба це було. А що робилося в прокуратурі, усім відомо. Нині ситуація докорінно змінилася. Зараз всі знаходяться в тур- булентному стані. Ні в кого немає «імунітету». Зараз кожен може стати фігурантом корупційного розсліду- вання. Я вважаю це досягненням, тому що ніхто не може почувати себе в безпеці, а значить, не може так безкарно наживатися державним коштом. Кожен розуміє, що рано чи пізно, до нього можуть прийти та поставити «незручні» запитання. Тому вважаю, що нині прогрес в боротьбі з ко- рупцією колосальний. І разом з тим, не забуваємо про участь суспільства в цьому процесі. Зараз існує достатня кількість нових потужних антикорупційних організацій; практично на кожному телеканалі є програми журналіст- ських розслідувань. Прогрес очевидний.
- Якщо прогрес очевидний, то що, на ваш погляд, стає на шляху підвищення ефективності боротьби з корупцією?
- Система опирається, як при хворобі. Ти намагаєшся з нею боротися, але вона чинить опір. Є певні закони жанру, певні закономірності, певні процеси, які не можна просто взяти одразу і змінити. Якими б ефективними не були антикорупційні органи, якими прекрасними не були б розслідування, неможливо просто взяти та в одну мить побороти корупцію. Що потрібно зробити, так це істотно знизити її рівень. Важливо знизити толерантність до корупції, як до явища. Дослідження говорять, що для бага- тьох українців корупція не є чимось жахливим, багато хто є її частиною в тому чи іншому вигляді. Хтось давав, хтось брав – це зручно. Ось коли це стане для всіх амо- ральним явищем, чимось неприпустимим, чимось брудним, токсичним, тоді буде все по-іншому. Наступний аспект – це те, що корупція є соціальним явищем. Коли в суспільстві низькі зарплати, низький рівень життя, якщо люди не можуть дозволити собі задовольняти елемен- тарні потреби, то вони мимоволі шукають можливості для додаткового заробітку, який інколи не завжди законний. Тому важливо разом зі спробами зловити за руку, створю- вати водночас умови, за яких, у людей не буде потреби порушувати закон. Тобто, необхідно підвищувати за- рплати, пенсії, стипендії, рівень життя, соціальні стандарти тощо.
- Зважаючи на усі ці події, на ваш погляд досвідченого журналіста, чи зможе Україна вибратися з цієї ситуації?
- Зможе! Я вірю в нашу країну. Якщо б не було віри, нас би вже давно розірвали наші вороги й ми б втратили державу. Якщо ми вижили в таких вкрай критичних умо- вах, значить Богу це потрібно. Я людина віруюча, і щиро вірю в те, що наша країна має перспективи, у неї є певне призначення. Не все відбувається одразу і в один момент. Це дуже складний процес, але незворотній. Нам потрібно не чекати, поки хтось зробить все за нас, сподіваючись на когось чи щось. Ми – це держава, держава – це ми. Тому в кожному з нас є певна відповідальність за те, якою буде наша держава. І працювати над нашим майбутнім нам треба усім разом!
Інтерв’ю взяла Дарина Ткачук
