Честный рассказ евроМайдановца о деньгах, убийствах и показухе Майдана
Посмотрите новости о евроМайдане.
Кому вы сопереживаете? Героям? Песни о евроМайдане — практически хиты сезона. Вскоре, при поддержке одного из политиков-олигархов, выйдет в свет более 10 томов стихотворений о евроМайдане. Это называется романтизация образа.
Владимир, с которым я связался при помощи знакомого психолога, не вписывается в медийный формат. Если говорить языком шоу-бизнеса, он неформат. Он не похож на патриота с телеэкрана, который отстаивает свободу до конца.
Одежда Владимира не украшена свастикой. Пока мы шли к месту проведения интервью, он ни разу не произнес «Слава Украине!», а во время разговора я от него не услышал слова «побратим». Владимиру 25 лет, он строитель из Львовской области (в целях безопасности просят не упоминать город проживания героя и место встречи. — Р. Б.). Он не играет в тягнибоковские игры.
Новый знакомый заводит меня в один из захваченных офисов в центре Киева. Еще с несколькими земляками он квартируется в одном из кабинетов. Мы заходим в зал для совещаний.
Читайте также: Третий Майдан: Руководство Украины должно сделать выводы
Теперь здесь заседают такие, как Владимир. Для одних они герои, для других — ненавистные бандеровцы. На «бандеровца» мой знакомый не обижается, но и героем себя не считает.
Мне сложно назвать Владимира евроМайдановцем: образ, который навязывает телевидение, и конкретно этот человек — несопоставимы.
Разговор получился несколько рваным. Владимир все время пытался сказать что-то важное. Часто говорил невпопад. Иногда было сложно воспринимать сказанное им.
Я специально не делал литературного редактирования текста нашего разговора.
Главная мысль моего собеседника: ЕвроМайдан — не сказка, и романтики там было мало.
«Тобі нічим не допоможуть»
— Давно на євроМайдані?
— Більше трьох місяців. Але вже час додому.
— Чому?
— Якщо ніде не записаний, тебе ніхто не поважає. Ти ніхто.
— Тобто ви — ніхто?
— Можна й так сказати.
Читайте также: Следствие по "делам Майдана" до сих пор было организовано так, что не удалось выйти на заказчиков, - Рябошапка
— А як це — «ніхто»?
— Тобі нічим не допоможуть. Нам пощастило — знайшовся спонсор київський, який купив броніжилєти. Він не давав гроші на скриньки (для благодійних внесків. — Р. Б.), ото як люди кидають. Бо вже люди дізналися, що гроші в дуже великих розмірах пропадають.
Підійшов він до нас. «Хлопці, чим я можу допомогти? Знаю, що гроші пропадають». Ми порахували, що нам треба дев’ятнадцять броніжилєтів. Він особисто кожному дав їх в руки.
Повара на кухні в броніжилєтах ходять, а пацани з передової на Грушевського їх не мали. Смішно…
Коли «Свобода» віддала КМДА, звідти витягнули дві з чимось тисячі броніжилєтів. То нащо вони їх там тримали?
— Може, двісті бронежилетів?
— Близько двох тисяч! Хтось з наших раніше ходив питатися, йому казали, що нема. А вони там були. Так само, як і в профспілках (у Будинку профспілок. — Р. Б.): після пожару лазили там, в підвалах були згорнуті броніжилєти.
— Ви відповідали за якусь ділянку оборони?
— Нас — шестеро, то ми, як вам правильно пояснити… взяли одну барикаду, і ту барикаду тримали. Барикада біля входу на «Динамо», як йти до «мосту кохання».
— Там і жили?
— Спали в палатках біля профспілок. Ще на нашій барикаді були пацани із Запоріжжя, пару чоловік із 29-ї сотні.
— Барикада була якось за вами закріплена?
— На Грушевського вже знали, що ми туди ходимо, і без пропусків нас пропускали.
«Не втік, бо мав стояти»
— На євроМайдані є ієрархія?
— Я думаю, що ні… І ще одне: перед 18-м числом (лютого. — Р. Б.), як штурм був на Грушевського, десь за десять хвилин до цього «Правий сектор» відійшов за барикаду.
— А звідки упевненість, що саме «Правий сектор»?
— Ми знали десятників, які ходять, кричать вічно, в лице.
— Відійшов десяток—два, більше?
— Більше. Знімали ж перед штурмом. І видно було, скільки людей лишилося за п’ять хвилин до штурму.
— Чому Ви залишилися?
— Ми там мали стояти. В момент штурму було нас п’ятеро. Із мого міста троє, ще один із 29-ї сотні мужик зі своєю жінкою. Щастя, що та жінка знала план відходу.
— Звідки?
— Хтось їй пояснював раніше. В чому суть: як відходили під Ляльковий театр, на горі стояла група, що ніби нас мала прикривати. А вона навіть в курсі не була, що там уже штурмують. Собі сиділи, з дівчатами тупо ржали. Якби ми їх не побачили, менти би їх окружили, — то сто процентів. Короче, завчасно їх попередили.
— І вони почали прикривати?
— Та де — то вже все йшло!
— Вас били?
— Особисто мене — ні. Міша з Одеси, тут з ним подружився, добре получив від БТРа. Йому ногу затиснуло. От тільки зараз (розмова відбулася у вівторок, 4 березня. — Р. Б.) почав ходити більш-менш. Ну а в мене нічого такого не було.
«Самооборона? Бидло»
— На вас немає обличчя.
— Розчарований…
— А чим найбільше?
— Та от тим, що вони всі бояться — оті, із самооборони! Для чого вона взагалі створювалася, якщо втікає?
— Ви входите до якоїсь сотні?
— Я ще перед Новим роком записався у дев’яту сотню. Але там довго не був.
— Чому?
— На Новий рік додому поїхав. А коли повернувся, уже не хотів нікуди записуватись. Найшов своїх і разом жили. Зараз один із наших старших ніби хоче зробити організацію. Щоб могли нам давати якісь бейджики, оті пропуска.
— А в чому сприяють бейджики?
— Зараз вже ні в чому. Раніше, ще як барикади стояли, то не всюди можна було зайти. Навіть на Грушевського без бейджика не зайдеш.
— Там щось коїлося незаконне? Наприклад, готувалися «коктейлі Молотова»?
— Звичайно, що готувалися.
— Тобто до штурму готувалися?
— Так, але не було ще тих масштабів, як на другий день після штурму, коли люди почали звозити бензин. На чоловіка десь по чотири, по п’ять мали.
— Ви теж кидали «коктейлі»?
— Так. Тоді, коли вони нам прорвали барикаду і йшли на нас. І вже коли відступали.
— Влучили?
— Зразу говорю: ні.
— Міліціонерів не пожаліли?
— Там прості пацани не йшли — бігли серйозні бики.
— Правда, що за кидки «коктейлів» платили?
— Я такого не чув. Можна сказати, що на Грушевського були прості люди, як ми. А комусь може й платили…
— У самообороні євроМайдану теж «прості» люди?
— Є п’ять сотень нормальних: 2-а, 4-а, 8-а, 29-а і 31-а. Вони дійсно знали, за що стоять.
— А всі інші?
— Ну, особисто всіх я не знаю, але там таке, шо… Бидло. Понапихує на себе броніжилєтів ледь не по два, ножів, пістолетів. Але коли йде до діла, він тікає з тим всім. Чого ж ти на себе то все вдягаєш?
— Названі вами п’ять сотень стояли до кінця?
— Так. Можна сказати, що вони найбільше постраждали. Ви дивилися список загиблих? Де там є з «Правого сектора» хтось? Прості люди!
«Провокатори — то прості люди»
— Ви обмовилися, що час додому.
— Так, вдома не все закінчено. По інтерв’ю депутати наші більше воювали, ніж ми.
— Ви десь працюєте?
— Так, на новобудові трохи далі Львова. Приїду й одразу можу працювати. Хлопці з розумінням поставилися, що я в Києві.
— Скільки вам коштувало прожити в Києві?
— Спочатку я взагалі грошей не витрачав. А потім передавали мама, брат. Сигарети трошки ліпші уже купляв. Тут носили сигарети, але не завжди можна було попасти на нормальні.
— Алкоголь був?
— Ну так… Пиво пили, не буду брехати. Та і що, не бачили, що п’яних лапали? Канєшно, що було.
— П’яні на евроМайдані — це ж провокатори, «тітушки».
— Провокатори — то прості люди, що ніде не записані. Було таке, що я йшов у «Біллу» (на Європейській площі. — Р. Б.). Взяв два пива й не міг з ним пройти далі супермаркета. Прийшла та самооборона, окружили мене і давай там, що я провокатор: «Що ти бухаєш?.. Ми тебе на п’ятий поверх в профспілки заведем!».
Я повернувся назад у супермаркет, подзвонив своїм, і вже почали по-інакшому говорити. Нам ще помогли охранники магазину. Казали, що самооборона їх замахала: прості кияни не могли ніякого алкоголю купити.
— До вашої барикади підходили Парубій, інші депутати?
— Чи був хтось з телевізора? Ні, нікого не було…
— Парубій розчарував?
— Я думаю, то давно вже було сплановано, хто має померти. Парубій особисто сказав зі сцени, що своїх людей на м’ясо не пустить. Тоді нащо та самооборона створювалася? Стільки скриньок (для пожертв. — Р. Б.) у них стоять на майдані, що то просто капєц…
— Штурм пам’ятаєте?
— Є провали.
— Ви стали свідками вбивств?
— Так. Бачив, як мужику голову відірвало гранатою біля мене… Так сталося, що граната за капішон йому впала…
— Від вас далеко?
— Три метри. Десь так.
…
«Свою проблему я вирішив»
— За що стояв євроМайдан?
— Я не знаю за цілий майдан.
— Ви?
— Я стояв, бо катували мене в міліції. Просто то надоїло вже.
— Привід?
— Хотіли приписати побиття, хоча в той день мене взагалі не було в місті.
— Згодом вашу провину довели?
— Не довели.
— Нині Україна змінилася?
— Ну, ці хоч тепер побояться щось таке зробити. Кажуть, у нас в формі міліції не ходять уже.
— В принципі, свою проблему ви вирішили?
— Ну так. Віддав усе, що міг.
— На євроМайдані довіряли політикам?
— Ні, ми взагалі не ходили на ті вече. Можу сказати не лише за себе. Ми не любили то все слухати. Ніяких компромісів…
«В рукопашку не бився, ножем відбивався»
— Ви вступали в рукопашний бій?
— Був бій з тітушками.
— Коли? Де?
— Година сьома ранку, коли догорав Будинок профспілок. Ми, шестеро, йшли поспати в Михайлівський собор. Наші палатки стояли біля профспілок, теж згоріли. Ми виходимо за поворот, стоїть товпа людей, чоловік сто, в такій формі, як у наших. Буквально чоловік двадцять підбігло. В рукопашну я не бився, ножем відбивався.
— Ножем?
— Так. Мав ніж із собою.
— Ви когось поранили?
— Так, сто процентів.
— Людина впала?
— Злапалась за груди, а другий кричав дуже. Не знаю… Решта побоялися йти. Ми почали тікати. Чули, що затвор хтось дьорнув.
— А страх?
— Я за то навіть не думав.
— Ви себе контролювали?
— Я не знаю взагалі… Страшно не було…
— Інстинкт самозбереження?
— Так, щось на то більше похоже. На другий день, як нормально проспишся, починаєш думати, як ти взагалі туди пішов. І то не тільки моя така думка. Всі питались: «Як то ми йшли?». Я зранку був в шоці, як я туди пішов… Я не знаю, як то відчуття назвати…
«Люди візьмуть владу силою»
— Нині ви щось очікуєте?
— Та чекаю. Зараз наші їздять на пост в Бориспіль. Але кажуть, що то вже закругляється помалу.
— Це фінал євроМайдану?
— Не фінал, бо знайомі їздять по директорах фірм, заводів, де не платять зарплату.
— І?
— Перший раз просять, другий раз не просять.
— Це на Львівщині?
— Ні, по Києву і Київській області.
— Коли повернетеся, теж плануєте таким займатися?
— Подивимося. Якщо знайдуться однодумці, хоча би група з десяти чоловік. Менше рипатись не має сенсу.
— Ви розумієте, що це незаконно?
— Так.
— Але все одно плануєте?
— Так. А як: людина стільки працює, а їй гроші не платять?
— Тобто повернення України до євроМайданівської не буде?
— Не буде.
— Люди візьмуть владу силою?
— Думаю, що так. Але я думаю, Майдан буде стояти мінімум до виборів президента.
«Вова Борода вкрав сорок тисяч»
— За кого голосуватимете?
— А я думаю, взагалі не піду. По-перше, не встигну паспорт зробити, бо він згорів у палатці.
— Януковича ненавидите?
— Навіть ніколи за нього не думав… Та й за Юльку теж. Коли Тимошенко приїздила на Майдан, її люди не впускали. А потім самооборона всіх відтиснула, зробила коридор. Люди не хочуть її тут бачити. Як то так: приїхала в колясці, а через два дні вже ходить!? Я навіть не знаю, як то назвати… Чи вони грають на відчуттях людей, бо ми її маємо пожаліти…
— Ви націоналіст?
— Ні, я не є такий, щоб дуже до раси примахуватись.
— Але «москаляку на гілляку», мабуть, співали?
— Було. Але прості росіяни за нас… І ще одне згадав про Грушевського. До штурму був такий старший Вова Борода. Ми думали, що він з простого люду, а він вкрав з каси гроші, ті, що збирали на броніжилєти.
— Багато?
— Сорок з чимось тисяч.
— На своїй барикаді ви теж збирали кошти?
— Раз поставили скриньку на сигарети, але зразу прийшла самооборона і скинула її, бо ми ніде не записані.
— Тобто на збирання грошей була монополія?
— Так, ще треба мати право це робити. …І оцей Борода, який втік з грошима, казали пацани, знайшовся. Коли приїхали до нього додому, чогось в нього були ментовські шумові гранати. Де він їх взяв?
— Розкажіть про найемоційніший момент за час евроМайдану.
— Тоді, коли снайпер стріляв, і люди падали. Хтось казав не обертатися і по боках не дивитися.
— Ви бігли чи відсиджувалися у прикритті?
— Ні, прикривався під щитом. Каска, броніжилєт, щит… І хтось кричав не обертатися і просто йти вперед. Я потім уже зрозумів чого: обернувся, а той впав, той впав, той кричить… Вже тоді трохи було страшно. Але все рівно щось не думалося про смерть. Ну я так зрозумів, що пацані ті, що падали, теж так думали. А тут «опа», і є…
— Ви здивувалися, коли залишилися живі?
— Та всі в шоці були! З кожної групи, хто туди йшов, були постраждалі, а у нас ні одного з тих шести чоловік.
…
«Хто більше піарився, той більше мав грошей»
— За яких умов ви повернетеся на євроМайдан?
— Якщо ще щось почнеться. Стояти, сидіти, їсти — надоїдає.
— Як ви ставитеся до героїв євроМайдану — Черновол, Булатова?
— За Черновол нічого не чув. А за Булатова багато чого чув. У мене знайомі пацани в автоМайдані. Його ж помили нормально. Де ті шрами?
Комп’ютер купив за общі гроші собі. Дзиндзя. 20 тисяч євро.
— Тобто?
— Нібито мав забрати гроші, які передавалися з Європи. І він так зробив, ніби тих грошей не брав. Але ті гроші дійсно йому передавали — це всі знають.
— Показухи було багато?
— Дуже багато. Кожен день. Що від «Правого сектору», що від самооборони. Саму більшу показуху робив «Правий сектор». Можна так сказати: хто себе піарив, той більше і грошей мав. Бо прилітав з Америки наш земляк і на планшет зняв (його попросила діаспора), як заніс в «Правий сектор» 4 400 доларів. А на другий день до нас на барикади приходить знайомий, який старший у «Правому секторі». Показуємо то відео. Він каже: «Не було таких грошей». Американець говорить, що місяць тому сім тисяч передавав. І теж не було тих грошей. То я знаю особисто за одного, що зафільмовано.
— Вам шкода, що інші нажилися, а ви три місяці просиділи задарма?
— Я за те не думав. Якщо треба гроші — дзвоню, передають.
«Були би в сраці»
— Ви ображаєтеся, коли вас називають бандерівцями, коли кажуть, що такі, як ви, не хочуть працювати?
— До голови собі навіть не брав. Але деякі кияни приходять і кажуть, що якби не ви, бандерівці, ми би були далі в сраці. Кажуть, й так не дуже поміняли, бо не подобаються оті парубії, але хоч неадекватну людину відігнали від влади.
— Небесна сотня?
— Прості люди. З моїх знайомих вбито 14 чоловік… Було й таке, що мужик простояв три години з нами — і нема мужика…
— Скільки вам років?
— 25.
— Батьки вас відговорювали від євроМайдану?
— Нічого не говорили. Ну, батька нема, а мама… Тата брат дзвонив найбільше, переживав сильно…
…
«Як жив, так і буду жити»
— Чи була боязнь, що доведеться відповідати за скоєне? За захоплення будівель наприклад.
— Було таке. Думав за те, що після тої влади прийде ще гірша. І почне розбиратися, хто був, коли був, скільки був, стояв. Зараз за те не думається. Саме більше переживалось за те, що було би, якби ми не виграли. Як йти додому, і там, я чув, мене вже чекала міліція.
— Мости спалені.
— Так. Багато таких історій: приїхав додому, і вже тебе шукають. У Львові маю таких знайомих.
— Який подальший план?
— Я думаю, що ще не дуже мене поміняло. Який був, такий і лишився. Як жив, так і буду жити.
— Хіба людина не змінюється, коли на її очах іншій людині відриває голову?
— Приходив психолог, говорив з нами. Радив з кимось говорити про те, що бачив.
— Ви себе відчуваєте героєм євроМайдану?
— Ні, навіть не здається, щоби щось таке було.
— А де ваша військова форма?
— Зняв, бо вже надоїло ходити. Нема потреби її одягати. Ті, що зараз ходять, позують з броніжилєтами, мечами, ланчаками, чого там тільки немає зараз…
— Ви ставитеся до них з презирством?
— Так, я не люблю таких людей… Ще одне: наші старші хотіли вийти на сцену і розказати правду. Але як тільки почали говорити — зразу пропав звук і крикнули, що то провокатори. Я в шоці, як вони втікли з тієї сцени, що їх не полапали.
— Ви відійшли від пережитого під час штурму?
— Та ні, деколи ті картинки появляються.
— Жахи сняться?
— Було. Мені розказували, що я вночі кричав, як спав. Та не тільки я, там Женя ще такий. Не можна було розібрати, що кричав. Здається, когось кликав…
— А чого додому наступного тижня, а не сьогодні?
— Та ще трошки побуду. Вже стільки був, то тих пару днів… А на другий тиждень точно поїду.
P.S. Герой статьи разрешил публиковать свои фотографии отлично понимая, что вскрывая подноготную евроМайдана, он ставит свою жизнь под угрозу. В случае возникновения опасности и угрозы жизни героя статьи редакция The Kiev Times примет соответствующие меры.
The Kiev Times