Поліцейський, як ніхто знає справжню ціну спокою. Його сумлінна служба цілком заслужено відгукнулася вдячністю мирного населення, її відзначило керівництво поліції області. Години й хвилини робочого часу для Артема Щуся відраховує іменний наручний годинник, яким його було нагороджено за участь у затриманні фігурантів резонансного подвійного вбивства в Мар’їнці. А офіцерський кітель майора поліції з 2018 року прикрашає нагрудний знак «Кращий працівник МВС України». На цього оперативника рівняється молодь.
Близько 15 років заступник начальника-начальник сектору кримінальної поліції відділення № 2 Покровського РУП майор поліції Артем Щусь служить у лавах карного розшуку. 2014-й поділив його життя та роботу на «до» й «після». А випробуванням на міцність та професіоналізм став збройний конфлікт, який чорною хвилею накрив рідну Артемові Красногорівку. Про особливості несення оперативної служби в епіцентрі збройної агресії - з перших вуст.
- Артеме, вважається, що шлях до професіоналізму вимірюється досвідом, результатами та бажанням працювати. Чи згодні з цим твердженням, і яким є Ваш особистий шлях?
- Моя служба в міліції почалася ще у 2002 році, безпосередньо в розшуку - у 2006-му. Досвід здобував завдяки власним успіхам та помилкам, до того ж керувався прикладом старших наставників. А в правоохоронні органи прийшов одразу після шкільного випускного за власним бажанням, бо хотів боротися за правопорядок і спокій у місті. Невеличким трампліном перед службою був лише КМБ.А потім вже робочі будні продемонстрували злочинність у різних її проявах.
- Яка з перших справ найбільше запам’яталася?
- «Небезпечні перегони» запам’яталися. Ще на початку оперативної служби під час операції «Розшук»разом з двома більш досвідченими колегами затримували злочинця, розшукуваного за крадіжку з проникненням. Дізналися, що він пересувається на автівці й почали проводити комбінацію із затримання. Злочинець спочатку зупинився, але потім, зрозумівши, що перед ним правоохоронці, спробував утекти. За якісь секунди я стрибнув на капот його автомобіля й схопився з обох боків за лобове скло. Так і мчали близько двох кілометрів, аж поки втікач не загальмував біля свого будинку. Я, відповідно, впав на землю. Злочинець укрився в будинку, аж тут підскочили мої колеги та затримали його.
- Розкажіть про реалії служби в умовах збройної агресії. Наскільки змінилася специфіка оперативної роботи?
- Відмінність між службовими завданнями в умовах миру та війни цілком очевидна. Але якщо небезпека й ризик для нас були очікуваними, то цинізм деяких злочинів на тлі людської трагедії просто вразив. Так, у 2014-му ми вперше стикнулися з мародерством.
У цілому, навіть обстріли не завадили злочинцям скоювати майнові та тяжкі злочини. Отже, роботи оперативникам завжди вистачало. Але зі збройною агресією користь нашої роботи почала вимірюватися не тільки розкритими справами, а й допомоги тим, хто її потребував.
У активну фазу збройної агресії я очолював Красногорівський міськвідділ міліції. Під час ворожих обстрілів моя родина теж втратила домівку - квартиру було вщент зруйновано вибухом. І тому не тільки службовий обов’язок і просте розуміння ситуації, а спільне горе об’єднало мене з тисячами мешканців міста. Разом з іншими представниками силових структур та комунальних установ міста міліціонери намагалися надати максимум допомоги населенню, іноді - навіть понад міру своєї службової компетентності.
- Яким було ставлення населення до роботи правоохоронців?
- З початком бойових дій ставлення громадян до нас помітно змінилося на краще. Це закономірно - в будь-яких екстремальних умовах люди намагаються знайти рятівний якір, тому присутність правоохоронців поряд, на території, заспокоює, надає відчуття безпеки. Нам доводилося під обстрілами вирішувати нагальні питання населення, яке опинилося без світла й водопостачання, за що люди були дуже вдячні.
- Чи відчуваєте в собі особистісні зміни, спричинені подіями 2014 року?
- У цей період гостро почав усвідомлювати відповідальність не за себе, і навіть не за родину, а за підпорядкований особовий склад, який несе службу разом зі мною. Коли у 2017-му за пів години під час обстрілу в місті було пошкоджено понад 200 будівель, ми з колегами під вогнем буквально «витягли» з лікарні нашого співробітника (з батальйону «Харків»), госпіталізованого із запаленням легень. Було страшно, але ні в кого й думки не виникло, щоб покинути хворого товариша в небезпеці.
- Що можете розповісти про стосунки з колегами?
- За сім років служби в умовах військових дій кожен з нас мав змогу проявити себе і як поліцейський, і як особистість. За цей час я упевнився в тому, що найвищий результат дає згуртована робота, адже ми постійно чомусь вчимося один в одного. Взаємопідтримку теж ніхто не відміняв. Вдячний долі, що в потрібні моменти життя поруч опинялися люди, на яких можна було покластися, набратися досвіду. Так, у 2017-му довелося працювати з Павлом Свіром, якого було призначено в Красногорівку. Кілька місяців ми з ним працювали в парі в умовах бойових дій, мешкали в будівлі міськвідділу без електроенергії та водопостачання. Павло Володимирович - досвідчений оперативник, який багато чому навчив мене. Разом ми не тільки виконували службові завдання, були й випадки, коли доводилося рятувати поранених мирних громадян.
- Артеме, нині Ви очолюєте кримінальну поліцію Курахового, за стінами не чути вибухів і доводиться працювати у відносно безпечних умовах. Чи відчули Ви полегшення на відстані від лінії зіткнення?
- Змінився характер служби і з’явилося багато проблем і завдань, які треба вчитися вирішувати по-новому. Для мене це нові виклики. Розслаблятися не можна, тим більше, що територія обслуговування значно збільшилася, а підпорядкований мені особовий склад переважно молодий і недосвідчений. Отже, є над чим працювати.
А полегшення кожен з нас відчує тільки тоді, коли останній ворог піде з нашої землі.
- Що цінуєте в людях?
- З роками найбільше почав цінувати людську порядність, відповідальність та надійність. Вміння прагнути до кращого, рівнятися на кращих.