В Іванопільському пансіонаті для літніх та самотніх людей працівники полюбляють випити, а мешканці закладу не отримують майже нічого від волонтерських організацій. Про це стало відомо з офіційного звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від підприємиці з Бердичівського району, чиє ім’я ми не будемо називати.
Шокована побаченим у пансіонаті, жінка звернулась до парламентарів з проханням перевірити діяльність благодійної організації "БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД "ЛІКАРНЯ ІВАНОПІЛЬ".
За її словами, люди там проживають в жахливих умовах, працівники полюбляють випити та забирають все те, що привозять волонтери. Крім того, люди в очі не бачили подарованих їм телевізорів.
Волонтерка потрапила туди випадково – адже взяла під опіку безхатченка, про якого певний час турбувалась. Згодом передала його в пансіонат та спочатку була приємно вражена – коли його помили, поголили та привели до ладу. Проте, це було лише перше враження.
«Пройшло два тижні і мені зателефонувала Тетяна – ніби директор, з проханням приїхати, привезти памперси і зі скаргою на підопічного, який нібито себе погано поводить. Я пообіцяла приїхати щойно зможу. Мене трохи мучила совість, що я наче підкинула їм безхатченка без соціальних виплат, а тому я зібрала продуктів та речей, яких мало б вистачити на місяць або й півтора для утримання мого підопічного, з надією на те, що за цей час його вдасться прилаштувати у якийсь державний заклад соціального напрямку», – розповідає вона у зверненні.
У лікарні її зустріла «весела компанія п’яних жіночок замурзаного вигляду», які запропонували жінці «100 грам».
«Цього разу я отримала ШОК! Одразу зрозуміла, що мене не чекали. Зайшовши на поверх, можна було втратити свідомість від смороду сечі та фекалій. Імпровізовані відра-туалети напівнаповнені стояли у всіх палатах, люди, як залякані тваринки, лежали в брудних простирадлах і навіть боялися брати солодощі в руки, а дехто сміливіший швиденько ховав під подушку. На брудних тумбочках та гидких стільцях стояли напівнаповнені чашки з рідиною бурого кольору та валявся окраєць чорного черствого хліба».
Підопічний Сашко виглядав набагато гірше, ніж коли потрапив у пансіонат.
«Коли я запитала, чи його хтось оглядав та якісь ліки призначав, то мене ніби ніхто не почув, а Сашко, ледь піднявши голову, прошепотів, щоб приїхала, коли ніхто не буде знати, і побачила якими помиями їх годують. Зі мною була ще жителька нашого села Лариса, яка теж брала участь у допомозі, мені та їй стало не зручно від того, що ми побачили під прикриттям благодійності – якесь кубло п’яних хабалок, які за зачиненими дверима в пансіонаті, скоріше всього, задовольняють насамперед свої матеріальні та моральні потреби, використовуючи бідолашних старих».
З коротких фраз-перешіптувань старенькі повідомляли, що краще доглядають тільки тих, з кого є що потягти. Тобто в кого ще є непродана хатина та земля. Одна з пацієнток просила в жінки окуляри та вікно в палаті заклеїти, бо «ще з зими дірка сквозить». Телевізори, які були подаровані волонтерами, чомусь не показували, а почитати «немає змоги, бо світло забороняють вмикати».
Через 3 тижні після візиту жінку знову почали просити про допомогу, нагадуючи, що безхатченко для них – тягар та клопіт. Вона спочатку відмовилась їхати, а потім зазбиралась, почувши, що її підопічний погано почувається. Не встигла із ним зустрітись, як дізналась, що чоловік помер.
Далі буде.