Майдан. Для багатьох із нас — це місце сили. Тут, на граніті, виборювали свої права наші батьки. Тут проходило перше бойове хрещення мирною Помаранчевою революцією моє покоління. Пам'ятаю, як шалено калатало серце від несамовитої єдності та здавалося: цей сплеск братерства, порозуміння й прагнення волі вже ніколи нікому не спинити. Утретє нас випробовував Майдан. Але вже справжніми боями Революції Гідності. І можна тільки уявити, бо словами цього не передати, як прагнули українці змін, не боячись ані страшних побоїв, ані репресій, ані куль силовиків. Наші прагнення були зрозумілі не всім. Їх викривляли ЗМІ у країнах колишнього радянського табору. І наші сусіди-білоруси до минулого року навіть не усвідомлювали, що за волю можна і потрібно боротися. Минулий рік все змінив. Тож читайте у сьогоднішньому матеріалі з рубрики ХЗ (ХтоЗна) навіть не про наші три Майдани. Ми поглянемо крізь їхню призму на білоруський протест. А допоможе нам у цьому людина, яка бачила його з середини.
Протести сколихнули Білорусь після того, як, за офіційними результатами виборів 2020 року, перемогу здобув Олександр Лукашенко, а не Світлана Тихановська, за яку, на думку білорусів, проголосувала більшість виборців. Це при тому, що до цих виборів Лукашенко підійшов доволі серйозно та обезголовив опозицію ще задовго до них. А тут як чортеня з табакерки — Світлана Тихановська.
Борис Горецький є заступником голови білоруської асоціації журналістів. Наразі самопроголошений президент Лукашенко намагається її знищити. І, на думку Бориса, йому це вдасться, бо слово за Верховним Судом, який підпорядковується… Лукашенку. В інтерв’ю для ХЗ він пригадує події минулого року.
“Це обсолютно неочікувано було, що люди вийшли. - говорить пан Борис, - Минулої весни ніхто не вірив, що у нас буде така цікава президентська кампанія. Тому що опозиційних політиків вже на той момент яскравих в Білорусі не було. І ми з колегами серйозно говорили, давай після виборів 11 серпня зустрінемось, будемо відпочивати. Тобто всі журналісти планували всій серпневий відпочинок. А потім несподівано почалось літо. 00-50 несподівано і для політологів - ніхто не чекав. І почалась громадська активність. Стояли ланцюгами солідарності за кандидата. Брали участь у зборі підписів. У нас вперше таке було, що люди стояли у великих чергах підписатись за кандидата в президенти. У нас просто треба зібрати 100 000 підписів, щоб тебе зареєстрували. Чому так відбулось? Є різні думки. Тут і коронавірус зіграв свою роль. Люди були незадоволені діями влади. І, напевно, людей підштовхнули репресії, які почались в травні минулого року. Люди бачили, що репресивна машина розкручується. І виходили проти репресій. Люди протестували проти насилля, проти репресій, проти затримань. Ніхто не міг уявити, що таке буде. у цій мирній, спокійній Білорусі несподівано вибухнула хвиля величезної громадської активності, політичних протестів, і бажання людей брати участь у цьому”.
Просто уявіть собі: ви живете в своєму маленькому світі. З чистими вулицями й асфальтованими дорогами. У вас є чарка та шкварка. І багатьох це влаштовує. А ще більшій частині населення хочеться більшого. Ви голосуєте за це “більше”, а вам кажуть: плювали ми на ваші хотіння. Ви вийшли мирно відстоювати свої права. А вам сказали… Ні, вам не сказали, вас відлупцювали та кинули до в'язниці. А ви з таким до цього ніколи не стикалися. Бо частіше за все — мовчали.
“Було багато свідчень - побиття… Це найрозповсюджене. - розповідає Борис Горецький. - Це багато журналістів. Уявіть собі, що відбувалось, якщо журналістів били, вже не кажучи про інших учасників. Політиків чи когось. Коли саджають головного редактора газети “Наша нива” і він тепер за гратами знаходиться. Просто луплять його дубинкою - і це головний редактор. А уявіть собі, як ставились до простих людей… Були свідчення про згвалтування гумовими дубинками… Але я можу посилатись лише на свідчення, які маю. Заковування рук і ніг різними наручниками чи стяжками. Одна наша колега потрапила до лікарні після жорстокого побиття в Окрестина. А одна наша колега пролежала в шпиталі 38 днів. Вона було підстрелена гумовою кулею. При чому вона була в жилеті “преса”, з бейджем, силовик поцілив їй в ногу, і куля не вилетіла наскрізь, а зробила величезну дірку. І її неможливо зашити. Треба чекати, щоб вона загоїлась. Було багато свідчень про електрошокери. І це я я кажу про медійників, про колег, яких бачив на власні очі”.
Складно уявити, щоб таке трапилось в Україні. Складно уявити, що було, якби Помаранчева революція, яка за мотивами виходу на вулиці українців, більш за все нагадує білоруські протести, закінчилась інакше. Може, тому що в нас тоді вже був досвід протестів - студентська Революція на граніті. Може тому, що в 2013 році вже мали досвід Помаранчевої революції. І, здається, якщо ти вже вдихнув повітря свободи, то запахом перегару тиранії ти вже ніколи дихати не захочеш. Тому зухвале побиття студентів, залякування диктаторськими законами, розправи над активістами змусили нас тоді йти до кінця — попри кров на бруківці, попри страх, попри жах невідомого. Але в нас вже був досвід двох революцій. Ми знали, що робити. І, здається - білоруський протест - він десь між революцією на граніті та 2004-м з боку протестувальників. І абсолютно звірський за ставленням до протестувальників з боку провладних силовиків.
“У білорусів не було українського досвіду. Жодних змін у нас не відбувалось. - веде далі пан Борис. - І ми надзвичайно мирні люди. Може, в цьому наша хибність, але це наш національний менталітет. У нас навіть коли по неділях проходили великі акції, то в понеділок всі йшло на роботи. Ну як не ходити на роботу? Хоча, напевно, українці страйкували би всією країною. У нас люди на мітингах знімали взуття, щоб стати на лавочку. Ну як… Це же некультурно… Багато українців ще тоді у мене питали, чому ви не захоплюєте держустанови? А ми ж підкреслювали, хоча зараз нас влада звинувачує в екстремізмі і якихось страшних речах, активісти навпаки підкреслювали - ми нікуди не заходимо, у нас мирний протест. У нас 16 серпня була величезна акція в Мінську - люди йшли центром міста по 200, 300, 500 тисяч навіть називають - важко підлічити - і люди йшли, вони святкували, раділи… І розійшлись по домівках, бо здавалось, що це моральна перемога. Здавалось, що назад влада не зможе повернути ці репресії. А влада скористалась мирністю білорусів. І потихеньку почали закручувати. Марші почали розганяти, учасників почали бити, і стало так, що акції припинились”.
За словами Бориса, зухвалості, з якою самопроголошений президент Білорусі Лукашенко розпочав репресії, ніколи б не було, якби не допомога Росії. Мовляв, під час так званої паузи, коли протести не активізувалися, було підписано угоду з російською гвардією. Як тільки влада заручилася підтримкою Росії, вона почала планомірно придушувати протест і нарощувати репресії.
“Для Росії важливе існування буферної зони між Європою і Росією, це і офіційно озвучується. Ми ж в ОДКБ. А вона, ця ОДКБ для того і створювалась, і наша влада про це постійно каже, що ми заслін, ми бар'єр для Росії. - вважає Борис Горецький. - Зрозуміло, що для Росії це вигідно. І влада Росії буде все робити, що зберігати таку буферну зону. Що ще цікаво. Минулого року був Навальний і він досить голосно пролунав в європейських медіа. Але білоруська повістка витіснила зі світової повістки Росію. Зараз в Європі про Росію стали значно менше говорити, про російську ситуацію з правами людини, тому що кажуть про білоруську ситуацію. В цьому плані існування саме такої Білорусі дуже вигідне для Росії. Росія стала на найбільш поганою державою”.
За звірства, які вчинила до своїх же громадян білоруська влада, Захід запровадив жорсткі санкції, однак на самій Білорусі це ніяк не позначилося, бо їй усіляко допомагає Росія. А тому країна безперешкодно залишається на своєму економічному рівні, й може надалі закручувати репресивні гайки досхочу.
Борис ще не визначився з тим, де і як йому далі жити. він збирається повертатися до Білорусі. Бо там його родина, його колеги, його друзі. І він не знає, наскільки безпечно всім їм там залишатися. І не знає, що йому робити в разі розформування асоціації. Бо в Білорусі не залишилося незалежних ЗМІ. Був незалежний Протасевич. Але, як будь-який тоталітарний режим з будь-якого роману-антиутопії, він спочатку зухвало викрав журналіста, а потім, вочевидь, під тортурами зламав. Однак Борис Вважає, що у білорусів назад дороги немає.
“Рубікон перейдено. Як можуть в одному суспільстві існувати люди побиті, які загинули. У нас є людина, яку забили на плоащі . Є людина, яка померла у в'язниці нещодавно, є людина, яка померла в міліції, після того, як його затримали. Повернення немає. І не тому, що ми якісь кровожери і хочемо розправи. Багато людей настраждались. Подивіться кадри, коли з Окрестина виходили побиті, сині, страшні люди, з переломами, з жахливими травмами. Я не уявляю, як це може забутись. І як цим людям жити в цій країні спокійно з тими, хто ці побої наносив”.
І я не уявляю, як можна забути. Бо для нас Майдан уже ніколи не буде просто центральною площею. Бо гуляючи Інститутською та Алеєю героїв Небесної сотні, ми завжди бачитимемо фото всіх тих, хто поклав життя за те, щоб ми жили у вільній країні. Зараз у Білорусі немає незалежних ЗМІ та вся країна, яка хоче читати правду, сидить у телеграм-каналах. Це — єдиний незалежний медійний майданчик, який ще працює. Усі інші — державні, підпорядковані Лукашенку, які живуть коштом білоруських платників податків. Тих, яких здебільшого розігнали, побили, зґвалтували, покалічили. А вони платять податки. Щоб спонсорувати диктаторську пропаганду. “Бережіть свою незалежність. Ви не уявляєте, який це скарб”, — сказав Борис Горецький не на камеру. Ми знаємо. Ми бережемо.
