Дев’ятого грудня відзначається Міжнародний день боротьби з корупцією. Напередодні цього дня редакторка попросила записати короткий ролик на тему: "Для мене боротьба з корупцією — це...". Здавалося б, що може бути простіше, все ж очевидно. Але, як на мене, лише на перший погляд це здається простим.
З життєвим досвідом приходить розуміння, що все в цьому світі має багато граней. І ці грані, хоча для когось вони здаються очевидними, не завжди впадають у вічі, а саме вони визначають сутність цього складного світу, у якому ми живемо.
Корупція — це одна з граней нашого світу, яка має глобальний вплив на розвиток різних суспільств і гальмує їхній прогрес. Написавши це, я замислююся: розвиток суспільства — а що це взагалі таке? Можливо, для одного суспільства розвиток — це польоти до зірок, для іншого — боротьба з бідністю, а для когось — захоплення чужих територій. І все ж, будемо дотримуватися декларованого ООН тезису: корупція — це зло, яке потрібно засуджувати і з яким необхідно боротися.
Але повернімося до нашої Батьківщини, до нашої корупції. Я насмілюся стверджувати, що в Україні не існує корупції як явища в тому розумінні, як її сприймають, наприклад, у Швеції, Австралії чи інших країнах, умовно названих "західними". Саме в "західних" країнах, які Нобелівські лауреати з економіки Аджемоглу і Робінсон називають інклюзивними, а інший Нобелівський лауреат Дуглас Норт — країнами відкритого доступу, корупція — це зловживання службовим становищем для збагачення. Але таких країн на планеті дуже мало. В інших країнах, так званих "природних" чи екстрактивних, влада служить для збагачення різних груп суспільства або їхніх представників. Просто в одних країнах це відкрито декларується, а в інших намагаються приховати. Якби світ не став прозорим і все людство не побачило "європейського" рівня життя, тій невеликій групі людей, яка розподіляє ресурси в цих країнах, не довелося б навіть вдавати прагнення до порядків, у яких корупція є злом.
Україні пощастило межувати з ЄС і бути багатою на природні ресурси. Здавалося, ще трохи, і ми досягнемо європейського рівня життя. Для цього навіть у Конституцію внесли прагнення до ЄС і НАТО. Однак на цьому шляху потрібно лише побороти корупцію. І ми з декларованим ентузіазмом почали боротися, підкреслюю — декларованим. Але все у нас перетворюється на карго-культ, або, як його ще називають, релігію поклоніння літакам: ми, як дикуни на островах Тихого океану, створюємо імітацію "західних" інститутів і очікуємо такого ж ефекту, як у "Заходу". Проте до зліплених тубільцями з бруду та палиць аеродромів з опудалами техніків американські літаки з тушонкою та шоколадом не прилітали. Так і ми постійно отримуємо декоративні інститути із "західними" вивісками, але з дикунським змістом.
Україна мала кілька шансів перейти на іншу, "європейську" орбіту розвитку: це і два проєвропейські Майдани, і війна 2022 року. Але для того, щоб вирватися з цієї колії, недостатньо активної частини суспільства. Потрібно ще, щоб еліта суспільства поділилася ресурсами та підтримала нові правила гри, які лише на перший погляд здаються простими: необхідно, щоб еліта приймала закони для себе, а потім поширювала їх на все суспільство. Зараз треба уточнити, що елітою я вважаю тих, хто розподіляє ресурси. Ресурси бувають природні, людські, силові, фінансові...
Однак у нас не вдалося вирватися з орбіти "другого", "природного" світу. Тому що наша еліта не відчуває загрози від приходу "російського світу". Як у 2014 році кримські й донецькі чиновники, поліціанти, судді, прокурори перейшли на службу до нових господарів, з радістю зустрівши "кримську весну", так і в 2022 році херсонські, запорізькі та харківські місцеві еліти на окупованих територіях стали колабораціоністами. Це все тому, що росія з її правилами гри для наших "владців" набагато зрозуміліша, ніж якась там Європа. Саме тому у нас, як і в росії, Венесуелі чи Китаї, не існує корупції, а існує "годування" або викачування ренти з суспільства чиновниками. Окремі затримання "корупціонерів" у нас — це або просування нового обличчя по елітарних сходах, приборкання конкуруючий сторони або отримання ренти силовиками.
Поразка України у війні не сприймається нашою елітою як катастрофа в особистому плані. Еліта боїться лише смерті, і смерті фізичної, яка позбавить її можливості користуватися ресурсами, викачаними з України.
Тому у нас, як я передбачив ще в березні цього року, провалилася мобілізація. Згадайте: на початку війни стояли черги до військкоматів. Пройшло зовсім небагато часу, і почалася "бусифікація" й відправлення на фронт як покарання, скандали з ТЦК і МСЕК. Як наслідок, ми йдемо прямою дорогою до поразки у війні, і питання лише в тому, коли це станеться. Тієї активної "проєвропейської" частини нашого суспільства, яка врятувала незалежність України на початку війни, вже недостатньо для її захисту. Ми всі зараз перебуваємо в точці біфуркації, і вихід із неї залежить від нашої еліти: або ми поринемо в хаос, або зможемо реорганізуватися. Але для цього на фронт мають піти бенефіціари нашої держави — чиновники, бюрократи, силовики. І провести певний час не в штабі, захищаючи "львівський котел", а в окопах під Куп’янськом, Часовим Яром чи Покровськом.
Щоб перемогти у цій війні, нашій еліті потрібно почати приймати закони, насамперед про мобілізацію, для себе, а потім поширювати їх на все суспільство. Але у нас закони пишуться для "народу", а для себе робляться винятки. Це і є головне джерело всіх бід в Україні та причина наших поразок.
