Від дописів у соцмережі – до створення громадської організації та медичного консультування в українській глибинці: як київські лікарі з Інституту серця розгорнули волонтерську мережу під час Революції гідності, розробили аптечку для Збройних Сил, а нині опинилися на передовій боротьби із наслідками пандемії? В ексклюзивному інтерв’ю «СтопКору» розповів кардіохірург, громадський активіст, медик Майдану Назар Озерянський.
Назар Андрійович Озерянський – серцево-судинний лікар-хірург. У 2008 році закінчив Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, у 2008-2011 роках пройшов інтернатуру з хірургії зі стажуванням в ННДІССХ ім. М.М. Амосова у відділенні хірургії вроджених вад серця для дітей старшого віку. З 2011 року працює в ДУ «Інститут серця МОЗ України». З 2012 року є членом асоціації серцево-судинних хірургів України. Співавтор 7 статей та 1 патенту. Голова громадської організації «Дія в Україні».
Про волонтерську діяльність
Ще з часів помаранчевого Майдану я займаюся різними формами громадської активності. Тоді, у першу ніч, я і двоє моїх однокласників утрьох залишилися ночувати в наметі, і нам телефонували на мобільний родичі, аби повідомити, що до нас їде кілька автобусів міліціонерів. Було страшно, людей ще було мало. І ми думали: де ж ці журналісти? Може, хоча б один кадр знімуть, покажуть по ТБ, і тоді вже ніхто не зможе нас знести звідти.
Під час Революції Гідності вже з’явилися соцмережі. Їх спочатку недооцінювали, не звертали на них увагу. Тоді нормального мобільного інтернету майже ні в кого не було, а в мене був. Я вів онлайн-трансляцію у фейсбуці. І навіть телеканали, журналісти брали звідти інформацію.
Завдяки соцмережам утворився певний ланцюг волонтерів, активістів – в основному, це були українці з-за кордону, з якими я особисто контактував. Небайдужі люди писали: чим я можу допомогти? Бізнесмени, заробітчани, навіть посадовці – вони всі активізувалися в той момент. Ми тоді народили цей тренд, моду бути українцем. А потім почалася війна, і зрозуміло, що люди теж почали допомагати.
На Майдані у 2013-14 роках я був присутній вже як медик, за фахом. Хоча й робота в соцмережах накладала багато відповідальності. Під час розстрілів ми організували шпиталь у приміщенні, яке нам надав один бізнесмен. Ми там навіть мініопераційну зробили. Коли були потрібні витратні матеріали, ми писали у твіттері, і їх починали привозити.
Навіть таке було, що везуть якісь потрібні речі – шприци, скальпелі – стільки, що їх уже забагато. І тоді пишеш у твіттері: досить, стоп. От такий ентузіазм був у нас усіх.
Про заснування громадської організації
Коли Майдан закінчився, виникла ідея зібратися разом, бо кожен із нас як свідома людина, як українець може робити для суспільства щось гарне. Я закинув пост, і зібралося десь 20 людей: Георгій Тука, Наталя Воронкова тощо – багато таких людей, які зараз очолюють великі організації, пішли в депутати, до влади.
Спочатку була «Дія». Потім «Дія в Україні» та інші. Наша організація спеціалізується більше на медицині, але у нас є й журналісти, які висвітлюють певні справи. Є навіть колишні спецслужбовці. Є активіст, який почав розвивати ОСББ, і зараз він – один із найбільш досвідчених у Києві ОСББістів.
Я займаюся медициною, поїздками. Ми брали обладнання та їздили містами, райцентрами, проводили консультації. Домовлялися, зазвичай, із мерами, з головними лікарями – вони анонсували, люди приходили, ми робили УЗД, консультували, надавали певну медичну допомогу. Потім за потреби пацієнти приїздили до нас в Інститут серця лікуватися.
Це – зранку. А ввечері ми проводили зустрічі з місцевим активом – організаціями чи окремими активістами. Тобто паралельно йшли дві роботи: вранці – медична, ввечері – громадська.
Висвітлювали це все у фейсбуці, місцевій пресі, іноді навіть у центральній. І класний ефект проявився у тому, що інші знайомі медики – травматологи, гінекологи, стоматологи – почали так само їздити. Зав’язувати стосунки з місцевими лікарями, обстежувати там людей, спілкуватися. Читати лекції для місцевих лікарів. Ми, кияни, частіше виїжджаємо на різні конференції, за кордон, бачимо всі світові новинки. Передаємо досвід.
Про допомогу на фронті
У всієї команди, яка їздила у медичних справах, була назва «Медичний десант». А на фронт ми їздили з різними людьми. Було двоє тих, хто постійно їздив – я і мій брат, і ми брали з собою весь час інших. Ефект такий: той, хто з’їздив хоч раз на фронт, захоче ще. Тому, щоб ставало більше різних волонтерів, ми щоразу брали нових людей.
Коли вперше приїхали, то побачили, що там медики бігають із пластиковими пакетами з «Фори», і у них там лише зеленка. Ми тоді з моїм колегою Володимиром Шкебою просто занурились у гугл і почали читати: а як медична служба працює в Ізраїлі? Подивилися на НАТівські війська, проаналізували всі найпотужніші армії (російську – теж) і вивели для себе формулу того, що потрібно, щоб було у нас. Тобто що покласти в аптечку, якою вона взагалі має бути.
І ми зробили, знову ж таки, за допомогою інших людей, першу аптечку, яка зараз і перебуває на озброєнні нашої армії. І не тільки армії. Я їх бачив уже й у СБУшників, і багато в кого.
Десь близько тисячі таких аптечок ми зробили. У них досить велика собівартість. І з цього випливає ціла філософія тактичної медицини. Зробити гарну аптечку й навчити бійця надавати першу допомогу собі й своєму товаришу – набагато дешевше, ніж втратити бійця і потім виховувати нового.
Ми намагалися її запатентувати, але не дуже актуалізували це питання. Витрачати кошти під час війни на патент? Краще зайві аптечки зробити.
Тим більше, це був просто світовий досвід, адаптований до наших реалій. Не все ми могли знайти. Був, наприклад, такий препарат – буторфанол, який використовувався для знеболювання. І була лінія в Горлівці – вона стала нам недоступна. У Білорусі теж була лінія, але там не було європейських сертифікатів. І все. Чимось його треба було замінити.
І от компанія «Фармак» вирішила поставити лінію, величезні гроші хотіли на неї витратити, щоб виробляти цей препарат. Я їм допомагав, консультував.
Нас ніхто цьому не вчив, ніхто ж не готувався до війни. Ми побачили вперше джгути із закруткою. Їх із Іспанії передав українець Ігор Вознюк, він просто переслав нам усе, що зміг переслати. Ми подивилися, розібралися: класно. Але ми мали їх лише два екземпляри. І найліпше, що з ними можна було зробити – це не передати на фронт, а просто показувати всім. Потім у нас теж почали шити такі, і це – найкраще рішення.
І так потихеньку налагоджувалося забезпечення армії. Міноборони стало краще працювати, туди зайшло багато активних патріотичних людей. Зараз ми вже цим практично не займаємося. Професійних волонтерів вистачає. Ми ж перемкнулися на поїздки до районних центрів та медичне консультування людей.
Про найбільш екстремальні випадки
Ми були в Пєсках і потрапили під обстріл. Цікавість ситуації в тому, що нас попередили, що на дорозі гальмувати не можна. Я був за кермом, побачив розбомблений будинок і пригальмував, щоб сфотографувати його. І в цей момент перед нами летять кулеметні черги.
Хто розбирається: наш мікроавтобус побачили між будинками з боку Донецького аеропорту. А коли стріляють, то стріляють трохи наперед, враховуючи те, з якою швидкістю ціль рухається. Вони наперед і стріляли, але я в той момент чомусь забув, що не можна гальмувати, і пригальмував. Це такий випадок, який змушує повірити в Бога.
До Мар’їнки ми їздили разом із Борисом Михайловичем Тодуровим, велика делегація була, навіть військовий аташе з литовського посольства захотів з нами поїхати – ми друзі. Там ми 112 чи 117 пацієнтів прийняли за один день. До ночі приймали. І потім ввечері нас попросили поїхати в один будинок, він багатоповерховий, але там жили тільки бабуся з дідусем, які не могли самі прийти. Уявіть: пізній вечір, висотка, й жодного ліхтаря. І лише одне вікно світиться в будинку. Моторошно.
У Попасній ми обстежували хлопців із батальйону Кульчицького. На той час це ще була перша хвиля добровольців. І зараз деякі з них звертаються до нашої клініки. А одного разу ми прямо з фронту забрали командира розвідгрупи. Йому було 56 років і під час одного з походів у нього стався інфаркт. Ми його забрали, знайшли кошти на операцію, стентували. Потім їхали знову на фронт – відвезли його назад. І таких історій насправді було багато.
Про рівень української медицини на місцях
Щодо рівня провінційної медицини – він змінюється на краще. Коли ми приїздили до райцентрів у 2014-15 роках – це була одна справа. Зараз – інша. Раніше взагалі безвихідна ситуація була на місцях. Зрозуміло, що все некрасиво було, занедбано. Але найбільше, що вражало: лікарі, медперсонал, пацієнти – вони усі були якісь зневірені. Без надії. Кудись тікати всі хотіли.
Останнім часом такого немає. Якось змінилися й пацієнти, краще ставлення у них стало до медиків, і самі лікарі, й лікарні стали кращі. Якісь ремонти роблять, обладнання з’явилося. Зараз майже в усіх райлікарнях є УЗД-апарати. Забезпечення стало кращим.
І ставлення теж стало більш вільним. Місцеві лікарі можуть нам зателефонувати, проконсультуватися. Раніше лікар із Конотопу відчував якийсь пієтет перед лікарем з Києва. Зараз все простіше, відносини більш відкриті, вільні.
Про ранню діагностику й профілактику захворювань
Під час наших виїздів ми багато людей оглядали та всім пояснювали, що краще прийти раз на рік до лікаря, виявити захворювання на початковій стадії. А не тоді, коли вас уже «швидкою» везуть у тяжкому стані. Ліпше самому сходити, виявити на початку і вже щось собі планувати – змінити спосіб життя, наприклад, якось більш акуратно жити.
Цей тренд підхопили й на ТБ, у фейсбуці, соцмережах. Багато медблогерів пропагували підвищення медичної культури. І тепер я б уже не сказав, що домінує тренд, коли люди не хочуть іти до лікаря. Хоча ще немає культури такої, щоб періодично обстежуватися. Але до того вже йде.
Періодика візитів до лікаря має бути індивідуальна. Але у загальному випадку раз на рік проходити обстеження – достатньо. Потрібно робити базовий біохімічний аналіз крові, проходити кардіолога, невролога – тобто перевірити найбільш вразливі системи. І прислухатися до себе. Якщо у вас ніколи не боліло коліно, а зараз почало боліти, то потрібно спитати у сімейного лікаря, до кого звернутися, щоб, про всяк випадок, перевірити.
Про дітей-пацієнтів
Насправді у нас багато дітей серед пацієнтів. Деякі вроджені вади серця не одразу проявляються, а у районах не було необхідного обладнання. І не тільки в обладнанні справа, це взагалі дуже важка штука – діагностувати ваду, потрібно бути високого рівня вузьким спеціалістом. І дуже кропітка робота – просвітницька: розповідати, які є ознаки, пояснювати, що коли щось не так – краще сходити до лікаря, а не чекати, поки дитина це «переросте».
Є протоколи: народилася дитина – треба зробити УЗД серця. До народження, ще з 16-го по 27-й тижні вагітності, треба дивитися серце плода. Ми запрошуємо лікарів з усієї України на конференції й розповідаємо про це.
Ситуація покращується. Але десь у селах, у районах можна завжди знайти 13-15-річну дитину з вродженою вадою, яку потрібно було в 1 чи 2 роки хірургічно коригувати. І на жаль, коли все так занедбано, то вже не можна оперувати. Звісно, можна робити якісь призначення, препарати, щоб подовжити життя або полегшити стан.
Але є й такі випадки, коли якимось дивом ці діти ще залишаються операбельними. Ми їх забираємо, обстежуємо й намагаємося їх врятувати. Ці випадки – дивовижні, унікальні. У Штатах, у європейських країнах з більш розвиненою медициною їх просто немає. Тому що там вчасно все діагностується. У нас дуже багато випадків діагностуються невчасно, випадково.
До нас у клініку привозять оперувати дітей з Азербайджану, Молдови, Польщі, Білорусі. Ще за радянських часів у Києві Микола Амосов створив медичну школу – вона була кращою за московську. І це зараз дає свої плоди. Свого часу Інститут Амосова був єдиною установою на всю країну, де займалися кардіохірургією. Зараз в Україні є близько 50 місць, де роблять операції на серці. Де оперують дітей – значно менше, але все одно досить багато.
Про обмін досвідом із закордонними медиками
Після Майдану у нас була конференція, і наш професор запросив із Кракова дуже відомого дитячого кардіохірурга, він приїхав з дружиною, і мені як молодому хірургу професор їх доручив – поселити, поводити, щось показати.
Я їх повів на Майдан, і його дружина дуже розчулилась. Потім вони запропонували мені поїхати до них у клініку й пройти там стажування. Наш директор тоді мені допоміг. На той час – до Майдану й одразу після – у нас ще не було такої співпраці з іншими країнами, точніше з Росією – була, а із Заходом – не було. А на Заході – усі технології, усі новинки.
Я там був півтора місяця, щодня робили по 2-3 операції. Потім поїхав ще до Литви – до Вільнюса та Каунаса, там теж дуже високий рівень кардіохірургії, ще з радянських часів. До речі, Миколу Амосова якраз оперували в Каунасі, йому там стимулятор ставили.
Потім побував у Стамбулі, у них там крута медицина – на рівні Ізраїля й Німеччини, я цього навіть не уявляв, коли туди їхав. Їхні професори визнані в Штатах, і саме американці збудували в Туреччині клініки. Там я побачив операції, які роблять роботи. Da Vinci у всіх на слуху, але їх насправді набагато більше, ніж один Da Vinci.
До мене зверталися багато знайомих: як поїхати? Я розповідав, навіть допомагав багато кому, домовлявся за них, а в Європі в той час нас приймали дуже класно. Тому що в Європі після Майдану був такий тренд: ти з України? Усе, ми тебе обіймемо, нагодуємо, зігріємо. Допомагали дуже сильно. Зараз уже звикли до нас, ну і трішки змінилося ставлення.
Пандемія теж серйозно пригальмувала можливості обміну досвідом. Нині вже понад рік я нікуди не їздив, і до нас теж ніхто не приїздить. А у медицині дистанційно ти не навчишся нічому.
Про ускладнення від ковіду й вакцинацію
Насправді, коли будь-яка хвороба накладається на серцеве захворювання – це дуже погано, будуть ускладнення. А що стосується ковіду, дуже часто наслідком є міокардит – запалення серцевого м’яза. Він може бути вираженим, може бути непомітним, а може проявитися через пів року. Пацієнт це відчує, піде до лікаря, але буде вже запізно.
Тому я рекомендую всім, хто перехворів, обов’язково сходити до кардіолога й перевіритися, зробити УЗД, кардіограму, аналізи. Це обов’язково. Бо серце — такий орган: якщо з ним щось негаразд, його не заміниш так просто. Пересадку кожному не зробиш.
Після ковіду багато тромбозів. Я бачу багато людей, які вважають, що якщо вони перехворіли – легкою формою чи навіть важкою, то небезпека нібито вже позаду. Це не так. Є дуже багато випадків, коли тромбози трапляються через 2 місяці. На тлі гарного здоров’я й самопочуття – раз, і інсульт від тромбозу. Тому приймати антикоагулянти, аби розріджувати кров, потрібно ще 2-3 місяці після хвороби.
Те ж стосується й вакцинації. Після вакцинації, як усім відомо, буває певний відсоток тромбозів. Тому теж потрібні антикоагулянти. Майже так само, як і при ковіді. І краще, безумовно, визначитись із їхнім призначенням і дозуванням із лікарем, а не самому призначати собі.
Про плани на майбутнє
Наша волонтерська діяльність трансформувалась у громадську. Адже суспільство має користь, наприклад, від того, що лікарі обмінюються досвідом. У нашій установі – Інституті серця – досвіду накопичено дуже багато. Це – лідер у сфері медицини в Україні. Тому ділитися знаннями, запрошувати до себе, встановлювати зв’язки з лікарями з інших міст України й закордону – це і є наша громадська активність.
І це теж є волонтерство. Тому що у нас швидше сприймають як кліше, що діяльність волонтерів – це зібрати гроші, купити макарони й привезти їх на фронт. Але це вже не так актуально, й взагалі це – дещо обмежене уявлення. Волонтерство – це стан свідомості громадянина.
Волонтерство – це таке явище, коли народ підставляє плече державі. Підставляє плече армії. На певний час, поки інші волонтери, які працюють на місці, не поставлять Збройні Сили на системні рейки, наведуть там лад. Так і сталося: минуло 2-3-4 роки, війська забезпечені, і возити їм воду й харчі вже не потрібно.
Звісно, я теж стежу за тим, що відбувається у нас на кордонах і всередині країні. І завжди готовий знову розгорнути ці ланцюжки, дружні зв’язки у той бік, де в цьому буде найбільша потреба. І якщо знову потрібно буде купувати макарони та їхати на фронт – ми це зробимо.
А поки продовжуємо працювати в медицині. Попри локдауни, карантини, ковід займаємося науковою діяльністю. Тому я особисто найближчим часом планую захист дисертації.
