Щоденні артобстріли, прильоти, сусідство з окупованими територіями – у таких умовах вже багато місяців існує містечко Костянтинівка у 26 км від найгарячішої точки боїв на Донбасі – Бахмута. Попри це, у населеному пункті залишаються цивільні та волонтери, які продовжують допомагати тим, хто цього потребує. Як живе і чим дихає прифронтове місто? В інтерв'ю журналісту Артему Реброву розповіла Ольга Землянко – голова місцевого відокремленого підрозділу "Стоп корупції".
З початком широкомасштабного вторгнення кожен із представників всеукраїнської антикорупційної організації встав на захист країни: понад 15 стопкорівців нині воюють у лавах ЗСУ, ще десятки – активно займаються волонтерством і тримають інформаційний фронт. Ольга Землянко очолює осередок у Костянтинівці на Донеччині, де ситуація – надскладна: росіяни щодня обстрілюють регіон усіма можливими видами зброї.
Що відбувається зараз у Костянтинівці?
Найбільше потерпає мирне населення, тому що гатять просто по цивільних, по масовому скупченню людей. Б'ють по ринках, б'ють по заправках, по школах, дитсадках, по лікарнях. Б'ють по об'єктах, де зовсім не було і немає військових.
Нещодавно сталася трагедія: був обстріляний один з районів міста. Це магазин "Чиж". Дівчинка 15 років з татом була поруч з магазином. На жаль, дитина загинула. Магазин зруйнований вщент. Ось буквально два дні тому був прильот по житлових будинках. Чоловік загинув, декілька сімей залишилися просто без житла. І такі ситуації – майже кожен день.
Мабуть, 70% шкіл зруйновано. Гатять і по газогону, гатять по підприємствах, ЖЕКах. Тобто просто хаотичне знищення інфраструктури. Є місця, в які били вже по 5-6 разів. Там немає військових, там живуть цивільні поруч.
Проблеми є в місті і з водопостачанням. В тому районі, де я проживаю, це Красний Октябрь, води немає з квітня минулого року. Підвіз є, але це – технічна вода. І скільки ти собі набереш там?
Незважаючи на постійні обстріли, складнощі, наші комунальники роблять просто щось незрозуміле в рамках здорового глузду, небезпеки. Вони відчайдушні люди. Вони прибирали сміття, висаджували квіти, косили траву, прибирали понад дорогою цей пил, почали латати дороги по місту. Тобто, попри складну ситуацію, люди, які працюють в нашому місті, які залишилися, роблять усе можливе, щоб хоч якось відчувалось нормальне життя.
Є дуже багато запитань стосовно цін: цін на житло, на оренду житла і цін на продукти. Також є проблема з орендою житла: подобово квартири коштують 800, 1000, 1200 гривень. Це за рахунок того, що є військові, і люди вважають, що оскільки вони отримують зарплатню, то можуть собі це дозволити. І наразі немає жодних механізмів, щоб це питання вирішувати. Бо військових в місті багато, вони потребують нормальних умов проживання. І недобросовісні люди, користуючись цією ситуацією, на них заробляють великі гроші.
Також є проблеми в нас з алкоголем. Постійно борються з цими точками, які продають алкоголь, але вони постійно з'являються, з'являються і з'являються. Хоча у нас діє заборона, тобто в нас нема алкоголю зовсім в магазинах, а на незаконних точках він все-таки є.
Є проблеми, як я вважаю, щодо виділення будівельних матеріалів постраждалим, адже їздити туди-сюди на автобусах наразі дуже небезпечно, і вже були ситуації, що автобуси попадали під обстріл. Загалом ситуація важка, але люди тримаються.
Костянтинівка не була окупована. А прилеглі села, райони? Чи тримаєте ви зв'язок з людьми, які там наразі проживають?
Так. Дуже складні часи вони пережили. Були факти знущання над цивільним населенням неодноразові. Знаю від людей, які проживали, наприклад, на території Красного Лиману, коли просто розстрілювали цивільне населення, не дивлячись, що жінка це чи дитина, обстрілювали машини, які намагалися виїжджати, викрадали людей. Якщо знали, що в людини патріотична позиція – їй просто не жити.
У мене немає, на щастя, знайомих, які брали б російські паспорти. З людьми, які могли би їх взяти, я не спілкуюсь.
Красний Лиман – територія, яка була окупована. Я чула від знайомих, як просто гатили з танків по будинках, викрадали людей, вбивали людей. Навіть зараз в мене є друзі, які знаходяться на окупованих територіях. Не буду називати місто з міркувань безпеки. Мій знайомий працює в лікарні, і я не хочу, щоб ця людина постраждала. До гінекології майже щодня привозять дівчат. Я вибачаюсь за подробиці, дівчат, над якими познущались жорстоким способом, так що їх доводиться оперувати, зшивати. І це не один чи два випадки. Це постійно.
Є в мене знайомі, які залишили окуповані території, в них відібрали житло, тобто просто "націоналізували". Там живуть зовсім інші люди, які завозяться з території рф. Тобто в людей просто віджимають майно. Те саме відбувається і з бізнесом. Якщо людина не хоче співпрацювати, її можуть шантажувати родичами, забирають бізнес або взагалі ти можеш десь просто зникнути.
Люди дуже багато історій розповідають, і особисто моєї сім'ї це торкнулося. Я знаю, як це було. Ти просто не маєш жодного права голосу чи вибору, нікому тобі допомогти. Тобто на окупованих територіях діє закон джунглів – в кого автомат, той і правий.
Чи є якісь конфлікти, непорозуміння між цивільним населенням та військовими саме у вашому місті?
Є, але це не афішується, тому що за законом військові мають право заселятися в будь-який порожній будинок. Але на практиці це так не працює, тому що якщо людина виїхала, то залишилися родичі, які дивляться за будинком. Тобто складається така ситуація, що військові не мають можливості заселитись до житла. І цивільні теж страждають. У нас у Костянтинівці небагаті люди. Тобто у людини це – єдине житло. І дуже важко з цим питанням розібратися.
Взагалі, знаходять спільну мову, але буває так, що не знаходять. З іншого боку, є непорядні люди, які переселенцям або військовим подобово здають житло. 1000 гривень за добу. 1200 гривень за добу. Є випадки, коли будинки здають за 25 тисяч гривень на місяць. Ну кому війна, а кому – мати рідна. І як знайти консенсус в цій ситуації – незрозуміло.
А от щодо збору грошей та волонтерів, на що збирають гроші наразі?
Наразі така була ситуація. Я у фейсбуці прочитала допис і була просто шокована. У нас є жінка, я її знаю, вона місцева, у неї чоловік військовослужбовець, вона дуже допомагає. І вона зробила репост дівчини волонтера, що збирають гроші на мішки для трупів. Я спочатку не зрозуміла. Я почала читати. І виявилось, що загинули наші хлопці і потрібні були для транспортування тіл мішки чорні, мішки для трупів. Я взагалі не розумію, як таке могло статися. Це взагалі не мало афішуватися, не повинно такого бути, щоб хлопці мали про це просити.
Дуже багато ситуацій складних, тому що хлопці багато чого купують за власний рахунок. Вони приходять у місцеві воєнторги, а там ціни вищі вдвічі-втричі, ніж в інтернеті – виходить, що їх просто обдирають.
І дуже багато таких ситуацій, коли ти спілкуєшся з ними, і вони просто з цього приводу деморалізовані, а їхньою психологічною реабілітацією ніхто не займається. Тобто, у нас контузія зараз в державі, як нежить.
У моєї подруги син, він з Костянтинівки. Йому 21 рік, пішов добровольцем. Наразі я не знаю, чи отримав він статус. Його мама зараз у Львові, живе в модульному містечку з молодшим сином, з мамою чоловіка і з двома собаками в одній кімнаті. Душ загальний, туалет загальний, кухня і пральня – загальні. Що це за відношення? Невже у Львові не знайшлося місця чи квартири для матері військовослужбовця з молодшим сином і з хворою свекрухою? І такі ситуації несправедливі – дуже часті. І це дуже образливо просто для людей.
Ще дуже ображає ставлення до наших людей. Коли я постійно читаю, що нас називають ждунами, це морально вибиває з колії. Люди не розуміють, що ти виїжджаєш у чуже місто, наприклад, у Київ, тобі треба винаймати житло, одразу треба заплатити, тобі треба щось їсти. Якщо ти маєш стареньких батьків, то вони не можуть працювати, тобі потрібно знайти роботу. Потрібно годувати себе, дітей, старих батьків, і ще потім відкладати, щоб купити нове житло. Це дуже важко.
У нас дуже багато хороших, патріотично налаштованих людей. До речі, що стосується військових, вони собі жодного разу не дозволяли таке зневажливе ставлення до місцевих. Вони більш людяні до нас, чемні. Це прості хлопці з Мукачевого, Львова, Чернівців. Ми спокійно можемо спілкуватися з ними російською. І ніхто поганого слова не сказав. Навпаки, питають: може, вам якось допомогти? Постійно пропонують тушонку чи ще щось. Навіть більше скажу, військові годують безпритульних собак шашликами та хот-догами.
Тобто в плані людяності більше допомагають місцевим психологічно і взагалі відносяться саме військові з добротою, з чуйністю, з розумінням. Ті, хто самі проходять пекло, залишають добро у серці. А коли читаєш людей, які перебувають десь там у Німеччині, чи ще десь, які тобі пишуть: чому не державною? Я вважаю, що якщо ти любиш свою Україну, свій дім, то ти свідомий. Тому що я знаю дуже багато патріотів з нашого міста, які ходили у вишиванках і спілкувалися тільки державною мовою. І вже в березні вони помахали нам рукою.
У кожній області, в кожному районі є пункт прийому крові. Яка у вас ситуація з цим?
У нас зараз немає жодного пункту прийому крові. Рік тому ми з друзями, з чоловіком здавали, тому шо маємо рідкісні групи крові. Наразі я намагалася з чоловіком і з друзями здати. Немає у Костянтинівці, пункт закритий. В Краматорську, який був – він закритий, в Дружківці нема, в Слов'янську немає.
Я дзвонила на телефон МОЗу, мені сказали подзвоніть до Краматорська, там спитайтеся. Мені сказали, що нема. А чому так? Ніхто не може надати пояснення. Тобто Бахмут знаходиться всього у 26 км від Костянтинівки. Дуже багато військових страждають від поранень, які потребують крові, а їх везуть в інші міста. Це не близький світ, і в нас дуже погана дорога. Дніпро або Покровськ – це просто жах. Люди можуть помирати в просто дорозі.
У нас дуже багато цивільного населення, яке потерпає від обстрілів. Якщо ситуація в тому, що бояться, що будуть обстріли цього пункту – добре, хіба ми не можемо поставити один мікроавтобус, який буде курсувати по місту в різних районах? Я не думаю, що це якась вища математика. У нас дуже багато патріотичних людей. І просто тих людей, які не можуть чи не мають змоги допомогти фінансово тим самим переселенцям, які не можуть донатити військовим, але вони хочуть якось допомогти і хочуть рятувати життя людям завдяки своїй крові, а вони не мають тієї змоги.
Ми маємо їхати або в Дніпро, або в Полтаву, або в Харків здавати кров. Це якийсь нонсенс.
І наостанок: чи ставалися з вами якісь цікаві або моторошні ситуації, поки ви були вдома, або хтось із вашої родини був вдома?
Постійно моторошні ситуації. Ми були в кав'ярні – буквально за 500 метрів від нас стався приліт. Рік тому біля нашого будинку через дорогу скинули авіабомбу. Заправку біля мого дому обстрілювали декілька разів, автомагазин просто розбили. Такі історії стаються постійно.
Сам факт, що просто є люди на світі, яких навряд чи можна назвати людьми, які вирішили вбивати. Цивільне населення щодня помирає, і до цього неможливо звикнути. Це дуже страшно.
Моторошна тиша. Скільки в нас скалічених людей! У нас у всіх є психологічні вже проблеми, я по собі це знаю. У мене були ситуації, коли я просто забувала, що я робила, їла я чи не їла. Ситуація, коли ти прокидаєшся і не можеш просто по 2-3 години зрозуміти, що тобі робити далі.
Повітряна тривога. Усі – в укриття. У нас немає укриттів. Для цивільних немає укриттів. Ми живемо в такому районі, приватний сектор. Яке укриття? Ми заходимо з чоловіком щоразу в кімнату, накриваємося ковдрою і сподіваємося, що ми просто виживемо. Коли ти живеш у постійному стресі, що кожен твій день може стати останнім. Ти просто живеш одним днем і дякуєш Богу, що твоя дитина в евакуації. Твоя дитина жива.
А скільки таких сімей? Хтось тут, хтось там? Це – трагедія всього нашого народу. Неможливо сказати, хто більше постраждав, хто менше постраждав. Страждають всі люди, у кожному місті. Але я вважаю, що всі ми маємо бути більш терпимими один до одного, більш людяними.
Повна версія інтерв'ю доступна за посиланням.
Нагадаємо, 7 червня Олександр Сирський, командувач Сухопутними військами, описав ситуацію, яка склалась на лінії фронту на Донеччині: зазначив, що армія рф втрачає позиції.
Ще більше гарячих та ексклюзивних новин – у нашому телеграм-каналі та Facebook!
