Час летить. Він швидко плине. Не встигли ми озирнутися, а вже минуло п'ять місяців з початку гарячої фази 8-річної російсько-української війни, п'ять місяців жорстокої, ненаситної бійні, в якій: одна сторона – божевільний загарбник, так званий "визволитель" чужих територій, а інша – мужній народ, що бореться за свою землю.
Щодня сьогоднішньої війни – це сотні, а іноді й тисячі, вбитих, ні в чому неповинних мирних жителів, це – тендітні дитячі тільця, розчавлені гусеницями танків і бронемашин, це – переповнені госпіталі та лікарні, це – мільйони біженців, це – сльози, що на землі України.
Розмірковуючи про сьогоднішню війну та її жахіття, я вирішив виділити два періоди, взявши по десять днів на початку і наприкінці 5-ти місячного відрізку військових дій.
Перші десять днів, що розпочалися 24 лютого 2022 року, були сплетені з суцільного страху, скоріше навіть жаху, що прийшов до нас несподівано, ніби випадково, жаху, що відбувається з кожним, хто потрапив у пастку війни.
Чи ми могли це передбачити? Навряд чи! Адже, при всьому множині скупчення російських військ біля кордонів України, постійно звучали реляції про два братські народи, про багатовікову дружбу і взаємну спільність сімей, про багато що не мало штовхнути один народ вбивати інший. І ці слова-запевнення промовляли вищі чини російської держави, у тому числі й їхній президент – володимир путін.
Ні, ми, які мирно живуть в Україні, не очікували вторгнення, але воно сталося. Підло, рано-вранці, ракетними ударами по містах і селищах, що мирно спали, монотонним гулом вертольотів з десантом, і автоматними чергами на ще пустельних вулицях – усім, що так блискуче оспівувалося багато десятиліть тому пропагандистами вермахту. Але це були не добірні війська СС, штурмовики зондеркоманд, ні – це прийшов спецназ російської армії, такий самий нахабний і самовпевнений фашист, тільки з російським паспортом.
Вони чомусь були впевнені, що їх зустрінуть із квітами та хлібом-сіллю, що за три дні вони захоплять Київ та пройдуть парадом переможців Хрещатиком. Деякі з них везли із собою у танках та бронемашинах парадну форму і навіть замовили святкові вечері у ресторанах столиці України.
Вони не зрозуміли одного, що ці люди, які живуть в українських містах та селищах, ніколи не були рабами, і не збираються ними ставати. І не важливо якою мовою ми говоримо, до якої духовної конфесії ставимося, яку національність несемо у глибині свого серця – ми народ України, країни вільної, країни демократичної.
Перші десять днів цієї страшної війни спочатку паралізували, а потім мобілізували всі наші сили для порятунку своїх близьких – дітей, жінок, людей похилого віку. Ці дні показали: хто є, хто в цьому світі, саме тоді проявилися, раніше приховані особливості та якості багатьох людей. Не відразу кожен із нас розібрався у своєму справжньому призначенні, вмінні та доцільності своїх справ. Адже як важливо, щоб ти завжди виконував покладені на тебе функції професійно, відповідально з користю для суспільства.
Росія почала наступ із півночі. Захопили деякі населені пункти у Харківській, Сумській та Чернігівській, а також у Донецькій та Луганській областях, на півдні – з боку анексованого Криму захопили Херсон, Мелітополь, Нову Каховку. Продовжили ракетний обстріл з території Білорусі. Україна чим далі тим більше потрапляла в потужні лещата.
Але… російська армія, яка вважалася другою у світі, на перевірку виявилася слабо мотивованою, стратегічно беззубою та абсолютно самовпевненою. Для неї став несподіванкою той відчайдушний опір, який вона побачила в Україні. Такою самою несподіванкою стала героїчна боротьба українського народу і для Заходу, який, що ховати гріха, вже поховав Україну, як державу.
Бліцкриг не вдався. Більше того, незабаром розгромлені та принижені елітні частини російських окупантів, уникаючи повного оточення, швидко відступили з Київської, Харківської, Сумської та Чернігівської областей. Вони залишили після себе знищені, іноді стерті з лиця землі, міста та села, тисячі вбитих, зґвалтованих, понівечених людей. Те, що творили ці нелюди, має лише одну назву – геноцид. Їм немає і ніколи не буде вибачення.
Минуло п'ять місяців. Завдяки героїзму українських воїнів, згуртованості українського народу ворог фактично припинив наступ на всіх ділянках фронту. Росія за даними на 24.07.2022 року втратила:
- Танки – 1722
- ББМ – 3942
- Артилерія – 869
- РСЗВ – 255
- Засоби ППО – 113
- Літаки – 221
- Гелікоптери – 188
- БПЛА – 714
- Крилаті ракети – 170
- Кораблі (катери) – 15
- Автомобілі та автоцистерни – 2823
- Спеціальна техніка – 73
- Особовий склад – близько 39520
Тепер помножимо втрати особового складу приблизно на три – і ми отримаємо кількість поранених з боку росії.
Звірства і насильство на окупованих територіях, стерті з лиця землі Маріуполь, Волноваха, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, політика випаленої землі, обман, постійна політична брехня – все це змінило погляди Заходу на війну рф та України. І Європа, і США стали на бік мужнього українського народу.
Не встигли висохнути підписи під угодою про відкриття зернового коридору, як російський уряд завдав ракетних ударів по портах Одеси, підтвердивши думку: Договір, підписаний з росією, не вартий паперу, на якому написано! Вони підтвердили, що з терористами не можна домовлятись, їх треба перемогти беззастережно!
Для української армії надходження новітнього бойового озброєння продовжується та успішно починає працювати. По всьому, у війні намічається перелом, і все частіше агресор уже говорить про перемир'я. Але перемир'я не буде, а найближчим часом буде звільнення Херсона та інших міст. І тріумфуватиме правда і свобода на цій дивовижній землі – під назвою Україна.
Нагадаємо, історія повторюється: російський президент володимир путін не винайшов нічого нового у своєму агресивному "месіанстві" – він просто копіює дії Сталіна.
