Сучасна російсько-українська війна триває ще з 2014 року. За цей час Україна втратила багатьох своїх синів та доньок. Хтось закінчив службу, бо вигорів, хтось через поранення, когось вже, на жаль, з нами немає. Однак в українському війську є вмотивовані люди, які навіть після важкого поранення, ампутації та протезування повертаються на фронт захищати державу.
Редакції "СтопКору" вдалося ексклюзивно поспілкуватися з командиром запасної роти 54-го окремого розвідувального батальйону імені Михайла Тиші – Борисом з позивним "Манту".
Борис пов’язав своє життя з військовою справою цілком свідомо, коли ще 2016 року вступив у військову академію, а 2020-го пішов на фронт. У червні 2021 року він отримав важке поранення біля Мар’їнки, що на Донеччині. Там він з побратимами вів спостереження та облаштовував позиції на 100 гектарах.
На початку повномасштабного вторгнення росії військовослужбовець перебував на лікуванні у Нідерландах. Він мав отримати сучасний протез, проте, не зволікаючи, поїхав до України до побратимів.
З відновленням та протезуванням Борису допомагали й громадські організації, наприклад, "Фундація Течія". ГО має власний проєкт підтримки військових, які потребують протезування. В межах цього проєкту організація підтримала й Бориса.
Про відновлення захисника та протезування після поранення, психологічну реабілітацію, підготовку нових бійців та мотивацію – читайте у нашому інтерв’ю.
Повномасштабну війну ви зустріли вже будучи військовим. Розкажіть, будь ласка, відколи ви служите? Коли саме почалася ваша історія в армії?
В 2016 році я вступив в Одеську військову академію, а 2020 року закінчив її. Влітку 2021-го вже служив у війську та отримав поранення під Марʼїнкою на Донеччині.
Після того, як ви отримали поранення в 2021 році на Донеччині, коли облаштовували позиції, ви проходили певне відновлення. Як проходив сам процес протезування? Чи була якась, можливо, підтримка від держави?
Спочатку мені протез робили в Києві. Пройшло пів року після мого поранення, але почалися навантаження на саму куксу і почалися зміни. Тобто через місяць протез почав вже злітати. В Нідерландах мені хотіли запропонувати трохи іншу технологію утримання протезу і зробити його спортивним, щоб я міг навіть займатися справами, якими забажаю. Але спершу цей процес довго переносився, тому вилетів я туди аж 21 лютого 2022 року. Потім, коли почалася повномасштабне вторгнення, я сказав, що поїду назад. Консул наш відповів: не поїдеш, бо не можна. Ще декілька днів я подумав, "хто ти мені такий, щоб мені наказувати" – і знайшов спосіб як повернутися. Оскільки ти теж в іншій країні не знаєш нікого, нідерландської не знаєш, добре, що англійською там всі володіють. Знайшов через українців, хто мене зможе довезти до кордону. Мене довезли до Львова, і вже 1 березня я був у частині.
Наскільки мені відомо, вам допомагала ГО "Фундація Течія" Олега Крота. Хто вам порекомендував туди звернутися і як допомогли у фонді?
Це вже сама компанія "Esper", яка робить протези рук, і вони співпрацюють. В моєму випадку вийшло так, що я дізнався завдяки друзям, оскільки маю знайомого з фонду "Повернись живим". Але, оскільки вони руки не роблять, він вийшов на "Esper". Ця компанія самостійно шукає спонсорів, а "Фундація Течія" Олега Крота – один з їх постійних партнерів, який виступає донором для хлопців, які очікують на протез. То ж ця громадська організація оплатила виготовлення протезу для мене.
Перебування на фронті — це вже психологічний стрес, а поранення — ще більший. Як відбувалася ваша не тільки фізична, а й психологічна реабілітація? Скільки часу зайняло максимальне відновлення у всіх аспектах?
Це залежить від того, чи людина готова. Якщо вона не готується до такого навіть в армії, не розуміє, що з нею може статися в тих чи інших обставинах, то звісно, коли вона отримає поранення – це буде сильний удар для психіки. Оскільки я обрав для себе цю професію, то поранення не стало якимось проваллям у житті.
Хоча я теж пройшов цей психологічний момент ще в реанімації, коли задавався питанням "чи варто далі жити", але потім родичі допомогли, і почав ставати на ноги. Вирішив для себе, що повернусь до війська, але були певні проблеми з поверненням, оскільки мало хто міг пообіцяти, що я буду продовжувати служити. Навіть спілкувався з нинішнім Головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським, тоді він ще очолював Сухопутні війська, і він не міг дати мені відповідь.
Однак, коли поспілкувався напряму з Валерієм Залужним та Олексієм Резніковим — тодішнім міністром оборони України, тоді доля визначилась і мені дали добро повернутися в бойову частину.
У 54-му розвідувальному батальйоні ви ще з 2020 року. Коли ви приїхали в Україну з-за кордону після відновлення, то повернулися до тих обовʼязків, які колись виконували. Розкажіть, що саме входить у ваші обов’язки?
Спочатку я був командиром взводу, а потім, у кінці березня, мене призначили командиром роти. В мої обов’язки входить готувати людей. По-перше, оцінюю їхні можливості та спроможність навчатися. По-друге, готую їх до виконання їхніх обовʼязків і віддаю в інші підрозділи, або вони виконують завдання у мене, поки є місця. Все одно хтось перегорає, хтось переходить в інші частини, хтось отримує поранення і вже не бажає проходити службу. Війна все-таки постійно вносить якісь корективи.
Ви як командир запасної роти 54-го окремого розвідувального батальйону займаєтесь підготовкою новобранців. Які випробування проходять військові для того, щоб потрапити у ваш батальйон?
На жаль, у нас не ССО, ми не можемо по пів року проводити відбір, тому що людина за день, за два, навіть за місяць може себе не показати, не розкривати справжнє обличчя, прикидатись, і потім може виявитися, що вона не здатна до деяких бойових дій.
У нас такого, на жаль, немає. Ми не можемо оцінювати людину пів року, рік. В принципі, для того, щоб навчити розвідника — потрібно витратити місяців девʼять, як мінімум, а то й рік, щоб він став повноцінно кваліфікованим професіоналом у своїй справі.
Себто до вас приходять не тільки чоловіки, які вчилися військової справи у закладах освіти, але й ті, хто до повномасштабного вторгнення не воював?
Так. Хоча навіть те, що їм дають у навчальних закладах, — цього недостатньо, з цим постійно треба працювати. Навіть, коли здається, що вони вже готові. У нас війна постійно змінюється, ти постійно вчишся, щось нове зʼявляється кожен день і у нас, і в противника.
Що зазвичай найбільше приваблює людей йти у ваш підрозділ? Оскільки зараз часто можна почути, що в Україні проблеми з мобілізацією і рекрутингові центри не такі вже переповнені. Яка ситуація у вас?
Зараз у нас укомплектованість, напевно, десь 80%. Сильної потреби, як можливо у деяких частинах, у нас немає. Якщо до нас прийде абихто і він не вписується у колектив, то можемо дати один-два шанси щось змінити, наприклад, напрям діяльності, але якщо людина не хоче ані вчитися, ані працювати, то вона йде в інший підрозділ. У нас є право вибору в тому плані, що ми можемо відсіювати людей.
У багатьох підрозділах є свої традиції, звичаї та цінності. На приклад, "Азов" завжди говорить про братерство, 3-я ОШБ називає себе "бригадою сімейного типу". А які цінності у вашому батальйоні?
Наш батальйон має велику історію. Він був створений в 1992 році як стрілецький батальйон, теж розвідка. Батальйон має бойову славу в багатьох боях, у яких брав участь, а це і бої під Маріуполем, і в Дебальцевому.
У нас є таке розуміння, що в кожній роті своя сім’я, оскільки в кожної роти своя специфіка, свої задачі і свій колектив. Тому ми теж можемо сказати, що ми "сімейний підрозділ", але нас більше цікавить професіоналізм і мотивація захищати та отримати максимум інформації.
Скажіть, яких бійців ви готові прийняти до розвідувального батальйону та на кого саме ви чекає?
По-перше, в людини повинні бути морально стійкі якості. Ніхто не буде за тобою ходити і "підтирати соплі".
По-друге, це розумові здібності, тому що розвідка — це не просто навчитися стріляти. Розвідка — це мати хорошу памʼять і вміти користуватися спеціальними приладами, дронами чи станціями спостереження — з цим обов’язково треба вміти працювати.
По-третє, це вже фізичні якості. Якщо це звичайний боєць, то він повинен мати сили бігати, стрибати і так далі.
Ви згадували про мотивацію і важливість вмотивованих бійців. З якою мотивацію до вас найчастіше приходять люди?
У різні моменти по-різному люди приходили. На початку повномасштабної війни багато хто приходив із такою наївною думкою, що "зараз дамо відсіч і через місяць чи рік додому", у них тоді була найбільша мотивація: "дайте нам щось, що стріляє". Потім прийшли вже люди, яких покликали, які чекали запрошення. Далі пішли чоловіки, які не сильно чекали такого запрошення, але коли сказали, що вже дуже треба — пішли. Зараз, якщо заглянути до інфопростору, то видно, що до нас не дуже приходять люди, тож я можу сказати, що мотивація низька.
Як тоді мотивувати людей вступати у військо і пояснити, що війна не закінчується, а набирає нових обертів?
Треба зняти рожеві окуляри і думати реально та критично оцінити обстановку. Людям слід зрозуміти, що ситуація не стає кращою, і якщо навіть вдасться зараз сховатися за кордоном, то потім невідомо, що буде. Тут вже залежить від того, наскільки ти будеш готовий у цій ситуації. Подумай, що ти потім зможеш розповісти дітям.
Повертаючись до теми поранення, хочу запитати, які поради можете дати військовим, що пережили ампутацію кінцівки і у яких протезування ще попереду?
Якщо говорити з погляду фізичного відновлення та підтримки, то можу сказати що стосується втрати руки. Наприклад, я залишився з ліктем і можу працювати, але через війну я часто забуваю про загально розвиваючі для себе вправи. Фізично треба підправляти себе. Ти в будь-якому випадку починаєш користуватися тільки своєю рукою — це вже велике перенавантаження мʼязів з одного боку. Потім починаються проблеми з хребтом. Тому варто не забувати стежити за собою.
Щодо ампутації ніг — я можу казати лише загально, тому що там проблеми зовсім інші. Але якщо в тебе одна нога, то там теж відбувається перенавантаження на одну ногу. У кожного все індивідуально, але треба за собою доглядати і час від часу консультуватися з лікарями.
Слід уважно обирати фізіотерапевтів, оскільки, з власного досвіду скажу, що зустрічав різних, навіть таких, які можуть нашкодити, не розуміючи того. Зовсім скоро у нас будуть серйозні проблеми, бо ампутацій стає все більше, тому кваліфікованих фізіотерапевтів потрібно теж більше.
Якщо говорити про психологічну точку зору, то по-перше, людина сама себе повинна добросовісно оцінити. Річ у тім, що психологи можуть часто ставити запитання, які можуть бути неприємними та нашкодити самій людині. Вони мають з тебе висмоктати інформацію, але, якщо людина замкнена, то краще говорити на якісь легкі побутові теми.
Також дуже важлива підтримка близьких. Це все взаємозалежне. Підтримка важлива і для ампутантів, і для тих, хто поруч з цією людиною. Передусім, не потрібно жаліти людину, яка пережила втрату кінцівки, а взяти себе в руки і розуміти, що життя для цієї людини не закінчилося. Тепер треба тільки вирішувати, як далі жити і як проходити ці труднощі, бо як в мирний час, так і у воєнний — труднощі завжди бувають.
Нагадаємо, що СтопКору вдалося ексклюзивно поспілкуватися з начальником Центру спеціального призначення Національної гвардії "Омега" Павлом Яцюком, який розповів не лише про випробування, які спіткають майбутніх членів "Омеги", а й про те, як в загоні будуються стосунки, створюються військові плани та навіть про роботу жінок у "Омезі".
Ще більше гарячих та ексклюзивних новин – у нашому Telegram-каналіта Facebook!
