Їхні оселі перетворили на руїни, їхнє місто стало братською могилою для тисяч сусідів. Їхня рідна земля рясно полита кров’ю українських бійців. Вони навіть не сподіваються колись повернутись додому. Бо дому в них більше немає. Тисячі врятованих з пекла війни бахмутців перетворились на безхатьків.
Ірина Лугова розповіла журналістам "СтопКору" про те, що їй довелось пережити і як вона влаштовує власне життя на чужині.
Жінка з російськомовного Донбасу намагається говорити українською, вже навчилась посміхатися і навіть іноді робить макіяж. Жінка із своєю 92-річною мамою майже рік тому – 1 червня 2022 року - виїхали з самісінької лінії фронту – Бахмуту.
"Виїхали, бо вже не було можливості там залишатись. Не було комунікацій: газу, світла, води – нічого не було. А у мене ще на руках мама 92 роки. Таку людину вже треба доглядати. І потужні обстріли вже були – у квітні і травні", - згадує пані Ірина.
У неї в Бахмуті була двокімнатна квартира, У мами – невеличкий будиночок поблизу. Влітку жінки жили у будиночку, а взимку перебирались до квартири.
"На початку квітня ми були у будиночку. І такі обстріли були, що усю ніч сиділи у підвалі. І не тільки вночі – і вдень. Вийдеш у городі щось робити – знову обстріл, кидаєш все і біжиш до підвалу. А бабуся ж така вже, що нікуди не може. І не знаєш, шо робити: або ховатись у підвалі, або за неї дивитись", - каже Ірина.
Магазини зачинялись – нічого не було. Варили їжу на цеглинах у дворі. А коли дощик – то й вогнище не розведеш. Навколо - багато ранених і вбитих.
Донька Ірини, яка живе поблизу Києва, звала мати і бабусю до себе. Утім Ірина все думала, що минеться.
"А потім, коли недалеко від нашого будинку прилетіло і встряло в землю болванка від граду. Вийшли усі дивились – вона стирчала із землі… Тоді зовсім страшно стало", - згадає переселенка.
Тоді вже жінки погодились їхати. Донька Ірини подзвонила волонтерам, що координують евакуацію з Дніпра.
"За нами приїхали англійціі, було 2 машини легкові і 2 мікроавтобуси. Всередині лежали матраци, і вони забирали мало мобільних людей. Дівчатка молоді, хлопчики. Такі худенькі. Такі молодці! Всіх тягають, хто не може ходити.
Саме у той день, коли виїзджали, почався сильний обстріл – неможливо було вийти. І якраз вони приїхали на нашу адресу нас забирати. Сумки наші забрали, і маму забрали. Там вже лежали люди. І поїхали. І по дорозі забирали людей біля Слав’янська, ще в якомусь селі стояли довго у посадці, повз нас їздили військові машини. Дуже багато нас було", - розповідає жінка.
У Дніпрі їх вже чекали. Нагодували, листоноші видали допомогу по 2000.
Жінки навіть не знали, кому дякувати за власний порятунок. "СтопКор" з’ясував, що евакуацією цивільних з Бахмуту займався Координаційний центр волонтерів Дніпра. Англомовні рятівники – то колишні військові з Англії та США, які приїхали до України волонтерами, щоб вивозити людей із самого пекла.
"Бахмут був один із великих міст, в якому евакуацію було проводити найскладніше. Тому що люди просто не хотіли виїзджати. Зараз ситуація, яка є, дуже турбує, тому що ми не знаємо, скільки людей насправді змогло виїхати. Ми в свою чергу вивозили усіх, кого вдавалося умовити. Привозили їх до Дніпра. І саме в Дніпрі ми їм надавали місця тимчасового мешкання – в шелтерах розміщували їх, а потім вже допомагали виїзджати на Західну Україну", - розповів "СтопКору" координатор відділу евакуації Ваге Алавердян.
Команда волонтерів у Дніпрі приймає дзвінки від родичів тих, хто залишився на лінії фронту. Координують і організують вивезення цивільних під обстрілами. Хлопці та дівчата Координаційного центру Дніпра з перших днів війни евакуюють населення з лінії фронту на Сході.
"Волонтери постійно зідзвонюються, координуються, пересаджують людей один до одного. Така чітка організація, я просто вражена!", - каже Ірина.
Групу евакуйованих, серед яких були Ірина і її мама, тимчасово поселили у Славянську в лікарні. А серед ночі розпочався сильний обстріл.
"За півгодини у лікарню стали привозити поранених зкривавлених людей. Окупанти розтрощили житлові будинки і школу. Настільки було страшно, що ми тільки з-під своїх обстрілів виїхали – і тут знову попали під обстріл. Ми ледь дожили до ранку", - згадує жінка.
Жінки евакуаційним потягом вирушили до Києва, де живе донька Ірини. Вона поселила маму і бабусю у своїй однокімнатній квартирі біля Києва, а сама винаймає житло у столиці.
За місяць після того, як вони залишили місто – від житла нічого не лишилось. Сусіди, які до останнього залишались у місті і фактично рік жили у підвалах – бачили, як знищили їхнє житло ворожі бомби.
"Люди не хочуть виїзджати, бо дуже бояться. Бо нема де жити. Орендувати житло за 10 000 грн на місяць мало хто зможе. Адже роботи немає. І чомусь роботодавці не дуже хочуть приймати на роботу бахмутців", - пояснює пані Ірина.
В новій громаді під Києвом, де живуть Ірина зі старенькою мамою, переселенцям допомагають. Щомісяця видають продукти, проводять майстер-класи, влаштовують концерти, односельці безкоштовно вдягають переселенців.
Вони дуже вдячні усім людям за допомогу і підтримку. За цей рік вони навчились не думати про завтра, жити сьогоденням і радіти тому, що живі. А повернутись додому, бодай на рідну землю вже і не мріють. У Бахмуті відновлювати вже нема чого. Суцільні руїни.
Як раніше повідомлялося, для допомоги маріупольським переселенцям відкрили 17 гуманітарних центрів "Я - Маріуполь" у різних куточках України. Для них, як і для бахмутців, головною проблемою на сьогодні є проблема житла.
Ця публікація створена за підтримки "Black Sea Trust", що є проєктом "German Marshall Fund of the United States". "Black Sea Trust" або його партнери не обов’язково поділяють думку, висловлену у цій публікації.
