Безпека, онлайн і офлайн, навчальні суботи, трирічний бакалаврат, вступ, викладачі, бізнес і майбутнє університетської освіти. Про все це – у великому "Актуальному інтерв’ю" на каналі "Студент-TV" розповів в.о. ректора КНУ Валерій Копійка. Розмова йшла про те, що сьогодні найбільше хвилює університетську спільноту: безпеку під час навчання, онлайн і повернення в аудиторії, укриття, тривоги та те, як не втратити якість освіти в умовах війни. А ще – про студентів, які, за словами Валерія Копійки, за ці роки дуже змінилися: стали більш мотивованими, відповідальними й свідомими у своєму виборі навчатися в Україні.
Валерій Копійка – український політолог-міжнародник, доктор політичних наук, професор, фахівець із питань європейської інтеграції та зовнішньої політики країн Західної Європи, випускник факультету міжнародних відносин та міжнародного права Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за цикл підручників "Україна у світовій політиці". З 2009 року – директор Навчально-наукового інституту міжнародних відносин, з 30 квітня 2026 року – виконувач обов'язків ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Чому трирічний бакалаврат може стати проблемою для класичного університету? Чи можна скорочувати фундаментальні дисципліни? Скільки свободи насправді мають мати університети у формуванні освітнього процесу? Як відбувається цьогорічний вступ до КНУ, яка мотивація викладачів, як виш реалізує гранти й наукові проєкти, співпрацю з бізнесом та звідки університет майбутнього має брати ресурси для розвитку? І головне – якою взагалі має бути університетська освіта після всього, що переживає сьогодні Україна?
– Пане Валерію, вітаю вас у нашій студії.
– Вітаю, Віталію. Пропоную почати з короткої історії. Днями прочитав про те, що на Заході – в Ченнаї і в Сполучених Штатах Америки – підвищують цитованість своїх наукових видань і публікацій, вставляючи в них уривки з інтерв'ю або з пісень The Beatles. Таких випадків нарахували щонайменше 2300 лише за останній рік. Тобто раз ми теж згадали "The Beatles", наше інтерв'ю вже буде більш цитованим. Але актуальніше зараз для нас не The Beatles, а безпека.
– Я ніколи не подумав би, що поставлю це питання, але наскільки безпечно чи небезпечно зараз ходити на пари? Ми бачили, який жах переживає останніми тижнями наша столиця. Безпекова ситуація змінилася?
– Якщо відповідати прямо на ваше питання, то, звичайно, ходити на заняття стало набагато небезпечніше, ніж навіть минулого року. Ми всі розуміємо, як змінилася ситуація. На жаль, вона погіршилася, небезпека стала набагато реальнішою. Ми змушені реагувати на ці виклики максимально оперативно. У зв'язку з цим було ухвалено рішення децентралізувати повноваження керівників підрозділів, щоб вони могли оперативно вирішувати, в якому форматі проводити заняття – офлайн чи онлайн. А коли стало зрозуміло, що ситуація загострилася через обстріли Києва реактивними дронами, ми централізовано ухвалили рішення на певний обмежений період часу перейти в онлайн-режим.
Спочатку це був тиждень, зараз продовжуємо ще на тиждень. Дивитимемося, як змінюватиметься ситуація. Ми не хочемо переходити на тривалий період в онлайн-режим, тому що онлайн-навчання, попри всі його переваги, на жаль, не може замінити живого навчання.
– Ми поговоримо детальніше про онлайн, але спершу уточнення щодо децентралізації. Зараз схема така: декан або директор поза межами головного (червоного) корпусу може самостійно ухвалити рішення – виходити в аудиторію чи ні. Правильно?
– Абсолютно вірно. Чому? Тому що кожен підрозділ має свою специфіку: свої умовні укриття, різну кількість людей, які можуть у них розміститися. Тому вважаємо, що для оперативності прийняття рішень зручніше, щоб це робили керівники підрозділів. Вони лише інформують ректорат про ухвалені рішення, щоб ми розуміли, як у якому підрозділі відбуваються заняття.
– І як це відбувається технічно? На засіданні кафедри?
– Керівник підрозділу сам ухвалює рішення – порадившись із колегами, завідувачами кафедр, або з вченою радою, або просто самостійно. Це не має великого значення. Справа в тому, що в кожному підрозділі є своє укриття, яке, на жаль, не забезпечує місцем усіх студентів: десь воно вміщує близько 50%, десь дві третини, десь третину. Виходячи з цього, керівник підрозділу й ухвалює рішення. Наприклад, деякі керівники підрозділів вирішили максимально перевести лекції в онлайн. А лабораторні заняття, якщо ситуація не покращиться і рівень небезпеки залишиться таким, як сьогодні, проводитимуть протягом усього дня, а не лише в першу зміну, щоб уникнути великого скупчення студентів. Студентів виводитимуть групами. Адже якщо з гуманітарними спеціальностями трохи легше – семінарські заняття можна проводити онлайн, то фізики, хіміки, біологи без лабораторних досліджень не зможуть здобути потрібні їм навички. Тому керівники підрозділів ухвалюють рішення проводити заняття в лабораторіях у своєрідному ротаційному режимі – з восьмої ранку до вечора, з урахуванням можливостей укриття на випадок повітряних тривог.
–Тут виникає своєрідна дуальність: студентам добре, а на викладачів лягає надзвичайне навантаження, адже працювати доводиться не в одну зміну, а в кілька.
– Так, це справді подвійне й потрійне навантаження на викладача, тому що забезпечити якість освіти в онлайн-режимі вимагає подвійних або потрійних зусиль. Треба розробити завдання для студентів, ознайомити їх із цими завданнями, дати доручення, потім перевірити виконане, прокоментувати, виправити помилки і так далі. Тобто це фактично робота 24 на 7 для викладача.
– Я здебільшого пишу питання й напрямки для розмови від руки – мені це подобається. Коли навчання відбувається онлайн, виникає відчуття, що навіть базові навички письма від руки втрачаються – ми ж не бачимо, як пишуть студенти по той бік екрана, – комунікативні навички втрачаються, соціалізація втрачається. Один із напрямків, на якому ви наполягали, – виводити студентів в аудиторії по максимуму. А зараз ви ухвалюєте рішення, що треба вчитися онлайн. Як вам це внутрішнє протиборство між аудиторним і онлайн-форматом?
– Це дуже складно, справді дуже складно. Перевага університету навіть під час війни, особливо під час війни, полягала в тому, що ми навчалися вживу. Попри всі виклики й загрози, за максимального забезпечення безпеки, ми все ж працювали. І це була велика перевага університету. Але ми, люди, які тут працюємо, чудово розуміємо: цього року ситуація змінилася, і, щоб адаптуватися до нових викликів, ми повинні перейти в безпечніший режим. Наразі це онлайн-навчання, але я думаю, що ми адаптуємося й знову зможемо повернутися до живого навчання.
Крім того, живе спілкування з викладачем – це величезний плюс. Я вважаю, що навіть іспити, коли викладач приймає їх традиційно – не просто тестами, а усним опитуванням, – де студент відстоює свої знання і навіть свої прогалини в знаннях, – це тренує студента. Ми готуємо його до подальшої соціалізації, до спілкування з майбутнім роботодавцем, де він має переконати, що саме він найкращий кандидат серед усіх претендентів, які чекають у коридорі. Без цього повноцінний навчальний процес просто неможливий.
– Соціалізація – це, безумовно, добре. Але наскільки вона можлива в укриттях КНУ? Чи існує якесь універсальне поняття укриття, чи вони для всіх різні? Ось для Інституту журналістики, де ми зараз перебуваємо, чи для головного (червоного) корпусу – як це зрозуміти?
– Дивіться, проблема в тому, що ніхто не думав, що буде війна, ніхто не думав, що вона буде такою. Ніхто не будував бомбосховищ. Усі укриття, які в нас є, – умовні, вони переважно захищають від осколків, невеликих прильотів тощо. Давайте говорити відверто. Тому все, що ми змогли зробити за час війни, – це підготувати підвальні приміщення, які є під кожним корпусом, і облаштувати їх, наскільки можливо, під укриття.
Десь ситуація краща – спонсори змогли профінансувати й зробити цілком пристойні укриття, але це, знову ж таки, не бомбосховище, а саме укриття. Десь просто прибрали, пофарбували підвали, розставили парти тощо. У результаті сьогодні в університеті маємо три типи приміщень: укриття, де можна просто перечекати повітряну тривогу; укриття, у яких можуть відбуватися заняття, бо там створено мінімальні для цього умови; і укриття, обладнані технікою, які майже повністю відповідають аудиторним умовам. Таких небагато, чесно вам скажу.
– Чому небагато? Чому за понад чотири роки не вдалося створити справжні укриття?
– Це величезні витрати, значні капітальні видатки. Робити укриття під уже збудованими корпусами технічно дуже складно: є фундаменти, розраховані на певні навантаження, і копати всередині без інженерних розрахунків і посилення конструкцій практично неможливо. Будувати окремі приміщення поруч із корпусами теж десь просто дорого, а десь узагалі неможливо – як тут, в Інституті журналістики чи в Інституті міжнародних відносин: поруч просто немає місця, де можна було б почати копати. У головному корпусі, мабуть, тим паче немає – хіба що в ботанічному саду, але це вже було б блюзнірством.
А от щодо головного корпусу скажу, що потенціал там набагато більший, бо це стара будівля, велика за площею. Нещодавно я для себе відкрив прекрасне місце – приблизно 350–400 квадратних метрів, зі старими цегляними склепіннями ще царських часів. Якщо там усе зробити правильно з інженерної точки зору й заглибити ґрунт приблизно на метр, вийде чудове укриття, яке в майбутньому можна буде використовувати як артхол, місце для спілкування студентів і викладачів. Потенційний спонсор уже оглядав це приміщення, і, можливо, невдовзі там почнуться роботи.Тому ми продовжуємо шукати резервні можливості і в інших корпусах, щоб облаштувати їх під нинішню ситуацію.
– Пане Валерію, ви узагальнили укриття словами "досить пристойні". А що саме означає "досить пристойні"?
– Дивіться, наведу приклад економічного факультету. Туди прийшов випускник університету й профінансував ремонт та облаштування укриття: сучасні меблі, сучасний дизайн, відповідна техніка, вентиляція повітря. Тобто студент там не відчуває різниці – працює він в аудиторії чи в укритті. Отже, є укриття, де можна просто перечекати, а є укриття, де можна повноцінно навчатися.
– У нас є факультети й інститути, де студентів небагато. Можливо, там кількість місць в укриттях відповідає потребі, чи такого не буває?
– В основному це природничі факультети – там студентів справді небагато. Небагато порівняно з Інститутом журналістики, де дві тисячі студентів, і якимось природничим факультетом, де їх 250. Звісно, різниця відчутна, але укриття на 250 людей – це теж питання. Чи є в нас таке укриття? А може, кілька – по 50 у кожному, тобто п'ять по 50?
Скажу так: до тих викликів, з якими ми зіткнулися цього року, укриттів нам цілком вистачало. А тепер ми запровадили комбіновану модель: в офлайн-режим виводимо ту кількість студентів, яку може прийняти укриття. Наприклад, в Інституті журналістики, наскільки пам'ятаю, 700–800 студентів могли навчатися одночасно, плюс персонал – і саме стільки укриття могли захистити під час повітряних тривог.
Зараз ситуація ускладнюється не лише тим, що ми маємо захистити студентів, яким випало навчатися. Є ще питання: а що робити студентам, яких повітряна тривога застала на півдорозі – між домом і навчальним корпусом? Чи викладачу, якого застала тривога на шляху до університету? Як тут бути: пара мала початися, а викладач чи студент не доїхав, ховається в метро, зв'язку немає. Або навпаки – у когось зв'язок є, у когось немає. Саме тому ми ухвалили таке рішення щодо децентралізації прийняття рішень деканами, директорами й викладачами.
Я особисто як професор, що читає лекції, домовився зі студентами так: попри те, що під час повітряної тривоги заняття формально мають припинятися, ми підходимо до цього творчо. Якщо викладач перебуває в безпечному місці й певна кількість студентів теж у безпечному місці, ми продовжуємо заняття – навіть у змішаному, офлайн-онлайн форматі. Лекція чи семінар записуються й потім поширюються у відкритому доступі для тих, хто не зміг їх прослухати, бо був у дорозі або в укритті без зв'язку.
Чому ми ухвалили саме таке рішення? Тому що універсальна рекомендація Міністерства освіти передбачає, що заняття мають припинятися під час тривоги. Але пам'ятаєте, були дні, коли повітряні тривоги тривали по 22 години на добу.
– Так, це правда, і минулого тижня також.
– Відповідно, у такому форматі будь-які заняття взагалі неможливі, а це ставить під сумнів сам навчальний процес. Завдання ворога – дестабілізувати нас, заблокувати будь-яку діяльність, зокрема освітню. Тому нам доводиться якось до цього адаптуватися. Якщо викладач у безпеці й може читати лекцію, а третина студентів теж у безпеці й може її слухати, – процес відбувається.
– До речі, як ви радите вирішувати дилему щодо тривоги під час дороги? Наприклад, студент чи викладач на "Гідропарку" або на станції метро "Лісова", а університет – біля станції "Університет". Почалася повітряна тривога, доїхати неможливо. Що робити?
– Шукати укриття. На першому місці – власна безпека, а вже потім навчання. Який сенс у навчанні, якщо ти потрапляєш під обстріл? Тож безпека – завжди на першому місці. А запис лекцій і семінарів залишається вже на совісті студентів.
– Подивляться чи не подивляться – залежить від їхньої мотивації?
– Звичайно, від мотивації. Але скажу вам: сьогоднішній студент, той, що залишився в Україні, надзвичайно вмотивований. Це вже не той студент, який був до війни, і не ті стосунки, які були між студентом і викладачем до війни. Це зовсім інший формат взаємин, який складно передати словами. Буває, коли не встигаю себе проконтролювати, називаю їх дітьми: "Діти, ну все, гарного вам дня" – і так далі. Це відчуває більшість викладачів – таке ставлення до молоді, з якою ми спілкуємося, коли йдеться і про відповідальність, і про передачу знань.
Це не означає, що ми поблажливо ставимося до того, як вони вчаться. Вимогливість, можливо, навіть зростає, але вся вона, знаєте, – з любов'ю. Я знаю випадки, коли викладачі ставлять двійку, а в них при цьому сльози на очах. Але саме так і відбувається виховний процес. Діти справді стали іншими. Змінилося не лише ставлення викладачів до студентів – самі студенти стали іншими, їхня мотивація зросла в кілька разів. Тому я майже впевнений: усі, хто має можливість переглянути лекцію, семінар чи іншу рекомендовану літературу, – це роблять. Я це відчуваю.
– А що їх мотивує? Ми якраз наближаємося до вступної кампанії – подивимося, хто ці студенти.
– Думаю, тут комплекс причин. По-перше, ті, хто залишився тут, бачать своє майбутнє в Україні. Це дуже важливо. Попри всі виклики всередині країни: і війну, і політичну ситуацію, і все інше – вони розуміють, що не хочуть жити за кордоном. Можливо, комусь доведеться поїхати й попрацювати десь там, але їхнє коріння, їхня душа однаково залишаться тут, і вони робитимуть усе, щоб Україна розвивалася.
Більше того, ми всі розуміємо: після завершення війни попит на професійні кадри в Україні, який відчутний уже сьогодні, завтра буде ще більшим. Тому самореалізуватися тут, у власній державі, буде значно легше й простіше, а рівень зарплати буде не нижчим, ніж за кордоном. Уже сьогодні бізнес відчуває колосальний попит на професійні кадри.
– Останніми тижнями українські медіа рясніють повідомленнями про те, як українська молодь сприймає інформацію. Ви теж, певно, бачили: за наведеними даними, лише кожен другий учень старших класів здатен сприймати великі тексти. Так само періодично перед НМТ з'являються публікації про невисокий рівень підготовки майбутніх студентів – мовляв, вони не здатні на те, не здатні на це. Як ви ставитеся до таких новин?
– Дивіться, усі ці публікації узагальнюють проблему. Наведу інший приклад – новину з американського життя: український дизайн-бізнес витісняє американських дизайнерів – і за якістю, і за вартістю, і за швидкістю виконання робіт. Американські дизайнерські компанії зараз у терміновому порядку наймають українців, щоб швидко навчити їх базовим елементам роботи, – просто тому, що їм бракує кадрів. Це якраз про якість нашої молоді.
Не знаю, з чим це пов'язано: чи з традицією українського суспільства давати освіту кожній дитині, родинною традицією інвестувати в дитину по максимуму, щоб вона здобула вищу освіту й розвинулася, чи це якийсь наш український генотип. Але сьогодні українська молодь показує трендові результати в усьому світі. І це не лише приклад США – у будь-якій країні, де реалізується наша молодь, вона демонструє дуже прогресивні, передові тенденції. Вона талановита, напориста, вмотивована.
Першого вересня в деяких підрозділах я виступав із вітальним словом, і головне, що я повторював в усіх аудиторіях: дивлячись на цих дітей, які прийшли першого вересня до Університету Шевченка навчатися під час повітряних тривог, – вони вже герої, справді герої. Тому їхня мотивація колосальна.
Так, є загальні проблеми, пов'язані з інтернетом, ґаджетами, труднощами із засвоєнням великих текстів тощо. І саме завдання вищих навчальних закладів – ці речі скоригувати. Навчальний процес має бути живим, в аудиторіях, у спілкуванні з викладачем. Саме таке живе спілкування формує світогляд. А завдання класичного університету – не просто навчити студента виконувати конкретні операції чи запам'ятовувати факти й дати. Це завдання профтехосвіти або вузькоспеціалізованої освіти. Університет – це класична освіта, випускник якої повинен мати високий рівень ментальної, аналітичної підготовки. Це людина мисляча, яка ставить під сумнів усе, що чує, критично аналізує. Ось що таке університет. Університет має навчити людину логічно мислити.
– Ви кажете про мотивацію, але тепер, можливо, доведеться вчитися ще й по суботах. Наскільки навчання по суботах вплине на мотивацію?
– Доведеться – ми вже вчимося. Рішення ухвалено, і перша робоча субота вже відбулася. Скажу кілька слів, чому ми ухвалили таке рішення. Ми не знаємо, якою буде зима: готуватися варто до гіршого, а якщо ситуація виявиться кращою – це буде просто подарунок. Тому десять субот у нас будуть робочими: фактично на два тижні скоротимо перший семестр і завершимо його раніше – приблизно наприкінці листопада. А якщо стиснемо ще й сесію, перший семестр фактично завершиться на початку грудня.
Були часи, коли ми вчилися й по суботах, і це була цілком нормальна історія, яка ні в кого не викликала запитань. Колись у нас було по чотири пари на день, і це не перевантажувало студентів. Тому до нинішніх нововведень у навчальному процесі, які обмежують реальну автономію університетів, я ставлюся дещо критично. Коли я навчався, у мене щодня було чотири пари, і заняття завершувалися о восьмій вечора – просто для порівняння.
– А як ви ставитеся до реформи освіти? Питання, звісно, дуже загальне – трирічний бакалаврат. У нас на кафедрі аудіовізуальних медіа ми часто обговорюємо цю тему, психологічно готуємося до неї. Яке у вас ставлення – це плюс чи мінус?
– Це величезний мінус. Я дуже негативно до цього ставлюся. Але, на жаль, університетів ніхто не питав, коли розпочинали цей експеримент.
Я ставлюся негативно, бо з тими обмеженнями, які маємо сьогодні згідно із законом про вищу освіту та відповідними нормативними актами, що жорстко регламентують академічну діяльність університетів, ми прийдемо до того, що трирічний бакалаврат перетворить університети на вузькоспеціалізовану профтехосвіту. Університетам доведеться стискати чотирирічну програму в трирічну – і це стосується і хіміків, і фізиків, і гуманітаріїв. Вони змушені будуть відмовитися від логіки, філософії, історії України, до речі.
– Це катастрофа – якщо приберуть історію України?
– Катастрофа щодо кожного предмета, звичайно. Як бути без логіки – тієї загальноуніверситетської дисципліни, про яку ми з вами щойно говорили? Як без неї взагалі можна обійтися? Людина може бути класним біологом, але без фундаментального загальноуніверситетського світогляду.
А щодо історії України – наведу приклад, який завжди наводжу: ми виховаємо високопрофесійного хіміка, який вважатиме себе "людиною світу" в найкращому разі й працюватиме там, де просто більше платять. А його національне коріння йому буде байдуже. Про запорізьке козацтво він колись щось чув у школі – добре чи не дуже, – про характерників теж, можливо, чув, а може, й ні, не знає, що це таке. І взагалі про походження України ми тоді говоритимемо в дусі того, що Україна – "недодержава".
Якщо ми виховуватимемо саме так і формуватимемо вузькоспеціалізованих професіоналів, а вони потім працюватимуть на іншу країну, – виходить, що ми вкладаємо кошти в людей без відчуття патріотизму, без розуміння власного коріння, свого генотипу. Це трагедія, справжня трагедія.
Повна версія інтерв'ю доступна за посиланням
Читайте також: "Це як космічний корабель у хірургії": головний хірург ЗСУ Костянтин Гуменюк – про робота Da Vinci та бойову травму.
Приєднуйся до нашої армії антикорупціонерів! Підписуйся на нас у Telegram, WhatsApp, Facebook, Youtube, Twitter, Instagram і TikTok!