22 липня 1931 року в СРСР затвердили оплату праці в колгоспах трудоднями, фактично перетворивши селян на кріпаків.
Наприкінці 1920-х років ігри в напівринкову економіку та приватну власність в СРСР закінчилися. Настав час форсованої індустріалізації. На купівлю заводів і верстатів за кордоном та побудову їх на місці потрібна була валюта. Її могли здобути завдяки продажу сільгосппродукції за кордон. Тому плани врожайності (були й такі) були збільшені на 150 відсотків, а в Україні (тоді в статусі УСРР) почалася колективізація та розкуркулення.
Одноосібні селянські господарства об'єднувалися в колгоспи, що означало фактично передачу приватної землі, реманенту, худоби в колективну власність. Ця "передача" часто була насильницькою, за допомогою спеціально навчених бригад, різноманітних комнезамів (комітет незаможників) тощо. Розкуркулення — це позбавлення заможних селян землі й господарства, а також репресії проти них.
Насильницька колективізація мала ще причини, наприклад, неврожаї кінця 20-х.
Держава намагалася розв'язати продовольчу кризу силовими методами.
Ще одна причина — знищення селянського класу на противагу робітничому. Адже в Україні селяни переважно не підтримували більшовицьку владу, хотіли господарювати самостійно.
Нарешті, насильницька колективізація та розкуркулення допомогли б розв'язати українське питання та позбутися від людей, які прагнули для своєї країни іншого шляху, а не нав'язаного Москвою. На той момент понад 80 відсотків українців були саме селянами.
З утворенням колгоспів селяни працювали вже не на свої родини, а на колектив. А з 1931 року — не за гроші, а за так звані "палички" — трудодні.
Цього дня, але 1931 року, тобто 90 років тому, Колгоспцентр СРСР затвердив оцінку й оплату праці не грошима, а трудоднями.
Як це виглядало? Праця селянина розподілялася за категоріями — від найменш "оплачуваної" до найскладнішої. За день роботи ставили в спеціальний журнал обліку паличку або галочку — селянин відпрацював один трудодень. Могло бути й два за складну роботу, і половина — за легку.
Наприкінці року, залежно від того, скільки виробив колгосп і чи перевиконав план, залишки продукції понад плану чи гроші розподілялися між його учасниками відповідно до кількості трудоднів. Звісно, при збільшених планах забезпечити селян продовольством вдавалося рідко кому. А якщо план не виконаний, то, крім авансу, селяни не отримували нічого. Тому — вкрай бідували.
Кількість обов'язкових трудоднів була фіксованою: відробляти мали всі. Навіть діти від 12 років повинні були відробити з 50 днів, а оскільки часто не могли виконувати складної роботи, то реальна кількість календарних днів була більшою.
Фактично це була панщина в радянському її варіанті.
За невироблення потрібної кількості карали й могли навіть відправити до таборів.
А враховуючи, що до середини 70-х селяни не мали паспортів і без дозволу не могли залишити села — фактично це було нове кріпацтво.
На початок жовтня 1931 року було колективізовано 68 відсотків селянських дворів, а також 72 відсотки орних земель. Близько 300 тисяч селян стали жертвами "розкуркулення". Результати цієї насильницької політики далися взнаки вже за рік, коли в Україні почався Голодомор, а центральна влада запровадила ще жорсткіші репресивні заходи, спрямовані на фізичне винищення опозиційного селянського класу та ще більшу експлуатацію села.
Лише наприкінці 50-х років за трудодні почали давати гроші, а з 66-го рекомендували їх скасувати. Тільки в 70-х селяни нарешті почали отримувати паспорти, що давало їм свободу пересування. Але ще довго по тому в народній творчості згадували ці трудодні, наприклад, ось такими рядками:
Трудодень, трудодень, трудоодиниця:
Батько ходить без штанів, мати без спідниці.