Можна не стежити за геополітикою, однак уникнути її впливу неможливо. Китайські комплектуючі, іранські ударні безпілотники та північнокорейські ракети вже використовуються у війні росії проти України, тоді як українську оборону підтримують американські системи Patriot і зброя держав НАТО.
Російське вторгнення стало наслідком не лише імперських амбіцій Кремля. Йому сприяли й ширші геополітичні обставини, зокрема загострення суперництва між Китаєм і західними країнами. Без економічної та політичної підтримки Пекіна Москва навряд чи наважилася б на настільки масштабну воєнну авантюру.
Для України принципове значення має не тільки перемога над рф, а й те, наскільки прийнятним буде результат війни для Китаю. Від цього залежатиме подальша поведінка Пекіна, баланс між глобальними коаліціями та безпека наступних поколінь. За матеріалами авторської колонки журналіста та юриста Юрія Кмітя, співзасновника ІА "Західний інформаційний фронт".
Глобальна війна коаліцій, проксі-сил та економічної взаємозалежності
На початку серпня 2026 року міжнародні відносини вже неможливо описувати як звичайне суперництво між державами. Російсько-українська війна, протистояння навколо Ірану, ізраїльсько-палестинський конфлікт, атаки на торговельні судна, санкційні кампанії, кібератаки та боротьба за новітні технології утворили систему взаємопов’язаних криз.
Напруження одночасно зростає у Європі, на Близькому Сході й в Індо-Тихоокеанському регіоні. Події на одному напрямку дедалі сильніше впливають на рішення, які держави ухвалюють в інших частинах світу.
Тому головне питання полягає вже не в тому, чи нагадує сучасна ситуація світову війну. Важливіше зрозуміти, чи подолано межу, після якої регіональні конфлікти стають окремими фронтами одного глобального протистояння.
Однозначної відповіді поки немає. Світ ще не вступив у Третю світову війну за класичною моделлю 1939-1945 років. Водночас уже можна говорити про розподілений глобальний конфлікт нового покоління.
У ньому немає єдиної лінії фронту або формального оголошення війни. Проте одночасно застосовуються збройна сила, економічний тиск, технологічні блокади, інформаційні операції, санкції, кібератаки, диверсії та можливості союзних чи підконтрольних формувань.
1. Чи справді світ поділився на два ворожі блоки
До умовного демократичного табору належать США, Канада, більшість країн Європейського Союзу, держави НАТО, Японія, Південна Корея, Австралія та Нова Зеландія. Стратегічно до цієї системи тяжіють Україна й Ізраїль, хоча вони не входять до Північноатлантичного альянсу.
Протилежне угруповання формують росія, Китай, Іран, Північна Корея та Білорусь. НАТО неодноразово вказувало на поглиблення їхньої взаємодії, зокрема у військово-промисловій сфері.
Проте ці два табори поки не є симетричними.
Західна система має формалізовані договори про колективну оборону, єдині військові стандарти, інтегровані командні структури, розвинені фінансові ринки, технологічну перевагу в низці критичних галузей та широку мережу союзів.
НАТО залишається повноцінним оборонним об’єднанням 32 держав Європи й Північної Америки. Його члени мають визначені взаємні зобов’язання, спільні процедури планування та механізми реагування на загрози.
Авторитарне угруповання побудоване інакше. Воно не є аналогом Варшавського договору та не має єдиного командування. Його учасників об’єднує передусім збіг поточних інтересів.
Росії потрібні китайський ринок, промислові компоненти, фінансові можливості та дипломатичне прикриття. Китай використовує Росію як постачальника ресурсів і партнера у протистоянні зі Сполученими Штатами.
Іран зацікавлений у військових технологіях, озброєнні та політичній підтримці. Північна Корея отримує ресурси, технології й захист на міжнародній арені. Білорусь фактично опинилася у військово-політичній залежності від Москви.
Таке об’єднання залишається ситуативним і транзакційним. Рівень довіри між його учасниками значно нижчий, ніж між членами НАТО. Проте всі вони прагнуть послабити глобальне домінування США та змінити міжнародний порядок на власну користь.
2. Демократії проти диктатур: чи все настільки однозначно
Формула "демократичний Захід проти авторитарного Сходу" частково передає ідеологічну складову конфлікту, але не пояснює його повністю.
У міжнародній політиці майже не існує ідеологічно бездоганних коаліцій. Сполучені Штати та європейські держави співпрацюють із недемократичними режимами, коли цього потребують їхні безпекові, економічні чи енергетичні інтереси.
Китай, зі свого боку, підтримує надзвичайно тісні торговельні зв’язки з демократичними країнами та залежить від доступу до їхніх ринків.
Сучасне глобальне протистояння має щонайменше чотири основні виміри.
Перший – політичний. Це конкуренція демократичних та авторитарних моделей управління.
Другий – геополітичний. Держави борються за сфери впливу, стратегічні території та союзників.
Третій – економічний. Суперництво охоплює ресурси, ринки збуту, валюти, транспортні коридори й логістичні маршрути.
Четвертий – технологічний. Вирішального значення набувають напівпровідники, штучний інтелект, космічні системи, енергетичні технології та сучасне озброєння.
Тому нинішню ситуацію не можна вважати звичайним повторенням холодної війни. Економіки США, Європейського Союзу й Китаю переплетені набагато сильніше, ніж свого часу були пов’язані господарські системи Заходу та СРСР.
3. Чи можна вже говорити про Третю світову війну
У юридичному та класичному військовому розумінні – ще ні.
Не існує формально оголошеної війни між двома глобальними коаліціями. Збройні сили США, Китаю, росії та більшості держав НАТО поки не ведуть безпосередніх масштабних бойових дій між собою на кількох континентах.
Основні держави також не оголосили загальної мобілізації, не перевели повністю свої економіки на військові рейки та не здійснюють систематичних ударів по територіях головних ядерних держав.
Однак у стратегічному сенсі світ уже перебуває у передвоєнній або початковій фазі глобального конфлікту.
Про це свідчить низка ознак.
Російська війна проти України забезпечується міжнародними потоками озброєння, комплектуючих, енергоресурсів і фінансів. Китай, Іран та Північна Корея впливають на здатність росії продовжувати агресію.
Кризи у Європі, на Близькому Сході та в Індо-Тихоокеанському регіоні дедалі більше залежать одна від одної. Провідні держави нарощують оборонні бюджети, розширюють виробництво зброї та переозброюють армії.
Торговельні обмеження й технологічні заборони перетворюються на засоби стратегічного примусу. Кібератаки, саботаж, диверсії та втручання у внутрішню політику стали постійними інструментами боротьби.
Під час саміту НАТО в Анкарі у липні 2026 року союзники описували безпекове середовище через стратегічну конкуренцію, гібридні загрози та повторювані міжнародні кризи.
Найточніше сучасну ситуацію можна визначити як глобальне системне протистояння з локальними гарячими війнами. Воно ще не перетворилося на повномасштабну Третю світову, але вже вийшло за межі традиційної холодної війни.
Фактично йдеться про гібридну світову війну низької та середньої інтенсивності. Вона може як перерости у відкрите зіткнення провідних держав, так і бути обмежена новою системою міжнародного стримування.
4. Проксі-війни як інструмент глобального протистояння
Іран упродовж десятиліть формував мережу озброєних партнерів на Близькому Сході. До неї належать ліванська "Хезболла", палестинські ХАМАС і "Палестинський ісламський джихад", підтримувані Тегераном формування в Іраку та Сирії, а також єменські хусити.
Ступінь залежності цих організацій від іранського керівництва відрізняється. Не кожна їхня операція здійснюється за прямим наказом Тегерана. Проте разом вони утворюють розгалужену систему тиску на Ізраїль, США та їхніх регіональних партнерів.
Сполучені Штати також співпрацюють із місцевими військовими силами. Зокрема, курдські формування були наземними партнерами міжнародної коаліції у боротьбі проти "Ісламської держави" в Сирії.
Однак повністю прирівнювати американську взаємодію з курдськими силами до іранської мережі проксі було б некоректно.
Курдські підрозділи переважно виконували функції місцевого партнера антитерористичної коаліції. Іранська модель значно ширша. Вона передбачає тривале фінансування та озброєння воєнізованих структур, які здатні впливати на уряди, обстрілювати території інших держав, атакувати судноплавство та здійснювати військово-політичний тиск.
Водночас загальний стратегічний принцип однаковий: велика держава або регіональна сила намагається реалізувати власні цілі руками місцевих партнерів, зменшуючи ризик прямого зіткнення й власних втрат.
5. Чи можна дипломатично завершити протистояння Ізраїлю та Ірану
Дипломатичне врегулювання можливе. Ба більше, знищення Ірану як держави не може бути ані реалістичною, ані бажаною метою.
Іран має велику територію, десятки мільйонів жителів, складну етнічну й суспільну структуру, потужну історичну ідентичність та значні природні ресурси. Спроба ліквідувати цю державу військовим шляхом спричинила б катастрофу для всього регіону.
Навіть повалення чинної влади не гарантувало б появи стабільної демократії. Натомість воно могло б призвести до громадянської війни, руйнування системи управління, неконтрольованого поширення зброї, появи нових радикальних організацій і тривалого хаосу навколо ядерних об’єктів.
Додатковим наслідком могли б стати конфлікти між етнічними, політичними та регіональними силами.
Тому раціональна мета західних держав та Ізраїлю має полягати не у фізичному знищенні Ірану, а в обмеженні його ядерної програми, ракетного потенціалу та підтримки озброєних угруповань.
У 2026 році пряме протистояння між США та Іраном загострилося. У квітні ООН повідомляла про двотижневе перемир’я, а влітку сторони намагалися досягти постійного припинення вогню та відновити безпечне судноплавство через Ормузьку протоку.
Однак липневе засідання Ради Безпеки ООН продемонструвало крихкість домовленостей. Перемир’я супроводжувалося новими ударами та атаками на комерційні судна.
Ці події засвідчили дві важливі обставини. По-перше, дипломатично домовитися про припинення вогню можливо. По-друге, без дієвого політичного механізму контролю будь-яке перемир’я залишатиметься тимчасовим.
6. Якою може бути життєздатна угода з Іраном
Реалістичне врегулювання має складатися з кількох взаємопов’язаних рівнів.
Припинення прямих ударів
Іран, Ізраїль і Сполучені Штати повинні відмовитися від ударів по територіях одне одного за умови взаємного дотримання режиму стримування.
Для цього необхідні міжнародна система фіксації порушень, прямі канали зв’язку між військовими командуваннями, посередництво держав Перської затоки та гарантії безпеки судноплавства.
Окремо потрібно погодити обмеження щодо атак на цивільні й енергетичні об’єкти.
Контроль ядерної програми
Без ефективного міжнародного контролю над іранською ядерною програмою досягти довгострокової угоди неможливо.
У 2026 році МАГАТЕ повідомляло про труднощі з доступом до частини іранських об’єктів. Тегеран пов’язував відновлення повноцінної співпраці зі зменшенням зовнішніх загроз. Агентство, зі свого боку, наголошувало на необхідності виконання Іраном угоди про гарантії.
Можливий компроміс має передбачати жорстке обмеження рівня збагачення урану, вивезення або нейтралізацію надлишкових запасів, постійні інспекції МАГАТЕ та дистанційний контроль обладнання.
Також необхідно заборонити виробництво матеріалів військового рівня. Санкції можуть послаблюватися лише поетапно – після перевірки фактичного виконання Іраном узятих зобов’язань.
Керівництво МАГАТЕ неодноразово заявляло, що технічно надійна інспекційна система може надати міжнародній спільноті достатні гарантії мирного характеру ядерної програми.
Ракети та союзні збройні формування
Малоймовірно, що Іран одномоментно відмовиться від усієї мережі підтримуваних ним організацій. Тому процес має бути поступовим.
Першими кроками можуть стати припинення передачі ракет великої дальності, заборона атак на міжнародне судноплавство та відведення важкого озброєння від ізраїльських кордонів.
Частину збройних формувань варто поступово інтегрувати до офіційних державних структур Лівану, Іраку та Ємену. Паралельно потрібен фінансовий контроль за каналами постачання зброї.
Виконання таких умов може обмінюватися на часткове санкційне послаблення.
Регіональна система безпеки
Для довготривалої стабілізації потрібен багатосторонній формат за участю Ірану, Ізраїлю, Саудівської Аравії, Туреччини, Єгипту, держав Перської затоки, США та Європейського Союзу.
Китай також може долучитися як економічний гарант домовленостей.
Повної довіри між учасниками не буде. Однак угоди про контроль над озброєннями завжди укладають не союзники, а противники, зацікавлені у недопущенні взаємного знищення.
7. Чи можливий мир між Ізраїлем і ХАМАС
Припинити бойові дії можливо. Досягнути повноцінного політичного миру буде набагато складніше.
Стійке врегулювання потребує одночасного вирішення кількох питань: звільнення всіх заручників, припинення ракетних атак, роззброєння ХАМАС або позбавлення його одноосібного військового контролю, створення легітимної палестинської адміністрації та відбудови Гази.
Ізраїль має отримати довгострокові гарантії безпеки. Палестинці – зрозумілу політичну перспективу та можливість створити дієздатну систему управління.
Самого знищення військової інфраструктури ХАМАС недостатньо. Якщо після завершення війни залишаться зруйновані міста, безробіття, гуманітарна катастрофа, політичний вакуум і відсутність перспективи державності, місце ліквідованої організації згодом займе інше радикальне угруповання.
Реалістична модель врегулювання може складатися з восьми етапів:
- Запровадження довгострокового режиму припинення вогню.
- Звільнення заручників.
- Відведення основних ізраїльських сил.
- Встановлення міжнародного контролю за кордонами та постачанням зброї.
- Формування перехідного палестинського управління за участю реформованої Палестинської адміністрації та арабських країн.
- Створення міжнародного фонду відбудови.
- Запуск поетапного політичного процесу щодо палестинської державності.
- Позбавлення ХАМАС монополії на військову й адміністративну владу.
Навіть така модель не гарантує остаточного миру. Проте її альтернативою залишатиметься нескінченний цикл: теракт, війна, руйнування, радикалізація та новий теракт.
8. Чи може Захід перемогти без стратегічної поразки Китаю
Може. Саме такий результат був би найкращим для всього світу.
Стратегія демократичних держав не повинна бути спрямована на економічний обвал Китаю. Різке падіння другої за масштабами економіки планети спричинило б глобальну рецесію, розрив виробничих ланцюгів і дефіцит електроніки, промислових компонентів та сировини.
Наслідками також стали б фінансова нестабільність, скорочення міжнародної торгівлі та посилення політичної радикалізації всередині самого Китаю.
В умовах масштабної внутрішньої кризи китайське керівництво могло б вдатися до воєнної авантюри, намагаючись відвернути увагу суспільства від економічних проблем.
За оцінками Міжнародного валютного фонду, у 2026 році економіка Китаю, попри наявні структурні труднощі, не перебуває на межі неминучого краху. Прогнозоване зростання становить приблизно 4,6%.
Водночас МВФ звертає увагу на слабкий внутрішній попит, кризові явища у секторі нерухомості, високий рівень заборгованості, ризики дефляції та надмірну залежність від експорту.
Отже, Китай одночасно є системним конкурентом Заходу, вразливою борговою економікою, одним із центрів світової торгівлі та державою, спроможною завдати західним країнам величезних економічних збитків.
9. Наскільки Китай залежить від західних країн
За даними Світової організації торгівлі, у 2024 році на Сполучені Штати припадало близько 14,7% китайського товарного експорту, а на Європейський Союз – приблизно 14,5%.
Разом США та ЄС забезпечували майже 30% експорту Китаю. І це без урахування частини товарів, які надходили на західні ринки через Гонконг, В’єтнам, Мексику та інші транзитні економіки.
Китай залежить від Заходу через доступ до великих ринків збуту, передових напівпровідників, обладнання для виробництва чипів, авіаційних технологій, глобальної фінансової системи та іноземних інвестицій.
Не менш важливими є міжнародні технологічні партнерства та стабільність морських торговельних шляхів.
Однак ця залежність взаємна. Західні країни потребують китайської електроніки, акумуляторів, сонячних панелей, фармацевтичних компонентів, рідкісноземельних матеріалів, промислового обладнання та великої кількості споживчих товарів.
Тому повне економічне роз’єднання Китаю та Заходу коштувало б надзвичайно дорого обом сторонам.
10. Що має означати перемога Заходу
Перемога демократичного табору не повинна передбачати капітуляцію, розпад або масове зубожіння Китаю.
Раціональною перемогою можна вважати ситуацію, за якої рф втрачає можливість змінювати державні кордони силою, а Україна зберігає незалежність, військову спроможність і європейську перспективу.
Китай має відмовитися від силового захоплення Тайваню, а Іран – не отримати ядерної зброї.
Міжнародне судноплавство повинно залишатися вільним і безпечним. Технологічна конкуренція не має перетворюватися на збройну війну.
Авторитарні режими не повинні отримувати винагороди за агресивну поведінку. Світова торгівля має продовжуватися за прозорими та зрозумілими правилами.
Така перемога досягається не через знищення противника, а завдяки ефективному стримуванню.
11. Чому економічний крах Китаю може посилити небезпеку
Поширена думка, що внутрішня економічна криза автоматично зробить Китай менш агресивним, не обов’язково відповідає дійсності.
Історичний досвід показує, що авторитарні режими часто реагують на внутрішні проблеми посиленням репресій, мілітаризацією суспільства та створенням образу зовнішнього ворога.
Влада також може висувати нові територіальні претензії або розпочати коротку "переможну" війну, намагаючись згуртувати населення.
Тому різкий економічний обвал Китаю здатний не знизити, а, навпаки, підвищити ризик силового конфлікту навколо Тайваню чи в Південнокитайському морі.
Західним державам вигідніше не руйнувати Китай, а створювати умови, за яких ціна агресії буде для Пекіна неприйнятною.
Економічна співпраця має залишатися вигіднішою за війну. Водночас західним країнам необхідно поступово скорочувати критичні залежності та не дозволяти Китаю використовувати монопольний контроль над окремими ресурсами як інструмент шантажу.
Пекіну також потрібно залишити можливість відступити від конфронтації без публічного приниження.
12. Наскільки міцним є союз Китаю та росії
Китай і Росія мають спільного геополітичного опонента – Сполучені Штати. Проте їхні довгострокові інтереси не збігаються повністю.
Їх об’єднує прагнення обмежити американський вплив, протидія західним санкціям, бажання переглянути правила міжнародного порядку, військово-технічна співпраця, торгівля енергоресурсами та дипломатична координація.
Однак між ними існують серйозні суперечності.
Китай значно переважає рф економічно. Держави приховано конкурують у Центральній Азії. Москва ризикує опинитися у надмірній залежності від Пекіна, а їхні інтереси на Близькому Сході не завжди збігаються.
Китай зацікавлений у стабільній міжнародній торгівлі, тоді як росія готова руйнувати систему, на якій значною мірою тримається китайське економічне зростання.
Пекін не прагне повної перемоги Заходу над росією, оскільки це зміцнило б позиції США. Водночас йому не потрібні неконтрольована світова війна, ядерна ескалація чи закриття глобальних ринків.
Тому Китай, найімовірніше, підтримуватиме Росію настільки, щоб не допустити її остаточного краху. Проте Пекін намагатиметься уникати участі, яка неминуче призведе до повного економічного розриву із західними країнами.
13. Основні сценарії на 2026-2030 роки
Сценарій перший: кероване глобальне протистояння
Орієнтовна ймовірність – 40%.
Війна в Україні продовжується або переходить у нестійкий режим припинення вогню. Іран та Ізраїль уникають нової масштабної війни, але обмінюються обмеженими ударами за допомогою союзних сил.
США і Китай продовжують технологічну та політичну конфронтацію навколо Тайваню, не переходячи до безпосереднього збройного зіткнення.
Світ поступово розділяється на конкуруючі технологічні й економічні простори. Водночас торгівля між ними не зупиняється повністю.
Це буде нова холодна війна – дорожча, менш передбачувана та небезпечніша за протистояння XX століття.
Сценарій другий: серія регіональних домовленостей
Орієнтовна ймовірність – 25%.
Сполучені Штати та Іран укладають угоду, яка передбачає контроль ядерної програми та гарантії свободи судноплавства.
У Секторі Гази запроваджується міжнародне перехідне управління. Китай скорочує допомогу рф в обмін на стабілізацію торговельних відносин із Заходом.
Україна переходить до моделі озброєного миру з довгостроковими гарантіями безпеки.
Це не стане загальним миром. Однак система окремих кризових домовленостей зможе суттєво зменшити ризик світової війни.
Сценарій третій: розширення війни на Близькому Сході
Орієнтовна ймовірність – 20%.
Перемир’я між США, Ізраїлем та Іраном руйнується. Сторони відновлюють удари по ядерних, військових та енергетичних об’єктах.
Іран або підтримувані ним формування атакують американські бази та міжнародне судноплавство. Війна поширюється на Ліван, Ірак, Сирію та Ємен.
Ціни на енергоресурси різко зростають, а світова економіка сповільнюється.
Китай опиняється перед складним вибором: підтримати Іран або зберегти масштабну торгівлю із західними країнами.
Сценарій четвертий: криза навколо Тайваню
Орієнтовна ймовірність – 10%.
Китай запроваджує морську блокаду, так званий карантин, проводить масштабні військові навчання або розпочинає обмежену силову операцію.
США та їхні союзники відповідають військовим розгортанням і масштабними санкціями.
Якщо одночасно продовжуватиметься війна в Україні та відбудеться нова ескалація на Близькому Сході, саме тайванська криза може перетворити розподілений глобальний конфлікт на справжню Третю світову війну.
Сценарій п’ятий: пряме зіткнення росії та НАТО
Орієнтовна ймовірність – 5%.
Причиною може стати свідомий напад, військова помилка, удар по території країни НАТО, інцидент у Балтійському чи Чорному морі або неправильне трактування дій іншої сторони.
Імовірність такого сценарію нижча, ніж тривалого гібридного протистояння. Проте його наслідки були б найбільш катастрофічними.
14. Що може розпочати справжню Третю світову війну
Серед найнебезпечніших тригерів глобального конфлікту можна назвати китайську блокаду або вторгнення на Тайвань, прямий масштабний напад рф на державу НАТО та застосування російською стороною тактичної ядерної зброї.
До критичних сценаріїв також належать повномасштабна війна США з Іраном і перекриття Ормузької протоки, масований удар по ядерних об’єктах із масштабним радіоактивним забрудненням та одночасне загострення кількох регіональних криз.
Ще одним небезпечним чинником є помилкове попередження про ракетну атаку або неконтрольована військова ескалація.
Світові війни нерідко починаються не тому, що всі учасники прагнуть глобального зіткнення. Причиною стає переконання кожної сторони, що опонент у вирішальний момент обов’язково відступить.
15. Яку роль у глобальному протистоянні відіграє Україна
Україна є не периферійним, а одним із центральних фронтів сучасної світової боротьби.
Результат російсько-української війни визначатиме, чи можна у XXI столітті силою змінювати міжнародно визнані кордони та чи здатні демократичні коаліції довго підтримувати державу-партнера.
Від цього також залежить, чи отримає Китай додатковий стимул до застосування сили проти Тайваню.
Поразка України може підвищити попит на ядерну зброю як на єдину надійну гарантію державної безпеки. Вона також поставить під сумнів життєздатність міжнародного порядку, заснованого на правилах.
У 2026 році НАТО продовжує розглядати підтримку України як складову власної стратегічної безпеки. Альянс розвиває механізми стабільного постачання критично важливого американського озброєння, зокрема систем протиповітряної оборони.
Поразка України продемонструвала б, що ядерна держава може виснажити та перемогти меншу країну, якщо її демократичні партнери втратять політичну волю раніше за агресора.
Стійкість України, навпаки, підвищує ціну агресії не тільки для росії. Вона стає попередженням для кожної держави, яка розглядає можливість силового перегляду кордонів.
16. Що має робити демократичний блок
Захід не зможе перемогти, якщо його стратегія полягатиме лише в реагуванні на кожну нову кризу. Демократичним державам потрібна цілісна довгострокова політика.
Не дозволяти агресії приносити винагороду
Росія не повинна здобути стратегічну перемогу в Україні. Підтримувані Іраном угруповання не мають отримувати політичних дивідендів завдяки терору.
Китайське керівництво повинно розуміти, що силова операція проти Тайваню спричинить неприйнятні економічні та військові втрати.
Відновлювати оборонну промисловість
Демократичним країнам необхідно збільшувати виробництво боєприпасів, засобів протиповітряної оборони, безпілотних систем та електронних компонентів.
Потрібні власні ланцюги постачання критичної сировини, захищена енергетична інфраструктура та резервні логістичні маршрути.
Не об’єднувати всіх противників в один моноліт
Захід не повинен одночасно вимагати повної капітуляції росії, Китаю, Ірану та Північної Кореї. Такий підхід лише зміцнюватиме їхню співпрацю.
Навпаки, цю ситуативну коаліцію потрібно поступово роз’єднувати.
Китаю можна пропонувати економічні стимули в обмін на стриманішу поведінку. Ірану варто залишити можливість послаблення санкцій за умови перевірюваних поступок.
Одночасно необхідно скорочувати здатність рф фінансувати війну та обмежувати військову співпрацю Північної Кореї з Москвою.
Не слід ставити всі авторитарні держави перед єдиним вибором – повна капітуляція або нескінченна війна із Заходом.
Захищати демократію зсередини
Демократичний світ може програти навіть без танкового прориву, якщо його суспільства будуть розколоті дезінформацією, корупцією та політичною радикалізацією.
Захищені вибори, незалежні медіа, суспільна довіра й здатність влади пояснювати мету довгострокової політики є не менш важливими елементами оборони, ніж ракети та військова техніка.
У найближчі два-п’ять років світ, найімовірніше, перебуватиме не у стані загального миру чи відкритої Третьої світової війни, а в умовах тривалого керованого протистояння.
Війна в Україні може продовжитися або перейти у нестійке припинення вогню. На Близькому Сході зберігатиметься ризик нової ескалації, а США і Китай надалі змагатимуться за технологічну, економічну та військово-політичну перевагу.
Найбільша загроза виникне у разі одночасного загострення кількох криз – в Україні, на Близькому Сході та навколо Тайваню. Саме їхнє злиття може перетворити нинішнє глобальне протистояння на повномасштабну світову війну.
Проте такий сценарій не є неминучим. Дипломатія, економічна взаємозалежність і переконливе військове стримування все ще можуть запобігти прямому зіткненню найбільших держав.
Третя світова війна поки не стала доконаним фактом. Однак боротьба за те, щоб вона не розпочалася, вже триває.
Раніше СтопКор повідомляв, що на тлі російських атак на Україну в Німеччині заговорили про необхідність підготувати НАТО до можливого прямого протистояння з росією. Європейські країни посилюють оборонну готовність, побоюючись подальшого розширення агресії.
Приєднуйся до нашої армії антикорупціонерів! Підписуйся на нас у Telegram, WhatsApp, Facebook, Youtube, Twitter, Instagram і TikTok!
