Трагедія зі стріляниною в Голосіївському районі Києва – найбільша криза довіри до поліції за всі роки повномасштабного вторгнення. Запит на справедливість, поєднаний з емпатією до жертв, залишених у небезпеці, – запальна суміш, яка підняла безліч питань: від ефективності правоохоронців до легалізації короткоствольної зброї.
На жаль, швидкі висновки та "експертність" рівня соцмереж видають багато тез про "повинні", але майже немає ані аналізу, ані відповіді на те, як саме зробити все те, що "дуже потрібно".
Зі свого правоохоронного та юридичного досвіду точно можу сказати – найближчим часом нічого не зміниться.
Дискусія про те, щоб роздати всім охочим пістолети, – вщухне. Піаракції зі стрільбою патрульних поліцейських на полігонах – закінчяться. Але проблеми залишаться. Адже всі хочуть швидких рішень та реагують на наслідки, а не причини, на які треба багато часу, терпіння та грошей.
Чому суспільство завжди вимагає від поліції більшого?
Колись давно мого загиблого друга поховали в загальній могилі. Просто через халатність. Правоохоронці знайшли невпізнане тіло майже одразу після загибелі, наступного дня батько, шукаючи сина, вже написав заяву до райвідділку. Але працівник тодішньої міліції просто не знайшов часу або полінувався порівняти дані зниклих безвісті зі знайденими невпізнаними трупами. Згодом його покарали, але чи легше стало від того батьку, якому довелось ексгумувати тіло сина та робити перепоховання?
Тож кожен рядовий поліцейський чи генерал, який зараз обурюється тим, що суспільство так суворо та прискіпливо ставиться до них, повинен пам'ятати: така прискіпливість – норма. Адже від роботи поліції залежать долі людей. І ніякі виправдання про низьку зарплату, некомплект та перевантаженість ніколи не будуть почуті – суспільство завжди вимагатиме більшого.
Якщо така робота не під силу – міняйте роботу. Адже служба в поліції – не просто професія, це покликання, це підвищені стандарти та вимоги.
Громадяни віддають частину своїх свобод поліції в обмін на безпеку. І це жорсткий суспільний договір. Громадяни делегують поліції монополію на насильство, але у відповідь чекають високої компетентності, етичності та ефективності.
Чи повинна зарплата бути кращою – так. Чи повинна бути повага до поліцейського – звичайно. Але це системна робота на роки: із забезпечення – робота міністрів, із ставлення до поліції – кожного поліцейського. Адже за діями одного оцінюють всю структуру загалом, і трагедія в Голосієві про це ще раз жорстко нагадала.
"Терпіла" як діагноз системи
Коли я проводив заняття для поліцейських, часто ставив одне питання – як ви називаєте людей, які звернулись із заявою? Звичайна відповідь – "терпіла". І це не тільки сленг. Тут починається і закінчується і репутація поліції, і будь-яка довіра до неї. Бо "терпіла" – це той, хто заважає працювати та приносить клопіт, а "потерпілий" – це той, хто прийшов по допомогу й інших варіантів у нього немає. І саме в цьому зверненні полягає довіра до поліції, від якої очікують крок назустріч.
Можна поставити симетричне питання і цивільним – чи готові ви виконати вимоги поліцейського? Відповіді завжди передбачувані: вони непрофесійні, вони чіпляються без причини, вони живуть на наші податки. Замкнене коло взаємних претензій.
Вирішити вічну суперечку можна лише взаємними кроками назустріч – повагою до закону та повагою до людей. Звучить просто. Насправді – надзвичайно складно. І кожна резонансна подія, кожен злочин чи бездіяльність – тому підтвердження.
Чи є українська поліція справді неефективна?
Чи є українська поліція справді неефективна? Ні. І ще раз – ні. Розкриття так званих контрольних злочинів – вбивств, розбоїв – на високому рівні. Викриття злочинних угруповань – це також системна та успішна робота. Є сильні оперативні підрозділи. Є професійні слідчі. Є спецпризначенці, які в критичний момент працюють чітко і рішуче. Робота київського КОРДу з ліквідації голосіївського стрілка – черговий приклад того, коли люди на своєму місці.
Але подяки вони не почують. Ні держава, ні суспільство поліції "дякую" не говорять. Адже люди саме такої роботи й очікують від правоохоронців – це норма.
І тут є одне принципове "але".
Людям байдуже, що всі вбивства розкрито. Ці злочини зачіпають дуже малий відсоток населення. Людей хвилює відчуття власної безпеки – про це свідчить безліч міжнародних досліджень. Проста хуліганка на вулиці, чіпляння в транспорті, конфлікт у пробці чи погрози сусіда, дрібні крадіжки та вуличні грабежі. Давайте чесно: чи завжди дії поліції в цих випадках ефективні?
Відсоток розкриття злочинів важливий, але це не основний критерій довіри. Критерій – відчуття власної безпеки. А воно не залежить від цифр у звітах, а залежить передусім від швидкості реакції та дій тих, хто першим прибуває на виклик, – патрульної поліції.
Патрульна поліція – успішна провальна реформа
2015 рік, урочиста присяга в центрі Києва нової патрульної поліції. Сподівання суспільства та піднесення – зашкалює. А головне – надано величезний кредит довіри. У перші дні роботи стається багато курйозів та факапів, але люди все пробачають: "ще навчаться, головне – людяні".
Але коли всі безпорадні бабусі переведені через дорогу, котики зняті з дерев та зроблені всі селфі, починається сувора реальність поліцейської роботи – з ненормованим робочим часом, конфліктами, затриманнями, стрільбою та відповідальністю.
Як наслідок – масовий відтік кадрів уже через кілька років, згодом некомплект, вже неконкурентна зарплата і потрапляння в чергове замкнене коло: нові кандидати не йдуть, вік прийому вже знижений до 18 років, завдань менше не стає, і треба все встигати.
В результаті – відсутність адекватної та достатньої професійної підготовки, яку зараз визнає генерал Олександр Фацевич, заступник голови Нацполіції, відповідальний за цей напрямок. Патрульні майже не тренуються зі стрільби з пістолета, погано володіють автоматичною зброєю, тому не мають її в звичайних екіпажах, психологічна підготовка відсутня. Але винних у цьому як завжди немає, бо немає грошей на все це. І це перша проблема.
Друга проблема – структура управління. Патрульна поліція від початку створення – це окреме "князівство". Підпорядкування суто вертикальне – Департаменту патрульної поліції у Києві. У них свій бюджет, своя Академія, свої відносини з міжнародними партнерами. Начальники місцевих підрозділів не мають важелів впливу на патрульних, що працюють на їхній же території. Зрозуміло, що певна координація існує, але чи достатня?
Третя – конкурентна заробітна плата – основний чинник нормального відбору. Велика зарплата – великі вимоги. Інакше не працює. Пропонувати умовні 20-25 тисяч гривень і водночас чекати на якісні кадри – марна справа.
Чому кожен новий керівник співатиме стару пісню
Голосіївська трагедія підняла і питання ефективності керівників. Загальний тренд – всіх у відставку. Можна, звісно, міняти міністрів після кожного резонансного випадку. Але як це усуває причини проблем?
Новий керівник приходить у старий колектив, оновити який миттєво й повністю неможливо. Тому кожен "новий" врешті-решт співатиме ту саму "стару" пісню: "прагнув реформ, але не дали. Кабмін не допоміг, грошей немає, на низьку зарплату добрі кадри не йдуть, задач безліч, і взагалі – "поліція є зрізом суспільства".
До цієї тези рано чи пізно доходять усі реформатори. І це також правда.
Закон визначає основним критерієм ефективності роботи поліції рівень довіри населення. Але щорічні заміри громадської думки так і не стали інструментом відповідності очікуванням суспільства. Саме відповіді людей – їхнє невдоволення, занепокоєння та сподівання – могли б лягати в середньострокові плани роботи і МВС, і НПУ. Але знов "показники" та формальні відсотки.
Чи можливо розірвати це ще одне коло? Навряд чи хтось повірить, що раптом керівники перестануть думати про самозбереження, показники чи задачі "зверху". Але достатньо буде, якщо вони хоча б матимуть сміливість сформувати реальну для виконання стратегію на 10 років наперед. Де крок за кроком, поступово і болісно будуть впроваджуватись справжні зміни, а не їх імітація. Адже повинна почати працювати система, де зміна міністра чи голови Нацполу не буде відміняти цей план, бо "попередники були непрофесійні", і де крок по кроку почне повертатися повага та довіра до правоохоронців.
Криза як шанс: що можна зробити вже зараз
Довіра до поліції дорівнює довірі до держави. Для більшості громадян держава – це не Кабмін і не парламент. Держава приходить у життя людини тоді, коли вона набирає 102, коли до неї підходить патруль, коли треба захистити дитину, майно чи життя.
Саме тому кожен провал поліції б'є значно сильніше, ніж помилка будь-якого іншого органу. Людина може не знати прізвища міністра, але вона добре пам'ятає, чи приїхали вчасно на виклик і чи допомогли.
Воєнний час – поганий момент для масштабних реформ. Але він є найкращим приводом робити саме необхідне – без імітації змін і без зайвого піару. Дійсно, на важливі зміни потрібні гроші, адекватні заходи та багато часу. І всього цього зараз немає. Але ж можна почати з малого, головне – системність.
Чи можна усунути недоліки та прогалини законодавства щодо діяльності поліції? Так.
Чи можна змусити поліцейських чітко знати хоча б свій профільний закон та основні інструкції? Так.
Чи можна зробити так, щоб після шестимісячної підготовки патрульних подальші тренування не перетворювались на формалізм, а були реальними та постійними? Так.
Чи можна навчити патрульних впевнено користуватися зброєю? Впровадити давно закуплені електрошокери для використання в ситуаціях, де зброя зайва або поліцейські вагаються її застосувати? Так.
Чи можна не обманювати себе високими показниками чи відсотками довіри, а отримувати реальний зворотний зв'язок від громадян? Так.
І таких пунктів може бути багато. Адже будь-яка криза – це і можливість. В цьому випадку – навести лад та пояснити свої кроки суспільству.
Приєднуйся до нашої армії антикорупціонерів! Підписуйся на нас у Telegram, WhatsApp, Facebook, Youtube, Twitter, Instagram і TikTok!
