50 гривень на день на харчі і ще 50 – на ліки. Саме в таких «розкішних» умовах український Уряд в особі НСЗУ пропонує утримувати пацієнтів у київській психлікарні. Чому хворі з розладами психіки вже завтра можуть опинитися на вулицях столиці та хто вбиває вітчизняну психіатрію? Про наболілі для медиків питання журналістці «СтопКору» Асі Шевченко розповів директор КНП Клінічна лікарня «Психіатрія» в м. Києві професор Вячеслав Мішиєв.
Про ситуацію з фінансуванням психіатричної лікарні
Ми перебуваємо в цій ситуації вже понад місяць. За цей час ми багато переосмислили, навчилися розуміти складові частини цього процесу, ми консультувалися, мали певні надії.
Суть ситуації в моєму розумінні полягає в тому, що те фінансування на ведення стаціонарного психіатричного хворого, яке передбачено державою в особі НСЗУ, порушує ведення стаціонарного медичного процесу.
Медики – люди законослухняні, нам кажуть: не бійтеся, підпишіть, відкриваються нові можливості, сам процес поліпшиться, надання допомоги стане більш ефективним, заробітки вищими тощо. Якби ми були більш жорсткі та зібрані, ми б це не підписали, але що означає непідписання договору для чиновника? До цього процесу нас практично заганяють.
Ми поміркували – ця сума є недостатньою. Але нам кажуть: не хвилюйтеся, буде ж ще субвенція. Приходить субвенція – шок! Вона до смішного мала, вона не розв'язує проблеми. І ми розуміємо: це натуральний обман з боку Уряду і НСЗУ. Ми зверталися скрізь, куди могли: Кабмін, МОЗ, адміністрація Президента, РНБО, НСЗУ, мерія Києва, департамент охорони здоров'я.
Про те, як профінансували лікарню
Що стосується нашої лікарні, нині у нас нічого не змінилося. Понад те, з плином часу ми все більше наближаємося до прірви. Ми вже висимо над нею.
Психіатрія фінансувалася за залишковим принципом. Середньостатистична вартість лікування в стаціонарі становить 7400 грн. Це багато чи мало? Для того, щоб зрозуміти, багато це або мало, нам треба зрозуміти, що сюди входить. Сюди входить лікування пацієнта, яке, за статистикою, займає 42 дні. На користь НЦЗУ ми будемо рахувати 30 днів.
Ось за 30 днів перебування пацієнта в стаціонарі за його лікування медзаклад отримає 7400 грн. До цього входить праця лікаря, який здійснює безпосередньо сам процес, медичної сестри, санітарки. І виходить 7400.
На ефективність процесу працює ціла команда фахівців. Для того, щоб зрозуміти стан пацієнта і бути більш далекоглядним, щоб усвідомлювати його психічний стан, працює команда психологів. Це патопсихологи, це діагности, це надалі реабілітологи, це психологи, які займаються корекційною роботою. Працюють психотерапевти та соціальні працівники тощо.
Однак хтось має їх роботу оплачувати? А нам кажуть: не треба, давайте сам процес. Але ж цей процес тонкий, комплексний, багаторівневий. Нехай до нас прийде будь-який чиновник з Кабміну, Офісу Президента, НЦЗУ і скаже: нам не потрібна ця робота. Нам потрібне ліжко, галоперидол, один психіатр, одна санітарка і все, достатньо.
Але виникає питання: чи така психіатрія потрібна в столичному, європейського рівня, як ми з пафосом кажемо, місті?
Далі, якщо повернутись до цих 7400 гривень. У нас величезна лікарня – це 15 гектарів землі, близько 40 корпусів, харчоблок, охорона, електрики, сантехніки... Останній корпус тут будувався наприкінці 70-х років, на пагорбах, ці ґрунти пливкі. У нас кожні півтора-два тижні через якісь процеси в землі відбувається прорив каналізації і водної траси. Нам потрібні сантехніки? Нам потрібні бухгалтери, кадровики? Аптеки? Це все не враховано, але оплачувати це потрібно.
І останнє. У цю цифру – 7400 грн – входить ще харчування і медикаменти, нарахування до заробітної плати, обслуговування медобладнання, оплата радіаційним центрам за іонізувальні апарати.
Ми домоглися того, що 50 грн на день для людини – це харчування, а 70 – це медикаменти. Ви самі можете поміркувати, чи це багато, чи це скотиняче харчування? Ми ж були задоволені. Рівень харчування і медикаментів був задовільний, особливих скарг не було. Згодом медикаменти знизили до 50 грн, ще 50 грн харчування – виходить вже 100 гривень. На місяць це три тисячі гривень. І це тільки для того, щоб утримати пацієнта.
Так ось, з 7400 грн ми маємо відразу відняти 1000 грн ПДВ, 3000 грн на харчування. І що залишається на цю величезну команду, яка здійснює лікувальний процес? Виходить, що в основі, в ідеології вже закладена цифра, яка суперечить логіці надання процесу.
На цю суму – 7400 гривень – медична допомога у гарному, відповідному сучасному рівню психіатрії обсязі не може бути надана.
Про скорочення штату
У нас 1400 співробітників – це грандіозний організм, величезна лікарня. Подумали: від чого будемо відмовлятися – баласт першого рівня, другого і так далі.
Ми звільнили відразу 8-10 вахтерок. У корпусах сиділи жінки, які дивилися, щоб ніхто не пройшов. Чи потрібні охоронці в психіатричній лікарні? Чому я заходжу в міністерство і мене, лікаря, не пускають? Мене, професора, не пускає МОЗ? А сюди кожен може зайти? Ми не кажемо про якісь такі речі, як якась потужна охорона, ми говоримо про культуру стеження.
Ми звільнили вахтерів, звільнили певну кількість сантехніків, електриків... 70 осіб звільнили. Але для того, щоб укластись у смішну цифру 7400 грн, має бути звільнено 420-450 осіб.
На 60 пацієнтів традиційно було дві санітарки і дві медсестри. І повірте – це теж не багато на 60 осіб. І ви маєте уявити собі картину. Психічний хворий – він як дитина. Він неадекватний. Так ось: дві медсестри, дві санітарки на 60 осіб – це зовсім небагато. Але сьогодні ми залишили одну медсестру і одну санітарку. Що ж буде з процесом? Ви розумієте, куди нас штовхають?
Про безвихідь ситуації
Я завжди був адептом того, що правопорушення і злочини здорові люди вчиняють частіше, ніж психічно хворі. Але навіть за таким бажаним для психіатра висловлюванням стоїть інша правда – це неадекватні люди. З ними потрібно бути насторожі постійно. Їхній наступний крок – непередбачуваний. І ця непередбачуваність має бути в голові у фахівця, у медсестри, у санітарки. І що буде, якщо не буде закрита зміна? Це небезпека для медперсоналу.
А якщо завтра в якійсь палаті зачинять санітарку і щось із нею зроблять? До кого прийде прокуратура і кому буде дорікати? До директора. Чому не догледіли? Вони знайдуть сто причин, сто статей...
Для того, щоб хоч якось втримати процес, я повинен з кожного пацієнта брати ці 100 гривень на харчування і медикаменти. Але з тих хворих, що надходять до лікарні, 80-90 відсотків – це жебраки. 10-15 відсотків привозять звідкись з автовокзалу, з переходу. То які 100 гривень на день? Про які гроші ми говоримо?
За моїми підрахунками, близько 15 відсотків пацієнтів можуть платити. Трохи, але хоч якось. Решта – не можуть. Сьогодні, на початку літа, ми живемо запасами харчування і медикаментами, закупленими в кінці минулого року, в січні і лютому. Ці запаси вже закінчуються. Їх вистачить ще на місяць-півтора.
Я приймаю пацієнта – я ж його маю чимось нагодувати? Або це голодне гетто, яке буде бунтувати і їсти, вибачте, все що завгодно? Що мені робити? Або я приймаю пацієнта і розгортається перший сценарій, або не приймаю і розгортається другий.
Мені кажуть: ви відмовили в наданні медичної допомоги. І теж до мене приходять розумні хлопці і знаходять статті... Замкнене коло. Співробітники лікарні та адміністрації стали заручниками ситуації.
Про те, скільки в підсумку недоотримала лікарня
Зараз нам дають за 9 місяців – з 1 квітня по 31 грудня. Сума, виділена НСЗУ, плюс субвенція – разом близько 70 мільйонів гривень. І якщо ми порівнюємо з аналогічним періодом минулого року, тоді ця цифра становила 170 мільйонів гривень. Тобто дефіцит у нас – 100 мільйонів.
Це ж не три тисячі, не п'ять, не 15. Це 100 мільйонів! Я приходжу до висновку, що це навіть не некомпетентність. Ми буксували, ми були ображені, ми зверталися до НСЗУ, питали: як же ви могли недорахуватись? Але я приходжу до висновку, що та сума, яка була виділена, просто не дозволяла дати на місця більше.
Що робити, якщо нема чого ділити? В державі Україна немає грошей на розв'язання цього питання. НCЗУ – грамотні хлопці, але вони навчені в форматі іншого часу, вони чиновники, вони сидять на хорошій зарплатні та захищають «честь мундиру». І ось їм дали енну суму. Її розділили установам в усій Україні.
Але ця енна сума була маленька, смішна. Ми у відчаї, ми не розуміємо як діяти, до кого волати, ми не розуміємо, що в головах у можновладців і чиновників, які впливають на ситуацію. Але те, що сьогодні психіатрія руйнується в самій основі – однозначно. Влада має замислитись і відповісти, чи потрібна в Україні, і конкретно в столиці, психіатрія.
