У травні 2022 року захисники останньої фортеці Маріуполя виконали наказ військового керівництва країни і вийшли з бункеру металургійного заводу "Азовсталь", склавши зброю. Вже другий рік близько 2 000 захисників Маріуполя, більшість з яких – бійці "Азову", перебувають у полоні. Серед тих, хто вийшов із "Азовсталі" - близько 400 військових 12-ї бригади Нацгвардії Маріупольського гарнізону (військова частина 3057).Саме з цього підрозділу бійців дуже неохоче обмінюють – скаржаться родини полонених.
У їхніх родин забрали рідний дім: півмільйонне колись квітуче приморське місто Маріуполь перетворене на руїни. Та найстрашніше - війна роз'єднала з рідними.
Ця історія – одна із тисяч життєвих трагедій, які принесла ця війна. 26-річний сержант Леонід Кузнєцов — нацгвардієць 12 бригади в\ч 3057 - пішов рятувати рідне місто Маріуполь. Леонід був серед останніх захисників "Азовсталі", і другий рік разом із побратимами лишається у полоні. Його тендітна 24-річна дружина Маша із 2-річним сином на руках стукає у всі кабінети, звертається до міжнародних організацій, утім нічого не може зробити, щоб добитися звільнення коханого.
Марія Кузнєцова звернулась до журналістів "СтопКору", щоб розповісти історію полону її чоловіка і звернутись про допомогу із його визволення.
"Ніхто не має забути про захисників Маріуполя. Ми не можемо просто чекати. Чоловіки захищали наше місто – тепер наша черга захищати їх від знущань нелюдів у полоні", - каже дружина військового.
Життя до…
Маша познайомилась із Льонею під час навчання в університеті в Маріуполі у 2016-му. Вона – на першому курсі, він – на третьому. З тих пір вони були нерозлучні. Усі, хто їх знав, вважали їх ідеальною парою: гарні, світлі, дуже щирі, ніколи не сварились, ніжно ставились один до одного. Струнка ніжна красуня Маша і високий, сильний, завжди спокійний Льоня із світлою юнацькою посмішкою швидко зрозуміли, що не можуть жити одне без одного. За 2 роки вони одружились. А ще за рік у них народився такий жаданий синочок Давід.
Маша любила влаштовувати сімейні фото сети – вони утрьох так добре виходили на фото, немов випромінювали щастя. Вона мріяла про сімейні подорожі родиною. Утім чоловік весь час багато працював – переживав, щоб родина була забезпечена усім необхідним. Відпочинок переносили на потім.
"Він така людина, що відчуває відповідальність за родину. І весь час розвивається. Займався спортом постійно. Щодня бігав. Ходив на турніки, бруси, TRX. Навіть у єдиний вихідний знаходив час для спорту. Закінчив курси медичної допомоги. Прагнув бути корисним", - розповідає Марія Кузнєцова "СтопКору".
Для майбутньої кар’єри – Кузнєцов бачив себе у правоохоронних органах - пішов служити за контрактом в армію у 2018-му. Якраз перед вторгненням наприкінці 2021-го контракт закінчився, і чоловік готував документи, щоб поступати до навчального закладу Нацполіції. Продовжувати військову кар’єру не планував. Та вже за пару місяців - в лютому 2022 – го все змінилось.
Війна їх роз’єднала
"Льоня підтримував контакт із своїми побратимами з військової частини, де він служив. В останні дні перед вторгненням усі розуміли, що буде щось серйозне. Льоня їздив до хлопців, возив їм їжу, воду, спілкувався. Попередив: якщо почнеться – я піду захищати Маріуполь. Просив нас поїхати подалі з Маріуполя. Каже: збирайтесь, беру машину – вивезу вас. Та я була непохитна: нікуди ми не поїдемо! Я така ж уперта, як і він", - розповідає Марія.
Вона згадує, що перш ніж взяти зброю до рук, чоловік попіклувався про родину і сусідів: підготував підвал у їхньому будинку, звільнив від будівельного сміття, трохи прибрав пил, зробив запас їжі і води, щоб вони з сином і сусіди могли у відносно комфортних умовах перебувати там під час обстрілів. А шостого березня сказав: "Тепер я маю виконати свій обов’язок як чоловік. Піду захищати Маріуполь".
"Перші дні він і його побратими були налаштовані дуже оптимістично. Казав, що все буде добре, і скоро побачаться. А потім за якимось телефонним наказом військові частини, які захищали Маріуполь, одна за одною почали залишати місто. І захисники "Азовсталі" опинились у пастці", - розповідає Марія.
А потім була облога "Азовсталі". Їх обстрілювали і вдень і вночі. Стіни обрушувались, закінчувались їжа та вода. І захисники гинули на очах побратимів.
З двометрового підземелля "Азовсталі" через "Старлінк" Леонід зміг вийти на зв’язок із журналістами. Показав, в яких умовах перебувають тї, хто вцілів. І повідомив: протриматись зможуть не більше 2-х діб.
"Я поки живий і здоровий, але ситуація вкрай важка. У нас закінчились вода і їжа. У нас на заводі близько 1000 цивільних. Я не можу сказати, скільки у нас військових. Дуже багато поранених і не вистачає медикаментів. Найменша травма може стати фатальною: немає навіть звичайних бинтів", - повідомив він тоді журналістам "New York Times".
"Прошу весь мир сделать все возможное, чтобы остановить военную агрессию против независимой Украины. Наказать всех, кто несет ответственность за военные действия на нашей территории" - звернувся він російською мовою через іноземних журналістів.
20 травня – одними із останніх - Леонід Кузнєцов разом із своєю бригадою виконали наказ і вийшли з "Азовсталі". Перед цим повідомив дружині, що їх беруть в полон, вони знали, що поїдуть до Оленівки. Заспокоював, що їм обіцяли 2-3 місяці полону під гарантії міжнародних організацій, а потім звільнять. Утім ані через 3 місяці, ані через півроку, ані через рік обійняти дружину і сина Льоня не зміг.
Після трагедії в Оленівці Льоня вийшов на зв’язок, коротко повідомив, що живий. З тих пір Марія нічого не знала про коханого, зв’язку з ним не було.
"Коли когось звільняли із захисників "Азовсталі" - я зв’язувалась, питала, чи знають, де Льоня, що з ним? Хлопці небагато знають один про одного", - каже Маша.
Поранення і контузія
Лише за кілька місяців дружина захисника Маріуполя дізналась про поранення чоловіка, яке він отримав ще на "Азовсталі".
Маша побачила фото чоловіка із перебинтованою ногою. Почала телефонувати усім рідним, знайомим, звільненим побратимам – питати, що з ногою? Ніхто нічого не розповідав. Маша думає, що чоловік навмисно просив не казати їй про поранення, щоб не хвилювати.
У лютому звільнили захисника "Азовсталі", який сидів з сержантом Кузнєцовим в одній камері. Тільки від нього Маша дізналась, де зараз перебуває її чоловік.
"Їх тримають на території Росії, у Воронєжській області. Щось таке ніби спеціальна колонія для військовополонених. Умови жахливі. Вони постійно пересуваються із зав’язаними очима. Не дозволяють навіть присісти – весь час мають стояти в камері. А у Льоні – поранена нога, у ній досі осколок. Ще я дізналась, що Льоня отримав контузію… Годують помиями, виводять на прогулянку на 15 хвилин на день. Та найстрашніше – це повна інформаційна ізоляція", - розповідає Марія.
Боротьба за звільнення
Марія з сином і родиною сестри евакуювались з маріупольського підвалу 20 березня. Живуть на Західній Україні, у відносній безпеці. І весь цей час Маша звертається у різні інстанції із проханнями посприяти визволенню з полону її чоловіка.
Дружина військового зверталась до керівництва військової частини 3057 Національної гвардії України, де служить чоловік. Писала до Координаційного Штабу з питань поводження з військовополоненими, зверталась із запитом до Міністерства Оборони України, Центрального управління цивільно військового співробітництва генерального штабу Збройних Сил України, до Служби безпеки України, Головного управління національної поліції, Офісу Президента, до уповноваженного з прав людини пана Лубинця, телефонувала до Червоного Хреста (навіть у Штаб-квартиру в Женеві).
Всюди їй відповідали: чекайте. Або не відповідали і просто ігнорували. Або блокували її профіль у соціальних мережах – щоб не набридала.
Біль, безпорадність, образа, відчай переповнюють молоду жінку, яка бореться за повернення свого коханого.
Вона готує повторні звернення – знову по колу, щоб в черговий раз нагадати про чоловіка.
"Я хочу звернутись до керівництва України, до міжнародних організацій, до всіх людей доброї волі. Попросити: поверніть додому захисників Маріуполя. Поверніть мені коханого, а сину – батька!". – відчайдушно благає Марія Кузнєцова.
Коли Льоня повернеться додому
Дружина сержанта Кузнєцова за цей рік навчилась бути сильною. Із тендітної дівчинки мусила стати борчинею. Піклуватись про їхнього сина. Виживати далеко від дому.
Вона показує маленькому Давіду фото і відео з батьком щодня, пояснює: "Тато на роботі". І плаче. Малий кличе татка, тицяє у фото пальчиком. Хлопчику так не вистачає татиного тепла.
Маша упевнена, що з коханим все буде добре і зрештою він повернеться живим, обійме сина. По-іншому вона навіть і думати не може.
"Син його упізнає, побіжить до нього, Льоня підхопить його на руки… (голос тремтить – ред..) Ніяких слів не потрібно буде. Ніяких (плаче – ред.)"
Перше, що планує Марія після повернення чоловіка після полону – це зайнятися його здоров’ям і реабілітацією. Розуміє, наскільки виснаженими і травмованими, із розхитаною психікою і серцями повертаються хлопці додому. Вона вже вивчає, де відновлюють полонених, як їх лікують.
А що потім – вона навіть і плани не будує. Там буде видно.
"Більше нікуди його не відпущу. Ніколи."
Жити, бути разом – це вже щастя…
