Військові конфлікти: пережиток минулого чи постійний супутник людства? Чому люди воюють? І як країні не стати «заручником» війни? Своїми думками про збройні конфлікти світу, окупацію Криму, армію та безпеку поділився військовий кореспондент, громадський діяч Роман Бочкала.
Як почалася ваша історія військової журналістики?
Мене завжди тягнуло до adventures, хотілось якихось пригод. Як журналіст, багато подорожував. У 2009 році у мене була програма «Там, де нас нема»: я знімав фактично тревел-проєкт. З часом я відчув порожнечу цих історій: ніби щось цікаве, але неважливе.
Спочатку мене почало тягнути до країн з проблемами – Близький Схід, Африка, де можна було побачити геть інше життя, проблематику. Спершу це було висвітлення громадянських конфліктів. Арабська весна, 2011 рік. Мабуть, це був початок.
Потім поступово я почав вивчати конфлікти військові, заглибився у проблематику: чому люди воюють, що відбувається в світі, що породжує конфлікти? І це дійсно стало моєю професійною експертизою.
Чи місце військовим конфліктам як явищу у 21 столітті?
Колись я був упевнений, що це – пережиток минулого. Що війна як явище має вже лишитися позаду. Зараз я впевнений в іншому: війна – це супутник людства. Це частина людської природи, люди як істоти постійно воюють між собою за якісь інтереси. Тому війни, на жаль, не закінчаться ніколи.
Можливо, буде змінюватися природа конфліктів. Може, це вже буде війна у кабінетах і просто натискання кнопок. Може, це перейде у форму кібервійни. Але війна як явище лишиться і в 21 столітті, і в 22-му, й буде завжди.
Які військові конфлікти вразили вас найбільше?
Мабуть, це Сирія. Там я був багато разів від початку конфлікту у 2011 році. Мені вдалося побувати майже в усіх куточках бойових дій, коли відбувалась гостра стадія конфлікту – і в місті Хомс, і Хама, і звичайно Дамаск. Я бачив, як ця країна поступово знищується, втрачає своє історичне обличчя.
На друге місце у власній картотеці спогадів я б поставив Афганістан. Насправді там процеси не менш руйнівні. Я вперше побував там у 2012 році, і бачу там дещо інше. Досвід Афганістану, де війна триває вже 40 років, демонструє, що війну треба вчасно зупиняти і швидко завершувати. Бо потім країна стає вже заручницею війни. Усі сили країни кидаються вже на підтримання війни.
Цей досвід може бути корисним і для України. Ми як країна, звичайно, маємо повернути свою окуповану територію, анексовану – можливо, й завдяки військовому компоненту. Але найголовніше – не розтягувати це на десятиріччя.
Так, як показує досвід Азербайджану, який нещодавно повернув собі втрачені території. Так звана друга карабаська війна тривала лише 44 дні. Так, вони готувалися кілька років. Але гостра фаза конфлікту була недовгою. Не можна ці речі розтягувати надовго – потім важко завершувати.
Чи маєте особисту зброю і чи вмієте стріляти?
Так, є зареєстрований травматичний пістолет, мисливський карабін, помповик, який хлопці мені дарували – офіційно все оформлене. Люблю стріляти – насправді це дуже гарний спосіб емоційної розрядки. Це корисно для здоров’я, для зору, для фокусування уваги. Дуже подобаються певні клуби. Аби це не виглядало як реклама: кому цікаво, які – можу написати в особистому повідомленні.
Чи доводилося застосовувати зброю під час виконання завдань?
Я – журналіст, моя зброя – це мікрофон і ті медіа, через які я можу передати інформацію. Зі зброєю я ніколи на завдання не виїжджав і не радив би. Бо насправді, якщо візьмуть у полон чи буде якесь затримання, то важко буде довести, що ти журналіст. З тобою можуть тоді поводитись як із військовополоненим, а це вже зовсім інший статус.
Як для вас розпочалася війна на Сході України? І чи відрізнялася робота там від висвітлення конфліктів в інших країнах?
Дуже відрізняється. Коли ти їдеш до Конго чи в Ліберії, ти можеш відчувати себе helicopter view, ти дивишся на ситуацію збоку. Ти не маєш якоїсь особистої позиції, а навіть якщо вона є, то не превалює у тих матеріалах, які ти готуєш.
А коли війна відбувається у твоїй країні, то для тебе є своя сторона і ворог. Тому всі ми стали трохи військовими журналістами. Навіть ті, хто ними ніколи не був. Бо це та війна, де ти займаєш чітку позицію. Для мене це нормально й природно. Ти не можеш про війну у своїй країні розповідати відсторонено.
Для мене ця війна почалась із перших днів, це захоплення Криму. Я поїхав туди у відрядження шукати Януковича, бо була тоді інформація, що він тікав через кримські населені пункти. Я пробув там до 19 березня, коли вже відбувся так званий референдум. З того моменту війна в моїй країні стала для мене реальністю.
Я абсолютно впевнений: це військове протистояння мало початись у Криму. І тоді там би воно й завершилося. Бо Росія не була готова до відкритого військового протистояння з суверенною державою Україною. Я бачив військових, які були готові протистояти російській агресії. Я пам’ятаю, як хлопці були налаштовані у Феодосії, пам’ятаю морпехів у Керчі, чудово пам’ятаю Перевальне. І багато інших хлопців. Українські військові, які тоді були там, просто стали заручником браку відповідальності й сміливості у політичних керманичів.
Чи заборонено вам в’їзд у Крим?
Я не перевіряв. Але думаю, що так. Насправді я сам родом із Криму, перші 25 років свого життя провів там.
Після акту анексії з боку Росії, буквально наступного дня – 20 березня – ми відвідали наших морпехів у Феодосії, які, до речі, не зняли український прапор навіть після всіх цих подій. І 21 березня ми поїхали вже останнім потягом, який ішов з Криму.
Після того я там не був. І навіть якби мені сказали: будь ласка, їдь, у тебе жодних проблем не буде, я просто не можу уявити себе, коли навколо ходять усі ці російські військові, всюди російські прапори – я просто не хочу цього бачити. Я за себе не відповідаю в такий момент.
Чи було страшно на війні?
Це абсолютно нормально, і я цього не соромлюся. Страх – природне відчуття, яке є запобіжником. Якщо у людини не буде страху, то вона може стрибнути з 10 поверху чи порізати себе. Тому страх – це нормально, мозок просто подає сигнал, що є небезпека.
Боятися – не страшно. Страшно – коли страх тобою керує. Ось цього не треба допускати, не потрібно дозволяти емоціям і страху керувати свідомістю.
Які під час роботи були емоційно важкі моменти?
Коли після поранення нас евакуювали на військово-транспортному гелікоптері, емоційно було важко. Багато «200-х» було на борту, все це бойові втрати. І почали обстрілювати наш вертоліт. Це був 2014 рік, коли вертольоти часто ставали жертвами ворожих обстрілів.
Тоді дійсно було дуже страшно. Усі сподівання були на пілота, котрий тоді вимальовував такі піруети, яких я навіть у кіно не бачив. І кулеметник, що працював у нас у хвості, вдало спрацював, і ми долетіли.
Ваша думка щодо режиму припинення вогню в зоні ООС?
Як певний короткотривалий захід. Я не вважаю, що це є чимось поганим. Насправді у нас зараз позиційна війна, тобто кожна сторона конфлікту тримає свої позиції й не рухається ані вперед, ані назад. Тому, власне кажучи, це припинення вогню принаймні зменшить щоденну кількість жертв. Бо питання: задля чого ці жертви, якщо немає просування вперед?
З цієї точки зору припинення вогню може бути корисним. Але це можна вважати корисним, якщо в цей час ми готуємося до чогось більшого. Можливо, ми таким чином виграємо час для того, щоб все-таки фіналізувати цей конфлікт. Або у військовій площині, або у дипломатичній, або у політичній тощо.
Але ми не можемо припиняти й не робити нічого. Тоді це просто буде затягуванням часу, яке не розв'яже проблеми. Тому: окей, припиняємо, але не зупиняємось.
Якими бачите відносини України та Росії через десятиріччя?
Я впевнений, що вони не стануть набагато кращі. Це вже рани покоління, сльози, кров. Поки в нас буде залишатися питання Донбасу, питання Криму, ці відносини не будуть суттєво переглянуті. Бо, по-перше, цього не хоче народ України. По-друге, кожен політик, який приходить до влади, буде розуміти: для нього іти на економічне зближення з Росією без розв'язання територіальних питань буде просто політичним самогубством.
А будь-який уряд Росії, звичайно, якраз буде намагатись іти на зближення, щоб потроху забувати про питання Криму, питання Донбасу. Типу «живімо дружно». Але дружно вже не вийде. Спочатку віддайте наше, а потім уже будемо розмовляти.
