Десять наскрізних поранень, тридцять операцій і два дні народження. Він мав стати прес-офіцером, але у 22 роки потрапив до зони АТО як військовий журналіст. А після важкого поранення змінив напрям діяльності. Чим робота на фронті відрізняється від цивільної журналістики? В яких умовах працюють воєнні репортери? І що важче морально – бути на передовій чи викривати корупцію у лавах Міноборони? Своєю історією до Дня військового журналіста України поділився капітан запасу ЗСУ, журналіст-розслідувач ІА «Стоп корупції ТБ» Денис Гойко.
16 лютого в Україні відзначають День військового журналіста. Наказ про запровадження цього професійного свята підписав Міністр оборони України у 2018 році.
Чому ти вирішив піти на військову службу та вчитися на військового журналіста?
Я закінчив школу у той рік, коли учні вперше здавали ЗНО. Вибір предметів був не дуже великий, можна було обрати додатково всього два предмети. А далі, вже при вступі, обираєш ВНЗ і спеціальність, де підходять твої сертифікати. Я здавав історію України й всесвітню історію. Для військового інституту потрібно було ще проходити медкомісію – приблизно за 3-4 місяці до вступу.
Пам’ятаю, як мама, коли я ще вчився у 10-му класі, сказала: моя дитина ніколи не служитиме в армію, я зроблю для цього все. Адже зазвичай, коли дитина вступає до військового вишу, йдеться про якусь воєнну династію. У моїй родині я – перший, хто це зробив. Вступив до військового інституту КНУ ім. Тараса Шевченка, на спеціальність «зв’язки з громадськістю». Тобто я мав стати прес-офіцером.
Не знаю, що саме на мене вплинуло. За балами я проходив не лише на військову спеціальність, а й на декілька цивільних, але обрав саме її.
Як батьки відреагували на те, що ти обрав саме військовий напрямок?
Батько свого часу служив в армії, тому спокійно до цього поставився. А от мама, коли нас ще перед навчанням відправили на «курс молодого бійця» на полігон, постригли наголо, одягнули у форму, – плакала. Мабуть, усі матері плачуть, коли їхніх синів забирають до армії.
Потім, коли вона мені телефонувала, для мами у мене було «все нормально». Тобто про жодні тяготи військової служби їй не розповідав.
Військова служба – це життя з обмеженнями. Чи був ти готовий до цього боку життя військового журналіста?
Насправді, дійсно, ти весь час перебуваєш у замкненому просторі, в одному колективі. Але усе це згуртовує. Бо навіть якщо один десь налажав, відповідатимуть усі разом. Я вважаю, саме військова служба вчить дисципліни, порядку, відповідальності.
Наприклад, мене призначили командиром групи. І коли хтось з моїх підлеглих втрапив в якусь халепу, я зрозумів, що маю його захистити, взяти відповідальність на себе.
Армія вчить приймати рішення. Навіть коли ти ще просто курсант і не береш участь у бойових діях. Але вже відчуваєш певну відповідальність.
Коли ти дізнався, що їдеш на територію проведення ООС? І які в тебе були емоції в той момент?
Тоді це ще називалось АТО. Здається, я вперше поїхав туди 2 травня 2014 року. А власне АТО розпочалося 15 квітня. Тоді взагалі мало хто розумів, що це таке. До того ми бачили лише картинку по ТБ. Мені тоді було 22 роки.
Приїхав з відрядження з АТО наш керівник центральної телерадіостудії Міноборони – полковник Влад Волошин. І каже: там потрібно замінити підполковника. Малий, поїдеш? Ось так було на нараді сказано. Я погодився. На той момент уже були в АТО троє людей з нашої студії – старший офіцерський склад. І я поїхав туди молодим лейтенантом. Щоправда, із товаришем-майором.
Шлях туди був досить цікавий. Ми їхали в цивільному одязі потягом до Харкова, потім на таксі до першого блокпосту в Ізюмі, і далі нас забирали.
Коли ми приїхали в Ізюм на блокпост, перші відчуття: це вже не телекартинка, ти вже бачиш це наживо. Величезний затор з машин, люди у формі зі зброєю на дорозі. Прилетів гелікоптер, з нього виводять чеченців з мішками на голові. І я стою – у шкіряній курточці, джинсах, кросівках і все ще не можу збагнути, що все це відбувається насправді.
Але людина до всього звикає. З часом навіть вже не звертаєш увагу на постріли.
Чим ти там займався? Що входило до твоїх обов’язків? Як ви передавали інформацію?
Насправді, найважче було з передачею інформації на початку АТО. Тоді навіть центральна телерадіостудія Міноборони була абсолютно не забезпечена відповідною технікою. Був 2014 рік, а ми знімали ще на SETи. Брали з собою апаратуру, щоб усе це оцифровувати. І найцікавіше спробувати передати в Київ. Тому що були проблеми з інтернетом, тоді ще були модеми з поганим покриттям і низькою швидкістю передачі. Тобто про якусь якість відео не йшлося.
Далі, вже у червні була друга ротація. Тоді вже волонтери привезли фотоапарати з флешками. Вже провели до штабу АТО інтернет. Все одно передати великий об’єм інформації було важко. Але це хоча б можна було робити вже день у день.
На той час лише створювався пресцентр АТО, робота тільки ставала на рейки. І я докладав свої зусилля для його створення – наприклад, зареєстрував сторінку пресцентру АТО, викладав оперативні відео. Дуже приємно було спостерігати, як кількість підписників зростає, і коли відео набирає 30-40 тисяч переглядів за декілька годин – це було вау.
На той момент військові журналісти мали змогу виїжджати разом із бойовими підрозділами туди, куди решту репортерів не пускали. Це була ексклюзивна інформація. І було приємно бачити наші відео на всіх центральних телеканалах.
Ще однією функцією був супровід цивільних журналістів на блокпости. Ми працювали у складі пресцентру. Тобто мали й самі забезпечувати інформацію, і допомагати іншим ЗМІ комунікувати з військовими.
Чи була якась цензура у вас?
Абсолютно ні. Ми були «самі собі режисери», так би мовити. Звісно, ми не показували загиблих. Пам’ятаю, на блокпості був бій, спалили наш БТР – усередині просто обпалені тіла. Ми розуміли, що таке не можна виставляти. Зрозуміло також, що не ставили відео зі знаками, з яких можна було б зрозуміти, що це за блокпост, не «світили» наші позиції.
Але як такої цензури не було. Ніхто з вищого керівництва ЗСУ, штабу АТО ніколи не говорив нам, що чогось не можна виставляти.
Погоджуєшся з думкою, що це морально важка робота?
Усе залежить від ситуації. Коли ти приїжджаєш на позиції, хлопці радіють. Ти привозиш ті самі дитячі малюнки на блокпост, і військові там раді хоча б поспілкуватись із людиною, що приїхала з більш мирного життя.
Але разом з тим, потрібно знімати різні ситуації. Одного разу збили наш вертоліт Мі-8. Бачити, забирати тіла загиблих – морально це важко.
Скільки часу ти там провів?
Були різні терміни. Перша ротація була найкоротша – 7 чи 10 днів. Потім були триваліші. Якщо все підбити, разом вийде 3-4 місяці.
Яка найцікавіша, найпозитивніша історія з тобою там сталась?
У штабі АТО я особисто навіть не мав власного спального місця. Був намет для пресцентру АТО, і там вже не вистачало місця, щоб поставити ліжко. Тоді я спав у нашому робочому приміщенні, мені видали матрац – комп’ютери зібрав, матрац розстелив, спиш. Тобто це було і моє робоче, і спальне місце одночасно.
Пам’ятаю, було 5 липня 2014 року, в ротації зі мною був Влад Волошин. І він так рано чогось прийшов, о пів на п’яту ранку, а потім поїхав на завдання. А ми собі працюємо зранку, прийшла інформація про обстріли, я це все оперативно публікував, далі монтую якесь відео. На фоні був увімкнений телевізор. І тут кажуть: Слов’янськ – наш. І я бачу це легендарне відео: троє військових із прапором і Влад Васильович із камерою. Думаю: нічого собі, кілька годин тому тут воду пив, а зараз узяв Слов’янськ. Це відео зібрало мільйонні перегляди.
Це був період, коли ми саме звільняли території. І приємно, що я до цього причетний.
Який у вас був робочий графік?
Про якийсь графік не йшлося. Бувало, монтуєш до третьої-четвертої ночі відео. І вже о 5:45 треба було готувати довідку про кількість обстрілів. Потім зранку – запис речника АТО, виїзди. Тобто день ненормований.
Чи була у вас із собою зброя?
Так, зброя була. Ми – військові журналісти, коли супроводжували цивільних на блокпости та під час виїздів, завжди мали із собою зброю. Хоча тут є певні нестиковки, подвійні стандарти. Тому що репортер, у принципі, не має стріляти. Але військовий журналіст – одночасно і журналіст, і військовий.
Що сказали твої батьки, колі дізнались, що ти поїхав в АТО?
Про перше відрядження взагалі мова не йшла, це все абсолютно замовчувалося. Мені тоді не хотілося, щоб взагалі хтось знав. Друге відрядження було тривалим – якраз коли відбувалося звільнення Слов’янська, Краматорська, Артемівська (нинішній Бахмут). Я розповів тату. Кажу: тихенько, щоб мама не почула і не переживала.
Все одно я телефонував окремо і татові, і мамі. Казав тату, що все нормально. А для мами була версія, що я просто в Гончарівському, на танковому полігоні у відрядженні. А далі мама телефонує якось і питає: то що там, твоє Гончарівське у Донецькій області чи в Луганській? Кажу: у Чернігівській. Не знаю, звідки вона дізналася, може десь почула.
Звичайно, вона переживала. Для матері – краще такого не знати.
У цієї історії є не дуже щасливий фінал. Як тебе поранили? І що було далі після цього?
Десь усередині січня 2015 року мені зателефонував Юрій Повх – тодішній радник міністра оборони. Сказав, що я потрібен, щоб поїхати в ротацію. Тоді міністром Степаном Полтораком окремим дорученням була створена передова інформаційна група. Задачею було висвітлювати події саме з «нуля». Тобто з передової.
Нашою відправною точкою мав стати Донецький аеропорт. Але поки нас готували до поїздки, аеропорт вже впав. Не вистояв тоді бетон. І саме почалися жорсткі бої в Дебальцевому. Ми поїхали у Дебальцеве. Було дуже приємно зустріти там Діму Лабуткіна – це військовий журналіст, який потім загинув. Ми були знайомі до всього цього, він був моїм керівником стажування в КНУ.
Поки ми були в Дебальцевому 3-4 дні, вдалося відзняти присутність російських військ. Тоді 128 бригада нав’язала жорсткий бій, було вилучено 6 чи 7 російських паспортів. Деякі з них – у крові, деякі – прострелені. Потім їх Петро Порошенко демонстрував в ООН. Тоді у нас була можливість поспілкуватись із командиром, він розповів про бій, і ми були першими, хто відзняв ці паспорти.
Дебальцеве почали сильно обстрілювати 8 лютого 2015 року. Це напевне один з днів, були найважчими для штабу. Шоста ранку, дев’ята вечора і дванадцята ночі – це стабільно обстріл ГРАДами. У першу ніч одна з ракет прилетіла в намет за 15-20 метрів від нас. Було троє загиблих. О шостій ранку 8-го числа пункт, де ми проживали, вже був увесь дірявий.
Ми в той день відзняли ці паспорти, повертались назад і потрапили під обстріл. Повалялись на землі, відповзли до бетонної плити. Обстріл закінчився, ми склали техніку й пішли у бліндаж. А далі кілька годин неможливо було навіть вийти звідти – і мінометні постріли, і ствольна артилерія працювала.
І все закінчилося ГРАДами.
Під час крайнього обстрілу ГРАДами нас, мабуть, дуже сильно оберігали янголи-охоронці. Тому що дві ракети впали зовсім поруч, у сам бліндаж не влучили. Підіймаєш голову після обстрілу – навколо дим, не розумієш, чи ти живий.
Було прийнято рішення їхати з Дебальцевого. Ми приїхали в Краматорськ, до штабу АТО. Збирались у наступне відрядження, наступною точкою мала стати Авдіївка під Донецьком, ми мали виїжджати туди 15 лютого. Перед цим мої колеги поїхали в Краматорськ, в саме місто, а я залишився в штабі АТО. Ми тоді базувалися поруч із хмельницькими безпілотниками.
Пролунав постріл. Я, вже навчений Дебальцевим, одразу вже лежав на підлозі. Спрацювала тоді ППО, одна з систем. Сказали, що над штабом збили безпілотник. Дивно, що не це ніхто не звернув увагу. Тобто зазвичай штаб АТО готувався до атак, усі займали свої позиції. А тут усе залишилося без уваги.
За 30-40 хвилин стало чути вибухи.
Я – знову на підлозі. Потім, не знаю чому, ми вийшли на вулицю. Це все було настільки неочікувано, що ніхто навіть не розумів, що робити. Ми побачили залп. Я штовхнув двох хлопців під КУНГ, потягнувся до Володі, а далі – мене просто відкидає, в очах – сіріє, у вухах – дзвін. Я розумію, що мені потрібно стрибати під КУНГ. Роблю два кроки, щучкою лечу вниз, і мене просто прибиває до землі.
Сильно вдарився грудною клітиною, не міг розмовляти. Моє тіло було наполовину в окопі, далі – хлопці затягли. Ми чекали, поки обстріл закінчиться, земля трясеться, я лежу і розумію, що не відчуваю ніг. І рука теж не працює. Я глянув на руку і побачив там просто м’ясо навиворіт. А Володі, до якого я тягнувся, відірвало голову.
Обстріл закінчився, приїхали медики, трохи обезболили. Повезли до лікарні. Ми приїхали в міську лікарню Краматорська. Але там вже не було місць. І там я дізнався, що був ще один залп – власне по самому місту. Мене повезли до іншої лікарні, там я ще трошки на підлозі полежав. Була досить велика втрата крові, тиск був 50 на 20. Пам’ятаю ще, як мене клали на хірургічний стіл. Мені сказали: не хвилюйся, все буде добре. А я й не хвилювався.
У Краматорську мене більш-менш підшили і відвезли до Харкова. Там мені зібрали руку, поставили апарат і евакуювали військово-медичним літаком у Київ. Вже в Києві я дізнався, що зі мною. Бо до того переважно спав чи був під наркозом. Лікарі сказали, що я мав десять наскрізних поранень.
Як довго тривало лікування?
Пам’ятаю, коли ми ще були на Харківському аеродромі, звідки мене медичною авіацією доставили до Києва, я спитав у медиків: скільки мені? Вони кажуть: місяці три. Я такий: ви що, три місяці? Довго! А у підсумку останню, тридцяту операцію я провів минулого травня. Тобто три місяці розтягнулися на шість років лікування.
Насправді, казали, що я три місяці не зможу ходити. Але мені набридло лежати, я доволі швидко почав рухатись. Хоча було відчуття, що я реально вчуся ходити заново. Навіть сидіти було важко. Реабілітація – це завжди боляче. Операції – теж не дуже приємно. Але, дякувати богу, живий-здоровий, усе на місці.
Більшість після таких історій не повертаються до служби. Вони займаються сім’єю, особистими справами, господарством. А ти вибрав роботу і, можна сказати, змінив напрямок діяльності. Чому так сталося?
Після поранення я повернувся до військової журналістики. Але це вже не була зона АТО. Бо лікарі сказали, що таке навантаження моє тіло більше не може переносити. Десь близько двох років я працював на військовому телебаченні, відслужив, у мене закінчився контракт. Я підписав новий, але потім прийняв рішення все ж звільнитися з ЗСУ за станом здоров’я.
Отримав другу групу інвалідності. Був період, близько року я не працював, займався своїм здоров’ям. Було ще три операції. І вирішив піти у журналістику – цього разу не військову, але теж обрати щось цікаве. Звернув увагу на напрямок журналістських розслідувань і прийшов до ІА «Стоп корупції ТБ».
Чому зараз більша частина твоїх розслідувань стосуються саме військової теми? Ти бачив там якусь несправедливість?
Я віддав армії 11 років життя. До війни нашою задачею було створювати й підтримувати позитивний імідж ЗСУ. Тобто казати, що в армії все нормально.
Під час перебування на війні я розумів: так, були складні часи, але армію забезпечували, як могли.
Але потім, вже у мирному житті, коли маєш доступ до інформації і бачиш, що кошти йдуть кудись не туди, куди потрібно. А ти сам був на війні і розумієш, наскільки важливим є забезпечення – ті ж каски, бронежилети. А хтось просто мутить воду в кабінетах, і туди, на фронт, де це так потрібно, воно не доходить – починаєш звертати увагу.
Тому у своїх розслідуваннях я приділяю багато уваги саме проблемам, пов’язаним із ЗСУ та Міноборони. Що найбільше вразило? У мене було розслідування по закупівлях. Де на звичайних пластикових стаканчиках на одному тендері зникають мільйони гривень. Бо навіть в «Ашані» той стаканчик можна придбати дешевше, ніж Міністерство оборони купує у підрядників. Удвічі! А закупівля техніки, які там «відкати»?
Зараз ідуть розмови, що з початку війни громадяни України платять військовий збір. За минулий рік це 28,6 млрд грн, але ніхто не розуміє, куди ці гроші йдуть. Військовий збір – наче для військових? Але до армії вони не потрапили. Це мене дратує. Це мене чіпляє. І я маю про це розповідати. Тому що так не має бути. Я буду відстоювати позицію, що гроші, які виділяються для армії, мають іти саме до армії.
А чи не телефонували тобі з високих кабінетів і не погрожували через ці військові розслідування?
Було таке. Мені телефонували мої друзі, які або вже звільнились, або ще проходять службу, і казали, що мною «цікавляться» у Міністерстві. Ну нехай цікавляться.
Ще один товариш телефонував і питав: навіщо ти мого сусіда пісочиш? Ну робота в мене така. А навіщо він краде? Моя задача – щоб такі люди в армії не працювали й несли відповідальність за свої діяння. Наразі цю особу звільнено з ЗСУ. Він намагається повернутися до годівниці. Але навряд чи це йому вдасться.
Не буду лукавити, наші публікації про цю особу відіграли свою роль. Тому що раніше на це закривали очі. А коли ми почали про це писати, і цей полковник став відомий, його схемами зацікавились, і він був звільнений з військової служби.
Що чекати людям зараз, коли їм говорять готуватися до війни, збирати тривожні рюкзаки й шукати місця укриття? Що ти порадиш як військовий?
У жодному разі не можна панікувати. Паніка – це хаос. Звісно, вона все одно буде. Але потрібно розуміти, що все нормально. До вас поки ще не дійдуть. Наші хлопці там, на кордонах цього ворогу не дадуть. Тобто отак швиденько російські війська у Києві, Хмельницькому чи Одесі не з’являться.
Хочете тікати – будь ласка. Хочете захищати – будь ласка. Зараз почали створювати територіальну оборону. Це ще кількасот тисяч досвідчених уже людей, які пройшли через зону бойових дій і знають, як воювати.
Тому я вважаю, по-перше, що ніхто на нас не нападе. А по-друге, якщо нападе, то отримає досить гарну відповідь. Армія у нас є, і вона сильна. Наша армія вже 8 років у стані війни. Хлопці вміють і будуть нас захищати до останнього.
{"newsId":"81677"}