Війна загострює всі процеси – як внутрішні, так і зовнішні, та відкриває справжні обличчя діячів і політиків. Як вона вплинула на суспільний запит на антикорупційні розслідування? Чому українці – справжня сильна нація, яка на полі бою доводить свою суб’єктність у глобальній геополітиці? І якої саме допомоги західних партнерів потребують наша держава та армія? Про це в ексклюзивному інтерв’ю нашій редакції розповів український військовий, політолог, стопкорівець Дмитро Воронков, знаний у медіапросторі як український "близнюк" ексголови уряду Великої Британії Бориса Джонсона.
Дмитро Воронков – військовослужбовець ЗСУ. У мирному житті він працював політологом і був активним членом антикорупційного руху "Стоп корупції" на Київщині, зокрема у Вишгородському районі. За свою громадську діяльність отримав відзнаку "За заслуги перед Петрівською громадою" у жовтні 2022 року.
З початком повномасштабної війни Дмитро вступив до лав Збройних Сил України, де продовжує служити й досі. Завдяки зовнішній схожості з колишнім прем'єр-міністром Великої Британії Борисом Джонсоном, бойові побратими прозвали його "Джонсон на фронті".
Символічно, що саме сьогодні, коли Україна конче потребує єдності у лавах наших союзників, розмовою із Дмитром ми відкриваємо нову рубрику інтерв’ю на нашому сайті – "Герої серед нас".
Від політології до окопів
– Дмитре, як політолог ви аналізували українську політику з кабінету, а тепер захищаєте державу зі зброєю в руках. Як змінилося ваше бачення країни та політичних процесів після фронтового досвіду?
Щодо мого бачення країни та політичних процесів, у контексті набуття нового – фронтового – досвіду: напевно, воно змінилось. У тому сенсі, що я зрозумів: певні політичні процеси можуть мати дуже небезпечні наслідки. Але це неминуче. Я також упевнився, що ми дійсно – справжня нація. Сильна нація, яка це доводить своєю боротьбою.
Насправді будь-які політичні процеси вказують на місце країни у світовій геополітиці. І щоб мати в ній певну вагу, потрібно мати геополітичну суб’єктність та справжню незалежність. Як виявилось, іноді за це, на жаль, доводиться платити кров’ю. Але ми довели: Україна є не об’єктом світової політики, а саме суб’єктом.
– Ви також були активним членом антикорупційного руху. Чи бачите зв'язок між корупцією в країні та нашими можливостями в обороні? Як війна вплинула на корупційні схеми в Україні? І навпаки: як тилова корупція впливає на театр бойових дій?
Що стосується корупції, то будь-які корупційні схеми, процеси – все це передусім впливає на життя наших бійців. Будь то нестача амуніції чи неякісні засоби захисту, неякісні боєприпаси – це впливає як на ефективність нашої боротьби, так і на безпеку військовослужбовців.
Я не можу сказати, що наразі в Україні в цій сфері є систематична корупція, і це вже добре. Йдеться про окремі поодинокі випадки. Будемо чесними – навіть в Європі є окремі корупційні кейси. Тож знищити корупцію на 100% – це утопія. Але наша влада над цим працює, тим паче, що це – необхідна умова для нашого вступу в ЄС.
І можливо, саме воєнний час виявляє тих людей, які роблять найжахливіше, на мій погляд, – намагаються заробляти на війні. Тим паче, що корупція у військовій сфері, як на мене, – це злочин проти державності.
Війна посилила громадський тиск на корупціонерів, збільшила суспільний запит на проведення антикорупційних розслідувань. Можна згадати нещодавню ситуацію з НАБУ і реакцію суспільства. Війна загострює потребу в проведенні антикорупційних заходів.
"Джонсон на фронті"
– Чи часто побратими жартують з приводу схожості з британським політиком? І як ви ставитеся до Бориса Джонсона як державного діяча та його підтримки України?
Дійсно, такий позивний з’явився саме тому, що мої побратими часто порівнювали мене з британським прем’єр-міністром. Раніше це траплялось дуже часто (сміється). А тепер при знайомстві всі одразу розуміють, чому у мене такий позивний, і питань вже менше.
Щодо мого ставлення – я дуже поважаю Бориса Джонсона. Велика Британія, на мій погляд, взагалі є нашим союзником №1. Саме ця держава після Першої і Другої світових воєн як ніхто розуміє, наскільки значною є загроза для Європи. Британія сама була під обстрілами тривалий час.
І мені дуже подобається рішучість, яку проявив Джонсон на початку повномасштабного вторгнення рф в Україну, подавши приклад решті союзників. У певному сенсі, саме він спричинив "ефект доміно", надавши допомогу нашій країні. Саме після Британії до певних кроків з підтримки України вдались і Франція, і Німеччина.
Мені також подобається, що Британія – незалежна у визначенні свого політичного курсу. У тому числі й у векторі допомоги Україні. Часом – попри позицію США і навіть всупереч їй. Саме офіційний Лондон на початку широкомасштабної війни намагався переконати Вашингтон, що слід активніше включатись ці процеси.
Династія захисників
– Розкажіть про вашого батька, який у 77 років також боронить країну у лавах ДФТГ. Що спонукало його добровільно долучитись до лав захисників? Яку пораду батько дав вам, коли ви вирушили на фронт?
Мій батько завжди був і є патріотом, і встати до лав оборони його передусім спонукали патріотичні почуття. Адже йшлося і йдеться про захист власного дому. Він розповідав мені, що від самого початку намагався вступити до ТрО чи ДФТГ у Мирнограді, який наразі, як і Покровськ, перебуває під загрозою оточення. Але через вік його не тоді не прийняли.
Пізніше тато з мамою переїхали на Київщину, ближче до нас. І тут він зміг себе реалізувати як захисник. Я тоді вже був у ДФТГ і запропонував йому долучитись, попередньо переговоривши зі своїми командирами. Я думаю, саме патріотизм і відчуття спільної місії спонукали його взяти до рук зброю. Він просто не зміг стояти осторонь, як і будь-який батько. Якби не вік – мабуть, і до ЗСУ пішов би разом зі мною.
Західна допомога: очікування vs реальність
– Раніше в одному з інтерв’ю ви казали, що дефіцит снарядів від союзників коштував нам Авдіївки. На вашу думку яке це позначилось на подальшому просуванні рф на Донбасі?
Що стосується західної допомоги, тут, на жаль, було і є чимало недоліків. Втрата Авдіївки – це втрата фортеці, це втрата дуже серйозного оборонного рубежу, який тривалий час стримував ворога в подальшому просуванні. В силу своїх географічних особливостей, розташування, оборонних можливостей Авдіївка дійсно тривалий час тримала росіян.
І її втрата дала їм можливість для подальшого прориву – саме в бік Покровська та Мирнограду, які на даний час є вже другим форпостом. Втрата кожної фортеці, на жаль, дає можливість ворожого прориву на відчутну відстань. Так сталося на інших ділянках фронту із Бахмутом, Маріуполем тощо.
Щодо Авдіївки, тоді якраз була затримка в декілька місяців зі снарядами. Виник дефіцит, знизились оборонні можливості наших бійців. Тому з Авдіївки довелося виходити, бо була вже загроза оточення. Саме так і впливають усі затримки постачань. Вони знижують обороноздатність наших фортець і цілих ділянок фронту. А особливо – стратегічних.
– З вашої позиції політолога та військового, наскільки ефективною є підтримка України західними партнерами? В якій сфері є найбільші прогалини?
Якщо говорити про західну допомогу в цілому: є дуже багато питань. Будемо чесними: без неї нам було б ще набагато гірше. Це стосується, наприклад, тих самих "Джавелінів", які США надали нам практично від самого початку – без них процес деокупації Київщини був би значно складнішим.
Але є певні "але". Сам Дональд Трамп приблизно місяць тому казав: українці не зможуть відбити свої території, якщо не підуть у контрнаступ. Проте, щоб піти контрнаступ, нам потрібно збільшити постачання якщо не в десятки разів, то принаймні вп’ятеро. Мають бути технічні можливості для таких дій.
Ми повинні пам’ятати, що ворог однозначно має велику перевагу в живій силі. Тому наша стратегія – інша. Ми повинні мати саме технологічну перевагу в цій війні. Але, на жаль, це постачання від самого початку здійснювалось дуже повільно, в недостатніх обсягах. Було дуже багато бюрократичних і зовнішньополітичних бар’єрів. І навіть зараз вони є.
Плюс, деякі європейські країни вбачають у нашій війні можливість для власного переозброєння за рахунок США. Тобто побачили тут якусь свою вигоду. І це також впливає на ці затримки.
Тобто головні питання – це: по-перше, час. Нам потрібно, щоб постачання здійснювалось оперативно. По-друге, кількість. Це головні моменти.
Щодо наших прогалин – передусім, нам необхідні люди. Це – ключовий ресурс, як не крути. А що стосується техніки – ППО та авіація. Це те, чого нам найбільше не вистачає. З великим трудом ми дійшли тут до певного рівня, але це й близько не ті обсяги, які необхідні. Якщо навіть столицю ми поки не можемо прикрити на рівні умовного "Залізного куполу" в Ізраїлі, я вже не кажу про інші великі міста.
І ще я б додав один пункт – далекобійні ракети. Щодо дронів – тут ми вже стаємо більш-менш самостійними. Та й від початку цей напрямок ми реалізовували самостійно, і саме він нас урятував від швидкого програшу. А от чого не вистачає – це далекобійних засобів ураження. Їх постачають, але не в тій кількості. Недарма є вислів: хто контролює повітря, той контролює хід війни.
Однак, попри всі ці недоліки, я вважаю, ми маємо лише дякувати нашим західним партнерам. Бо це, в тому числі, впливає і на нашу позицію в переговорному процесі з країною-агресором. Без цієї підтримки нам було б однозначно важче.
Інформаційна війна
– Як людина, що розуміється на політичних процесах, як ви оцінюєте вплив російської пропаганди та нашу інформаційну оборону? Що можна покращити?
Тут я б відокремив два напрямки. Ті населені пункти, які перебувають під тимчасовою окупацією, піддаються прямій ворожій пропаганді. І вона, на жаль, працює. Безумовно, не на всіх. Але коли людина відрізана від різних джерел інформації, вона сприймає психологічно ту "інформацію", яку має, як однозначну. Але це – питання часу. Неможливо за місяць змусити людей змінити свою думку.
Що стосується другого напрямку ворожої пропаганди – це дезінформація, вкиди, наративи. Особливо в тому, що стосується дій влади, дій ЗСУ, успіхів і провалів. Ця пропаганда ведеться більш приховано і має на меті змінити настрої людей всередині України. Це спроби зневірити людей у Збройних силах України, змусити їх "змиритися" з тим, що рф начебто "виграє". Змусити їх махнути рукою і припинити підтримувати нашу армію донатами.
Це також і спроба спонукати людей зневіритись у владі. Змонтувати з президента Зеленського якийсь образ "кривавого диктатора", який нібито прагне "воювати до останнього українця". Це образ, намальований російськими пропагандистами, щоб зірвати мобілізацію і привести людей до думки, що "війну вже слід закінчувати".
Звичайно, війну потрібно закінчувати. І, звичайно, є нюанси у питаннях мобілізації. Але росіяни намагаються досягти свого саме через зневіру та намагання дестабілізувати ситуацію всередині держави. Наприклад, спровокувати черговий Майдан.
До речі, у випадку якихось мирних домовленостей із рф, питання виборів в Україні – дуже небезпечне. Адже саме цей момент, я упевнений, Кремль буде використовувати для дестабілізації. Хоча це окрема тема.
Однак є й позитивні моменти. Всі ці наративи, спроби дезінформації, спроби налаштувати народ України проти влади, на мій погляд, не виправдовують себе. Я не вважаю, що росія веде інформаційну війну успішно.
Що можна покращити нам? Окрім фільтрування ресурсів, які приховано можуть працювати на Кремль, мабуть вести більше роз’яснювальної роботи у суспільстві щодо російських політтехнологій. Особливо серед людей похилого віку. І водночас – більше інформувати людей про реальність, щоб не давати жодних приводів казати про те, що влада чогось недоговорює чи приховує. Більше контактувати з людьми. В цілому, нашу інформаційну оборону я б оцінив як задовільну.
Майбутнє після перемоги
– Коли Україна переможе, як ваш подвійний досвід – громадського активіста та захисника – може бути корисним для відбудови країни?
Дуже цікаве питання. Це як у дитинстві: ким ти хочеш стати, коли закінчиш навчання? Війна навчила мене, що не варто щось планувати наперед. Головне – повернутись у цивільне життя живим і цілим, як фізично, так і психічно. А потім вже можна буде щось планувати.
Проте якщо забігати наперед… якби я був психологом, то я б напевно міг допомагати військовим із ПТСР. Був би я дипломатом і гарно знав іноземні мови – допомагав би у формуванні концепції нових оборонних союзів зі участі України. Бо, як на мене, НАТО вже не є ефективною структурою. Мені здається, Україні потрібно одразу думати про якийсь оборонний альянс – іншого формату, щ меншою кількістю держав, але з більш надійними союзниками. Наприклад, Великою Британією, Польщею, країнами Балтії.
Але я не є ані військовим психологом, ані дипломатом. Оскільки я – політолог, то можливо бачу себе в підтримці інформаційної протидії рф, аналізі стану післявоєнних взаємин, інформуванні людей про післявоєнні зміни у владі, відбудові країни. Можливо, якісь законотворчі ініціативи, петиції з пропозиціями до влади. Десь покращити систему й будувати нову платформу довіри до влади. Сподіваюсь, довіра до ЗСУ залишиться.
Конкретніше сказати поки не можу – про це потрібно буде думати вже після війни.
Послання від українського "Джонсона"
– Що б ви хотіли сказати землякам із Київщини та всім українцям, які читають наш портал?
Мій меседж наступний. До земляків із Київщини: велика подяка всім тим, хто на початку вторгнення залишився, взяв до рук зброю або надавав будь-яку допомогу: гуманітарну, транспорту тощо. Тим, хто брав участь, допомагав у деокупації Київщини. Будемо реалістами: це був ключовий період у війні. Адже втрата Києва фактично означала б поразку. Тому це був кульмінаційний момент. І нам разом вдалось його відстояти.
Велика подяка всім українцям! Ми тепер маємо політичну суб’єктність і незалежність, яку визнають у всьому цивілізованому світі. Всі бачили, як перед зустріччю Трампа й путіна нас підтримували акціями Аляска, Канада. Нас поважають. І про нас знають не завдяки тому, що на нас напала росія. А завдяки тому, яку відсіч ми їй дали, і як тримаємо удар. Ми довели всьому світу: українці – справжня нація.
Ми пройшли точку неповернення в позитивному сенсі. І тепер просто зобов’язані пройти весь цей жах до кінця. Рано чи пізно війна скінчиться. Не думаю, що її фінал буде таким, який влаштує всіх. Бажаю нам усім стійкості. Якщо триматимемо стрій і не опустимо руки – все вдасться.
Нагадаємо, проєкт "Павутиння", який ініціювали і розвивають знані вітчизняні волонтерські організації, виходить на новий рівень: уже восени на передову щомісяця вирушатиме до сотні вантажівок із риболовецькими та сільськогосподарськими сітками. Це вдесятеро більше, ніж нині, і, як наголошують організатори, такий темп здатен врятувати сотні життів.
Ще більше гарячих та ексклюзивних новин – у наших Telegram-каналі та Facebook!