Крихітна держава Тимор-Лешті у туристичних буклетах виглядає як тропічний рай — пальми, океан і сонце цілий рік. Але за цим фасадом ховається чверть століття війни, партизанського спротиву, голоду й масових убивств, а вже після офіційного проголошення миру — нова хвиля насильства. Сьогодні на своєму каналі цю історію дослідив Роман Бочкала — український журналіст, військовий кореспондент, волонтер, громадський діяч, автор документальних фільмів, який уже не перший рік знімає стрічки про подорожі у найнебезпечніші куточки світу. Цього разу він відвідав Тимор-Лешті, пройшов митницю, найняв місцеве таксі й поспілкувався з мешканцями острова, щоб розібратися, як маленька країна пережила вторгнення, партизанську війну, голод і масові вбивства — і якою є сьогодні.
Острів на роздоріжжі холодної війни
Перше, що варто пояснити: Тимор-Лешті та Східний Тимор — це одна й та сама держава, а Тимор — назва острова, який історично був поділений між колоніальними володіннями Нідерландів (пізніше — Індонезії) та Португалії.
1975 рік став переламним. США щойно зазнали поразки у В'єтнамі, і у Вашингтоні спостерігали за хвилею лівих рухів, що одна за одною приходили до влади в Лаосі, Камбоджі та В'єтнамі. Коли Португалія почала виводити свою адміністрацію з Тимору, там розгорілася боротьба за владу, у якій найсильніші позиції здобув рух Фретілін (FRETILIN) — його противники звинувачували у симпатіях до марксизму.
За кордоном, в Індонезії, на той момент правив генерал Сухарто — людина, яка прийшла до влади на хвилі жорстокої антикомуністичної кампанії. Поява потенційно лівого режиму біля власних кордонів була для нього неприйнятною, а ще одним стратегічним побоюванням було те, що успішне відокремлення Тимору могло надихнути сепаратистські рухи на інших островах Індонезії.
Зелене світло від Вашингтона
6 грудня 1975 року до Джакарти прилетіли президент США Джеральд Форд та державний секретар Генрі Кіссінджер. Розсекречені документи, оприлюднені Архівом національної безпеки при Університеті Джорджа Вашингтона, фіксують розмову, під час якої Сухарто дав зрозуміти, що готовий до "швидких і рішучих дій" щодо Тимору. Згідно з цими документами, американське керівництво не заперечувало проти силового варіанту — головним побажанням було, щоб операція пройшла швидко і без зайвого міжнародного розголосу.
Вашингтон Пост писав, що ці документи стали доказом того, про що правозахисники й активісти незалежності Тимору говорили роками, — Форд і Кіссінджер фактично санкціонували вторгнення, яке коштувало щонайменше 200 тисяч життів тіморців. Уже наступного дня, 7 грудня 1975 року, індонезійська армія розпочала повномасштабну військову операцію проти Тимору.
Роман Бочкала прокоментував цю історичну паралель із власним досвідом:
"Приклад Тимора ще раз вкотре демонструє, що незалежність нікому просто так не дається. Це тільки Україні пощастило… ми тоді не зрозуміли, що ми отримали, який скарб нам дістався".
Гори, які врятували опір
Для Джакарти операція мала стати швидкою переможною війною: індонезійська армія доволі швидко захопила великі міста та всю берегову лінію острова. Але, як зазначає автор дослідження, у Тиморі майже неможливо воювати за європейськими лекалами — тут немає великих рівнин і довгих ліній фронту, зате є гори, джунглі й тисячі природних схованок, куди й відступили загони тіморського опору.
Партизани, за словами журналіста, не мали офіційних закордонних партнерів і постачань зброї — основним озброєнням були застарілі мушкети та стрілецька зброя, важкої артилерії чи навіть мінометів майже не було. Попри це, індонезійська армія за чверть століття так і не змогла остаточно придушити спротив на території з населенням, яке нині становить лише близько 1,5 мільйона людей.
Ціна цього протистояння виявилася жахливою: за різними оцінками, війна забрала від 150 до 200 тисяч життів тіморців.
Крах режиму Сухарто і референдум
Чим довше тривала окупація, тим складніше було приховувати її наслідки — повідомлення про бойові дії, репресії та голод дедалі частіше потрапляли на шпальти світових медіа, перетворюючи питання Тимору на міжнародну проблему для Джакарти.
Переламним став 1998 рік: азійська фінансова криза вдарила по індонезійській економіці, країну охопили масові протести, і після 32 років при владі режим генерала Сухарто впав. Нове керівництво Індонезії, за словами автора розслідування, уже не мало ні ресурсів, ні політичної волі й надалі утримувати контроль над територією, яка не припиняла чинити опір.
Під тиском ООН Джакарта погодилася на те, що ще кілька років до цього здавалося неможливим, — дати мешканцям Тимору право визначити власну долю через референдум. 30 серпня 1999 року відбулося голосування, і, за офіційними даними, оприлюдненими тодішнім генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном, 78,5% учасників висловилися проти індонезійської автономії, фактично підтримавши незалежність. Явка перевищила 90%. Утім, оголошення результатів спричинило нову хвилю насильства з боку проіндонезійських воєнізованих формувань, і лише міжнародне втручання дозволило зупинити криваву розправу. Повну незалежність Тимор-Лешті отримав 20 травня 2002 року, ставши першою суверенною державою нового тисячоліття.
Оцінюючи роль ООН у цьому процесі, автор розслідування зазначив:
"Якщо ми дивимось на ООН зараз, то це щось таке абсолютно аморфне, незрозуміле і вже навіть трохи токсичне. Але тоді, на початку 2000-х, коли йшла активна фаза перемовин, ООН дійсно відіграла важливу роль".
"Останній подарунок" Індонезії
Одна з найпомітніших пам'яток Тимору-Лешті — 27-метрова статуя Христа Ісуса Крісто-Рей на мисі Фатукама поблизу столиці Ділі. За даними Вікіпедії, статую офіційно відкрив сам Сухарто у жовтні 1996 року — це був подарунок індонезійського уряду мешканцям тоді ще індонезійської провінції Тимор-Тимур. Символізм закладений у самій висоті монумента: 27 метрів — за кількістю провінцій, якою на той момент офіційно вважалася Індонезія (Тимор став 27-ю).
Втім, попри криваву історію протистояння, сьогодні відносини між двома державами демонстративно нормалізувалися. На місцевих ринках вільно продаються індонезійські товари, і, за спостереженнями автора розслідування, ніхто не сприймає це як щось токсичне чи пов'язане з агресором. Більше того, у водах поблизу узбережжя реалізується спільний тіморсько-індонезійський проєкт з розведення риби — приклад того, як колишні вороги переходять до економічної співпраці.
Музей, де заборонено знімати
Водночас не все з тіморського минулого готове до публічного обговорення без застережень. У місцевому музеї, присвяченому історії боротьби за незалежність, автору відеорозслідування заборонили проводити фото- й відеозйомку. Причина, як з'ясувалося, доволі прагматична: раніше сюди приїжджали блогери з Індонезії, які знімали компіляції, а потім монтували з них фейкові сюжети, що зображували Тимор мало не агресором і стороною, яка нібито програла війну. Саме після таких випадків музей запровадив повну заборону на зйомку.
Показовим контрастом стала резиденція президента країни, повз яку автор проїжджав із камерою — і жодних обмежень на зйомку там не було.
"Ніхто не каже, що знімати не можна… президент ні від кого не ховається. Знімати не заборонено, що насправді вже дуже-дуже рідкісно… в Азії це не ок знімати резиденції президента".
Китайські дороги, нерозкрадена нафта і американський долар
Економічна частина розслідування виявилася не менш промовистою. Значну частину дорожньої інфраструктури в країні будують за китайське фінансування й технології — за словами автора, Пекін закономірно щось отримує натомість, найчастіше доступ до розробки місцевих родовищ, зокрема нафтового шельфу. Автор провів паралель із угодою України та США щодо корисних копалин, зауваживши, що поки що не бачить конкретних результатів роботи американських компаній на цьому напрямку в Україні, на відміну від активної китайської присутності в Тиморі.
Окремо блогер звернув увагу на те, що доходи від продажу нафти спрямовуються до спеціального державного фонду і, за його перевіркою, ці кошти не розкрадаються — на відміну від практики багатьох інших нафтовидобувних держав регіону. Це підтверджують і незалежні дослідження: за оцінками МВФ, Тимор-Лешті десятиліттями отримував значні доходи від нафти й газу, спрямовуючи їх у державний бюджет через відповідний суверенний фонд.
Не менш цікавою є валютна історія країни. Національною валютою Тимору-Лешті є американський долар — і це не випадковість. Як зазначають дослідники валютної системи країни, 24 січня 2000 року Тимчасова адміністрація ООН у Східному Тиморі (UNTAET) регламентом 2000/7 офіційно закріпила долар США як законний засіб платежу для всіх офіційних операцій ще до проголошення незалежності 2002 року. Відтоді нова влада не стала запроваджувати власну грошову одиницю, обмежившись лише місцевими монетами-сентаво, введеними 2003 року.
Повсякденне життя: авокадо за долар і "мажорські" тойоти
Соціальний зріз розслідування показує економічну неоднорідність країни. На місцевому ринку в столиці чотири авокадо, батат чи гроно бананів коштують по одному долару — місцеві продукти залишаються доступними навіть для найбідніших родин. За словами водія автора, родині з трьох осіб на тиждень харчування потрібно близько 10 доларів.
Водночас вулицями їздять доволі дорогі автомобілі — від новітніх Range Rover до Porsche та Toyota останніх моделей, що, на думку автора, свідчить про наявність у країні заможної частини населення.
У прибережному місті також діє завод пивоварного концерну Heineken — ще один приклад того, що іноземні інвестори готові вкладати кошти в тіморську економіку.
Окремо в матеріалі згадується місцева кулінарна традиція вживання собачого м'яса — за словами автора, це не ритуальна практика і не вимушений крок через нестачу їжі, а поширений гастрономічний звичай, який підтвердив і водій блогера під час розмови.
Замість висновку
Історія Тимору-Лешті — це історія про те, наскільки дорого коштує незалежність і наскільки непередбачувано складаються стосунки колишніх ворогів після завершення війни. Індонезія та Тимор, які ще двадцять років тому були готові знищувати одне одного, сьогодні торгують на одних ринках і спільно розводять рибу в прибережних водах. Роман Бочкала, проводячи паралелі з українською ситуацією, підкреслив принципову різницю масштабів і контексту двох конфліктів, водночас відзначивши головний урок: час здатен змінити навіть найглибшу ворожнечу між народами.
Читати також: Роман Бочкала відзначений "Хрестом Сухопутних військ" за внесок у підтримку армії.
Приєднуйся до нашої армії антикорупціонерів! Підписуйся на нас у Telegram, WhatsApp, Facebook, Youtube, Twitter, Instagram і TikTok!
