Відчувати страх у гарячих точках – це нормально. Дивно, коли журналіст заявляє, що не боїться.
Як утримати контроль над ситуацією?
Насправді страх – це абсолютно природне відчуття, і я не бачу в ньому нічого поганого, воно має бути в кожного. Дивно було б, якби людина, яка називає себе “крутим” військовим журналістом, казала “а я не боюся”. По-перше, так не буває, а по-друге – якщо таке є, то потрібно вже йти лікуватися, з таким вже не можна їздити на місця.
Страх – це наш природний запобіжник і той індикатор, до якого ми маємо прислухатися. Єдине, чого ми не маємо дозволяти – це того, щоб цей індикатор нас контролював. Якщо страх вже тобою керує і ти це чітко відчуваєш – тоді стоп.
Як людям зрозуміти, що страх з ними це робить?
У мене було кілька таких ситуацій, коли страх почав мною керувати. Наприклад, коли мене поранили і нас евакуювали з Луганської області, звідки ми летіли на військовому транспортному МІ-8, і на борту були винятково “двохсоті” та “трьохсоті”. Нікого більше не брали на евакуацію, бо дуже багато було поранених. Тоді в літаку відбулася ситуація, коли, перебуваючи в “хвості”, той військовий, який відповідав за нашу безпеку, почав стріляти зі свого ДШК. Нам стало зрозуміло, що щось зараз у нас може прилетіти. А це якраз був той період — 2014 рік, червень — коли вертольоти збивали один за одним.
Це був дійсно страшний момент, коли всі там хрестилися та читали молитви, і навіть один військовий поруч зі мною тоді сказав: “Ну що ти тут робиш? Ладно, ми опинилися в цій ситуації, де вибору не мали, а ти нащо сюди приїхав?” Було таке відчуття, що зараз ця ракета в нас прилетить.
Це я до того, що у той момент я не міг нормально думати, у мене не було можливості якось аналізувати цю ситуацію. Я її сприймав винятково в потоці якоїсь події, яка розвивалася дуже стрімко і коли одна секунда розтягувалась на багато різних моментів.
Це просто приклад того, як я пізніше зрозумів, що в той момент якісь логічні рішення я не міг приймати. Може, це відбувалося через те, що це була пасивна ситуація, в якій від мене вже нічого не залежало. Якби воно прилетіло, то ти хоч лягай у тому вертольоті, хоч вставай, хоч вистрибуй, хоч падай, але жодних варіантів розвитку подій насправді не було.
Другий раз усе було по-іншому
Коли вдруге я отримав поранення, коли прилетіла міна в Пісках, то тоді контроль був. По-перше, я чітко зрозумів, що вона поруч впаде, бо я чув, як вона летить. Коли вона летить далеко, то ти чуєш такий писк, а коли воно шипить, як петарда, то це означає, що вона дуже близько.
Якщо хтось пам'ятає радянський фільм “Війна і мир”, то там був момент, коли постріл спрямований в Андрія Болконського, а він просто дивиться і розуміє, що зараз буде вибух, але робити нічого не може. У моїй ситуації я розумів, що зараз вона впаде, але де саме – не розумів. Єдине, що я встиг зробити – впасти на землю та накрити голову руками, а потім почув праворуч вибух. Це добре, що там були фанерні перекриття, бо могло просто “підірвати” вуха. Одразу після вибуху я почав себе перевіряти, чи в мене все на місці, бо можна від шоку одразу і не зрозуміти, що у тебе вже немає ноги, і друге – одразу думка така з'явилася, що, якщо стріляють “біглим вогнем”, то одразу може прилетіти друга у те ж місце.
Коли кажуть, що снаряд в одне й те ж місце не падає, то це неправда. Воно може прилетіти удруге туди ж – так і відбулося, другий снаряд впав у парі метрів від першого місця вибуху. Я просто зрозумів, що треба тікати та побіг в укриття. І тут бах – другий вибух.
Назву це “керування страхом” – це про те, як втримати контроль над ситуацією у потрібний момент у потрібному місці.
Нагадаємо, у медіацентрі «СтопКор» вже другий день поспіль тривають тренінги, присвячені небезпеці в роботі журналістів.
