Як виглядали лави військовослужбовців на початку війни на Сході? Хто свідомо знищував українську обороноздатність і чи за схожим сценарієм відбуваються події зараз? Чому Офіс Президента маніпулює інформацією і хто керує наразі нашою країною? Про все це ми поговорили з ексзаступником секретаря РНБО, бойовим офіцером, який кілька місяців особисто командував обороною Краматорського аеродрому, генерал-майором Сергієм Кривоносом.
Перше питання. Початок війни, 2014 рік: у якому стані – фізичному, моральному і матеріальному – була українська армія?
Цікаве питання. Чомусь всі вважають, що на 2014 рік у нас не існувало української армії. Насправді вона була, але були проблеми за певними напрямами.
По-перше, у 2012-2013 році артилерійські підрозділи ЗСУ, відповідно до наказу керівництва Збройних Сил, щоденно відстрілювали десятки тисяч боєприпасів просто у повітря. Або в море, коли це відбувалося в Криму. Це робилося під приводом утилізації застарілих припасів, але чомусь серед цих припасів досить часто були нові.
У підсумку на початок війни у нас не вистачало певних припасів, і найголовніше – був значний технічний знос артилерійських стволів. І це потім позначалося на кучності стрільби нашої артилерії. Це щодо технічного напрямку.
На початок 2014 року, коли почалася мобілізація, кількість запасів форми, взуття на наших складах була мінімальна. Я добре пам’ятаю, як на 100 чоловік привозили 5 комплектів. З часом — і завдяки допомозі волонтерів, і завдяки ефективній роботі генерала Павловського, який на той час був начальником тилу ЗС — це питання вдалося розв'язати.
Стосовно морального стану – важко казати за всіх, я можу сказати за свої частини, на той час я був начальником штабу високомобільних десантних військ. У ВДВ із бойовим духом усе було гаразд.
Але завдяки роботі «п’ятої колони» всередині Збройних Сил протягом 2013 року наші частини неодноразово переводили на нові штати. Військові мене зрозуміють. Це, мабуть, гірше, ніж три переїзди і одна пожежа в будівлі. А протягом 2013 року нас постійно переводили на новий штат і постійно змінювали плани. Тому була певна знервованість.
Але коли почалися бойові дії, десантники та спецпризначенці діяли досить впевнено й успішно. Якби не їхня готовність і навченість, то навряд чи Сухопутні війська змогли б так швидко мобілізуватися. Тому частина ЗС була готова до війни і знала чітко свої завдання.
Що стосується механізованих частин – там були проблеми. Там взагалі була мінімальна кількість людей. Кількість батальйонів, які мали бути готові до війни, становила 8-12 штук. Це практично ніщо.
Нас не готували до війни, нас відводили від війни. Навіть теоретично ніхто не порушував питання про те, що війна буде на Сході України. Хоча плани застосування частин і підрозділів були розраховані на будь-яку точку на мапі України.
Тому армія була в цікавому стані. Вона на папері була, а в тій кількості й навченості, які потрібні, її не було. Я вже не кажу про стан техніки. Але це не виправдовує певних командирів, які не стежили за своєю технікою й не приводили її в належний стан. Дуже багато залежить від командирів частин та їхнього бажання чи бездіяльності.
Проблема полягала в тому, що на початок війни у ЗСУ вже було вирощене покоління командирів, які практично не виводили свої частини в поля через відсутність фінансування, які на той момент виросли від старших лейтенантів уже до підполковників і полковників, але тільки на папері.
Їхнє кар’єрне зростання залежало від їхньої відданості та слухняності. Від пофарбованості техніки в парку, гарних бордюрів і чистоти в розташуванні частини, а не від проведення тактичних бойових навчань – командирів із такими навичками було мало. І в багатьох командирів була вбита ініціатива. Вони були слухняні й очікували тільки на команди згори.
Крим – це один з прикладів, коли у командирів звели нанівець ініціативу, і вони сиділи, чекали, що їм із Києва скажуть робити. А не треба чекати. Треба діяти і на своїй ділянці чітко виконувати свої завдання.
Уточню. Ви сказали, що у 2012-2013 роках щодня відстрілювали снаряди в повітря. Навіщо? Що це за наказ такий дивний?
Це наказ, яким під виглядом утилізації знищували запаси цікавих калібрів 152, 203-2, реактивні снаряди до систем «Смерч», «Ураган». Якраз те, що на війні є ходовим артилерійським товаром. Знищувалася наша спроможність до вогневого ураження ворога в разі війни.
Керівництво на це свідомо йшло?
Абсолютно свідомо.
Говорячи про початок цих подій – анексія Криму, потім початок війни на Сході – чи якось відчувалися у лавах військовослужбовців ці зміни? Почалася війна, у нас відібрали шматок землі, на нашій території йдуть бойові дії – чи був це злам?
По-перше, треба звернути увагу: хто починав війну та хто її потім продовжував. Підкреслю, що для десантників і спецпризначенців війна почалась ще 31 січня 2014 року. 31 січня ці частини були підняті по тривозі й почали діяти за планом щодо унеможливлення захоплення частини території України, який був затверджений у грудні 2013 року.
Тому коли кажуть, що ЗС не були готові – так, певні частини не були готові, а певні були. Було чітко спрогнозовано та підготовано відповідні дії, щоб не допустити захоплення території.
Питання полягає не у сприйнятті цієї війни, а в тому, коли було перейдено ту межу, коли люди перестали замислюватись і боятися вбити ворога. Бо на початку бойових дій була така певна проблема. Але ворог, спровокувавши загибель наших військовослужбовців, знищив цю грань. І тоді люди перейшли той моральний рубіж, він їх уже не стримував.
Війна для багатьох військовиків почалася значно раніше, ніж для 99% громадян України.
Під час першого року війни чи було відчуття деморалізації в лавах військовослужбовців?
Ні. Мені пощастило, бо я працював з кращими з кращих і з тими, хто все життя готувався до війни – десантниками та спецпризначенцями. У наших частинах ніколи не було деморалізації, і крім холодної ненависті, холодної люті до ворога, у нас нічого не було.
Так, були моменти, коли ми, втрачаючи людей, у певні моменти й плакали, і горювали, але це робило нас міцнішими, загартовувало та спонукало на подальшу боротьбу з ворогом.
Що б ви розкритикували чи похвалили у командуванні ЗСУ в період 2014-2019 років?
Я завжди кажу, що коли щось минає, то вже можна про щось розмовляти. Але коли процес іде, треба розуміти ступінь відповідальності й значущості тих, хто керує процесом.
За що хвалити? Найперше, за те, що ми не втратили всю свою територію. За те, що в короткі терміни змогли мобілізувати і ввести в бій десятки бригад, яких подекуди навіть не існувало на початок війни. Це стосується мотопіхотних бригад, які створювалися просто під час війни.
Те, що приймали рішення щодо забезпечення певними зразками техніки досить швидко – за це також дяка. Те, що командири, які стояли над нами, в певні моменти дозволяли нам діяти в порушення певних наявних нормотворчих документів. Завдяки цьому ми достатньо швидко переходили на нові штати.
За що критикувати? Критикувати буду тільки за те, що ми не утримали в лавах Збройних Сил велику кількість людей мотивованих, які прийшли протягом 2014-2016 років.
У 2016 році, завдяки тому, що загроза захоплення територій була зменшена, безпосередньо до лав ЗСУ повернулися ті, хто сховалися від війни в 2014 році. І вони почали знову роз’їдати систему бюрократичними відписками, величезною кількістю непотрібних шикувань, заходів, які дратували тих людей, які прийшли суто воювати.
От якраз величезна проблема, що ми не втримали людей із бойовим досвідом 2014 року. Решту можна зрозуміти, пояснити. Бо найцінніше – це люди, їхні життя, їхня навченість. Той бойовий досвід, який ми набули в реаліях 2014 року, зараз штучно не отримати. З армії пішли багато людей, які мали цінний досвід наступальних боїв. Бо з 2015 року ми переважно обороняємось, це інший досвід. А для наступу потрібні зовсім інші характеристики бійців.
І таких людей потрібно було втримати за будь-яку ціну. Цього не сталося. Через те, що проблема війни була штучно прибрана керівництвом країни з екранів наших телевізорів, населення почало сприймати ситуацію як ніби у нас все добре. І це вдарило по Збройних Силах.
Більшість населення перестала відчувати війну. Але на Донбасі люди це пам’ятають, вони через це пройшли. Здається, пан Москаль сказав: для того, щоб кожен українець міг зрозуміти ступінь загрози війни, до нього на подвір’я має влетіти 152-міліметровий снаряд. Це реально, я це підтримую стовідсотково. Тому що для більшості України війни немає.
Чому на Донбасі діти не використовують петарди, не пускають салюти? Бо вони ще пам’ятають. І їхні батьки пам’ятають. І вони чітко визначилися з тими межами: за Росію вони чи за Україну. Там немає напівтонів.
Для більшості України – «какая разница», вони цього не відчувають. Вони не ховали друзів, рідних. Вони не ремонтували розтрощену хату. Вони не збирали рештки своїх товаришів у пакетик після обстрілів. Для них війни немає, у них усе добре. І якраз інформаційний провал у цій сфері призвів до того, що більшості це нецікаво. А це було зроблено штучно.
І тепер наступне покоління не усвідомлює власну відповідальність за своє майбутнє. І це велика проблема. Вони не ідентифікують себе як українців і воїнів. У них усе добре, і це – величезна проблема для держави.
Держава мусить виховувати своїх воїнів, вони не з’являються нізвідки. Їх треба вирощувати. І якраз спираючись на тих, хто у 2014-2021 роках був на війні, можна будувати абсолютно нові відносини в суспільстві.
Якщо говорити про період від 2019 року, то влада змінилася, змінився підхід, але все одно ми бачимо, що для багатьох війна – десь далеко, вона їх не торкається. Що б ви похвалили і розкритикували за ці два роки у новому командуванні ЗСУ?
По-перше, за ці два роки воно двічі змінилося. І зараз туди призначені хлопці-офіцери, які виросли на цій війні. Вони починали майорами, а зараз уже полковники і дійшли до генералів. Тому питання: ми говоримо про попередніх керівників чи тих, що призначені вчора-позавчора?
Про тих, що минулого тижня призначили, напевно, зарано ще говорити.
Ми можемо якраз сказати, що ті хто прийшов — це якраз люди війни. Навіть той же призначений заступником головнокомандувача генерал-майор Мойсюк Євген Георгійович — дуже поважний офіцер, і свого часу не так просто йому волонтери дали позивний Женя Війна. Це характеризує людину. А на його місце командиром ДШВ призначений Максим Миргородський. Також людина війни, людина дії. Найголовніше, щоб вони змогли підготувати на інших напрямках своєї роботи таких же, як вони. Важливо не тільки одній людині бути сильним і хоробрим, але й підготувати такі сильні команди, які б діяли разом. Що стосується генерала Хомчака, генерала Корнійчука — вони два роки практично керували Збройними Силами, і в багатьох випадках їхні дії були пов'язані не з їхніми особистими бажаннями, а з тим, що їм нав'язувала наявна влада. І в чому вона їх обмежувала. На жаль, керівництво Збройних Сил, яке зараз призначене, нове — дуже сильно залежить від політичного керівництва країни. І питання до політичного керівництва потрібно в першу чергу ставити: яким чином формуються ці завдання і ці обмеження? Якщо підбір людей відбувається суто за професійним рівнем — супер. І їх не обмежать в будь-яких діях — це теж чудово. Якщо ж їх обмежать — то ви розумієте: які б не були шикарні командири, якщо їм щось заборонено в політичному контексті — то це їх обмежує. Якщо панове генерали будуть діяти, використовуючи два основні показники — утримати нашу територію і виконати завдання, а також знизити або навіть унеможливити наші втрати, хоча на війні це неможливо — це найголовніше. Усі інші питання — не першочергові. На війні потрібно виконати завдання і зберегти життя військовослужбовців. Командири повинні це розуміти. Тому що стосується Хомчака та інших — до них ставлення у різних людей різне. Але дуже важко судити цих командирів, тому що я знаю багато з того, що коїться всередині та які обмеження у них є. Тому насамперед потрібно ставити питання тим, хто сидить в Офісі Президента. А ті, що сидять в Офісі Президента, жодного дня на війні не були, жодного разу автомата в руках не тримали і жодним взводом не командували. Але чомусь уявили, що можуть визначати долю країни, приймаючи певні рішення, не маючи ані відповідної освіти, ані відповідного життєвого досвіду.
А які ви відчули обмеження з приходом нової влади?
Була зменшена активність ведення бойових дій на Сході України, дуже багато було обмежень. Це перше. А по-друге — в чому провал попереднього керівництва Збройних Сил — ресурси на папері виділялись шалені, але в реальності цих ресурсів і забезпечення техніки було значно менше, ніж у попередні роки. Я вже не кажу, що ми в результаті спланованої чи не спланованої операції інформаційної з боку тих, хто підтримує Кремль — цього року перестали виплачувати грошову винагороду на оздоровлення військовослужбовців Збройних Сил. Це вперше під час війни людям перестали виплачувати гроші, аби оздоровитися та продовжувати захищати. І у нас з лютого-місяця по липень включно люди не отримують гроші. Я вже не кажу про виплату добових, грошей за винайм житла. Це просто неповага з боку держави — ось як військові це сприймають.
Це свідомо?
Це свідомо. Бо завдання номер один — якщо за тебе людина воює, вона повинна бути нагодована, забезпечена, а її родина повинна почувати себе нормально, впевнено. А вони не відчувають себе впевнено. Я вже не кажу, що сотні мільйонів гривень поверталися в бюджет, які виділяли щорічно на забезпечення житлом військовослужбовців. У нас кількість людей, які потребують житла, збільшувалась, а не зменшувалась, і при цьому гроші поверталися в бюджет. Це неповага? Неповага. Це зменшує бажання і стимул захищати батьківщину? Звичайно, так. Тому на такі речі потрібно звертати увагу. На жаль, не звертають узагалі, і це питання не розв'язують. І це якраз один із тих факторів, який відштовхує людей від бажання захищати Україну.
Ви сказали, що основне завдання командира — це захищати своїх людей. Ви змогли захистити своїх під час подій на Краматорському аеродромі. Скажіть, а чи була у вас впевненість, що ви зможете вибратися звідти живими і неушкодженими, і живими і неушкодженими вивести своїх людей?
Тут, по-перше, все навпаки. Вивести не була проблема абсолютно. Але я не мав права виводити людей. Моє завдання було залишитися до останнього і утримувати аеродром.
Чи було відчуття, що у вас це вийде?
Питання було не в моєму відчутті, а в моєму завданні. Хоча письмового наказу у мене не було. Просто усне розпорядження. В 14 році так часто було. Тільки вже після писали певні документи на виконання певних завдань. Начальники цим дуже часто і зловживали. Люди гинули, а вони казали: ми вас туди не посилали. На цій війні так часто було. Так от чи був я впевнений? Були в певний момент сумніви. Але я розумів, що люди, які мене оточують, мої підлеглі, знають своє завдання і вони навчені діяти впевнено і сміливо, і стимулювати їх не потрібно. Мені як командиру не було коли хвилюватися. Моє завдання було своїх людей мотивувати, розповідати і підтримувати. Так от в певних моментах, щовечора, коли утверджували завдання на ніч — бо за 47 днів оточення я жодної ночі не спав, я спав вдень по декілька годин — я завжди казав: «Сподівайтесь на себе і Господа Бога. Бо ніхто, крім нього, нас не захистить. І крім нас самих. А ще ваших матерів і дружин, які моляться за вас». Тому щодня, коли була можливість, я завжди тренував своїх людей. Бо дії в обороні — вони розхолоджують людей. Тому твоє завдання — їх постійно мотивувати, постійно тренувати, щоб в будь-якій ситуації вони готові були до дій. Але це не стосується тільки військових. Якщо людина тренується, якщо людина знає свої дії в різних ситуаціях — вона у важкий час не панікує, бо на війні паніка — це загибель. Тому як би не було складно, але людина готова, бо вона тренувалась. Це дозволяє людям відчувати себе впевнено. І я навіть пам'ятаю, як в певний час бурчали мої десантники та спецпризначенці, коли я їх змушував копати окопи — ну, це ж еліта, а тут — окопи, як піхота… І коли кількість обстрілів стала стабільною і постійною, а люди живі і здорові, тоді до цих людей дійшло: ага, той бородатий полковник щось знав. Тому ти як начальник підштовхуєш до розуміння ситуації своїх підлеглих, вони з часом зрозуміють, навіщо це робилось. Тому не було часу на розчарування, бо завдання було постійно працювати. Тому що об'єм завдань щодня був величезний. Треба було спілкуватись, обходити позиції, проводити заняття, дивитись, яким чином що робиться, спілкуватись з великою землею і матюкатися, що тобі щось там не прислали. Добре, що з 4 червня у нас вже не було проблем з завезенням, бо 4 червня у нас останній гелікоптер прилетів, а наступний був аж 8 чи 9 липня. Тому на війні, якщо ти правильно організовуєш свою підготовку — у тебе немає часу на сумніви: ти мусиш постійно тренуватись. А коли ти постійно тренуєшся — ти відчуваєш себе впевненим.
Ви кажете: ваші десантники, ваші спецпризначенці… Чи спілкуєтесь ви наразі з цими хлопцями?
Звичайно. Часто. І з багатьма дружу. Ми вітаємо один одного на свята. Це такі відносини, мабуть, як велика родина. Свого часу волонтери міста Краматорська, коли закінчились бої і деблокували місто, приїхали до нас і спитали: «Що ви хочете»? Я сказав, що хочу, щоб всі, хто були зі мною, отримали невеликий пам'ятний значок. Я зробив ескіз, вони втілили, і потім ті значки вручили всім, хто був в оточенні… Це як клубний значок, який я впізнаю на великій відстані у будь-кого, хто там був. Я побачу ту людину. І ми просто потиснемо один одному руки.
У 19-му році вас було призначено заступником секретаря РНБО, і так вийшло, що ви працювали в РНБО саме під час скандалу з вагнерівцями. Що вам відомо про цю історію? Чи таки був злив з ОПУ?
Сказати був чи не був… Я можу відповісти тільки те, що я не був присутній на тій нараді, де генерал Бурба доповідав про заплановану операцію. Тому ті питання треба ставити тим, хто там був. Пану Демченку, пану Єрмаку, пану Машовцю.
Те, що вони кажуть — відомо.
Те, що вони кажуть — це… Чомусь вони відмовляються проходити поліграф. Це перше питання. Якщо ти боїшся його проходити — ти щось уже сховав у себе в душі. І на певні питання вже боїшся відповідати. Це перший показник того, що щось було. Коли вже потім пішов розголос, я спілкувався з людьми, які були в системі, я зрозумів, що операція мала місце. Але юридично на своїй посаді я до цієї інформації допущений не був. Тому що коло було обмежене іншими людьми. Але за зменшенням активності співпраці з країнами НАТО також бачу, що з'явилася недовіра, нам перестали вірити, нас перестали сприймати серйозно як організацію військового напрямку, яка могла б утримувати певні таємниці. Можливо, це й було. Затягування роботи слідчої комісії з вагнергейту — це один з показників того, що влада боїться цього питання. Якби не боялись — цілком спокійно могли б того ж дня пройти перевірку і далі собі існувати. Тому час розставить усі крапки над “і”. І ті, хто “злили” інформацію, ще понесуть відповідальність.
За те, що можливий провал здійснили і дискредитували Україну в очах своїх стратегічних партнерів.
Ви правда в це вірите? Що буде відповідальність?
Час розставить крапки над “і”. Я не кажу, що це буде завтра, але ніхто не втече від відповідальності. Рано чи пізно прийдуть ті, хто спитає. І спитає юридично.
Наступне питання знову ж таки щодо вашої роботи в РНБО, точніше, щодо вашого звільнення. Подейкували, що це сталося через ваші плани з тероборони. Чесно кажучи, я не зовсім зрозуміла, чому питання тероборони могло викликати таке невдоволення і звільнення. І чи взагалі це так?
Ну, по-перше, мене не звільнили з РНБО, мене зняли з посади. Звільнили мене вже з Міністерства оборони, з лав Збройних Сил. По-друге, була активна протидія з Офісу Президента моїй діяльності, що стосувалася відпрацювання програми “5 кроків” зі зміцнення оборони держави. Не лише Збройних Сил — це програма, яка робить державу, народ сильними, а не лише Збройні Сили. Тому що я як людина, яка прослужила три десятиліття в розвідці, в спеціальній розвідці, чітко розумів, яким чином ворог руйнує нашу країну як ззовні, так і зсередини. І що потрібно зробити, щоб це унеможливити або значно ускладнити для ворога. Тому була опрацьована ця програма. І 5 напрямів діяльності, які робили державу сильною. Бо українська армія за своїм військово-технічним потенціалом може на певних етапах війни програти бій або програти кампанію, але ніколи російська армія не зможе перемогти підготовлений український народ. Так от, програма “5 кроків” — для того, щоб цей народ був навчений, досвідчений, відбивав будь-яке бажання Російської Федерації сюди лізти. Це тероборона, це рух опору, це військово-патріотичне виховання, це інформаційний спротив російській пропаганді і військова підготовка населення. Це те, що не за день чи два, а за три-п'ять років може зробити державу потужною і міцною і створити потенціал для майбутньої безпеки і розвитку держави. Це те, що дуже не сподобалось в Офісі Президента ані пану Єрмаку, ані пану Машовцю. І вони максимально робили все, щоб це не реалізувати. Навіть те, що вони запустили під гучною назвою “національний спротив” — це фікція. Бо це про війська, це про ЗСУ, а наша ідея — про створення в державі центру кризового реагування на будь-яку загрозу воєнного і невоєнного напрямку. Ми готуємо народ і захищаємо народ його ж власними силами. А вони хочуть з народу витягнути певний невеличкий відсоток людей і наситити Збройні Сили, як це робилося в 14-му році. Це не більш ніж чергове «м'ясо» для фронту.
Наскільки я зрозуміла, ця програма «5 кроків» канула в Лету? Вона не виконується, так?
Де юре — так. Де факто — за підтримки на місцях ми самоорганізувались і в багатьох містах, в багатьох районах уже люди працюють, не очікуючи від держави підтримки. Ми знайшли спосіб обміну інформацією навіть під час пандемії коронавірусної хвороби завдяки проведенню відеоконференцій. Люди почули і зробили так, хтось повторив. Тому вже цей процес не зупинити, попри бажання влади. Хоча влада намагається затягнути це в прості речі. Навіть з 9 до 13 серпня в Києві проводяться збори з територіальної оборони. З резервістів. Знову маніпуляція. І які питання відпрацьовуються? Звичайної одиночної підготовки. Не більше. Вони готуються воювати. Ви спочатку визначтеся, які об'єкти ви будете охороняти, які об'єкти є критично небезпечними в тому самому Києві, яка кількість людей потрібна для цього. Коли ти розумієш всі маневри, які можна зробити навколо цього об'єкта, то тоді ворог триста разів подумає, чи лізти туди, чи ні. А тут відпрацьовуються питання ведення бойових дій. А головне завдання тероборони — це унеможливити або відбити бажання у ворога вести бойові дії на території нашої країни. Тут значно ширше потрібно до цього підходити. Але влада йде своїм шляхом і вже давно живе абсолютно іншим життям, ніж живе народ. Я їх називаю декабристами. Вони страшенно далеко від народу. Вони живуть своїм життям. Вони не розуміють. Вони брешуть самі собі і брешуть народу.
Це від необізнаності чи свідомо?
Це абсолютно свідомі маніпуляції. Навіть за останній місяць скільки разів свідомо збивався градус інформаційної напруги. Створювались неправдиві пріоритети, маяки, які відвертають увагу від проблем. Згадаємо провал з історією пана Чауса. Це ж реальний провал. в якому брали участь і зовнішня розвідка, але насамперед ГУР. Тому що ті військовослужбовці, які були “засвічені” — це чинні офіцери головного управління розвідки. Аби зняти ці питання, з'явився пан Чаус, потім був знятий пан Кондратюк. А начальник ГУР? Він же також брав у цьому участь. Він же виділяв цих людей. Провал? Провал. У нас ці питання дуже швидко прибираються. За принципом: горить хата ваша, ми її трохи притушили, підпалили сусідню і всі побігли туди дивитися. Я розумію, що хтось буде призначений цапом-відбувайлом. Аби утримати владу, ті, хто оточує Президента, будуть маніпулювати й далі нашим інформаційним сприйняттям. Пригадаймо, як навесні Офіс Президента заявляв: хочемо в НАТО, хочемо в НАТО! Але, шановні, а що ви для цього зробили? А потім винуваті всі, але не Україна. Шановні, так ми туди хочемо чи нас туди хочуть? Це по-перше. По-друге. Це ж було очевидно, що за 20 років Росія наростила систему своїх лобістів у країнах НАТО. Та сама Німеччина, та сама Франція. Вони чітко орієнтовані на Росію і зроблять все, щоб ми не були в НАТО. Якщо ми все зробимо правильно, у нас є шанс отримати статус стратегічного партнера поза членством у НАТО. У США з червня-місяця 19 року цей законопроєкт лежить в сенаті. І за два роки новою владою нічого не зроблено. Але ж це зовсім різні фінанси. Єгипет отримує мільярди, не воюючи. Але чомусь панове в Офісі Президента створили собі ілюзію і намагаються нам цю ілюзію нав'язати, що в Сполучених Штатах один головна біль — Україна. Це ж не так насправді, ми ж навіть не в десятці пріоритетів Америки. Кожна країна бореться за своє право і за свій народ. Не треба ставити себе на місце вередливого малюка: хочу мені, дайте мені. Ні, шановний, якщо ти хочеш, щоб з тобою співпрацювали — не треба поводитися як вередливий малюк, а треба поводитися як нормальна держава з нормальними цінностями. З нормальними реформами, про які ти заявив — і нічого не робиш. Тому якщо ти тільки розповідаєш і тупаєш ніжками, то на тебе просто припиняють звертати увагу. А шантаж, мовляв, ви нас не хочете, ми підемо до Китаю — це взагалі смішно. Це сором. Дипломатичний сором для держави. На нас вже дивляться як на ненормальну країну з такими відносинами. Не можна таких речей робити.
Уточнення: з давньогрецької ідіот — це людина поза політикою, людина необізнана. Питання: Зеленський ідіот? Він необізнаний? Чи це його офіс такий? Чи це його позиція зі знищення обороноспроможності країни?
Відповідаю: у нас достатньо сильна інституційна криза. Тому що Президент займається функціоналом, яким не має займатись за Конституцією. Бо Президент відповідає за три речі: міжнародна діяльність, дотримання Конституції та безпека в середовищі. А у нас Президент чомусь займається підготовкою роботи лікарів на апаратах ШВЛ. У нас Президент чомусь опікується будівництвом доріг. Офіс Президента став як Кабінет міністрів, а Кабінет міністрів став головним департаментом над департаментами, які де юре є міністерствами. Підміна поняттєвого апарату? Підміна. Постійно, особливо в останній рік, дії керівництва країни призводять до того, що довіра з боку народу до влади і її дій все менша, і це якраз призводить до того, що з такими діями влади народ буде плюватися від слова “влада”, від слів “слуги народу”. Це дискредитує владу? Дискредитує. Кому це вигідно? Насамперед Росії. З часом це може призвести до розхитування ситуації всередині країні, а основне завдання Путіна — довести світовому суспільству, що у нас громадянська війна і що ми не можемо існувати як держава. І тоді на кордонах десь або на окупованих територіях підвищується градус напруги бойового зіткнення, збільшується кількість бойових втрат, через це йде тиск на керівництво нашої країни і вони приймають Мінськ-3 або Мінськ-4, як там ми його назвемо, умовно кажучи. А світове суспільство про нас уже забуває, що там про них думати. Це якраз те, до чого можуть призвести дії цього керівництва країни — дискредитація і недовіра до влади. І це найстрашніше, бо люди тоді триста разів подумають, а чи тих ми захищаємо? Чи тим ми платимо податки? Бо справді олігархи як почували себе добре, так і почувають. Підміна понять, що РНБО працює як каральний меч якоїсь зеленої революції… Це ж смішно. Приймімо тоді закони, поскасовуймо суди та СБУ, ми ж за них їхню роботу робимо. Ми ж, РНБО, за них їхню роботу робимо. А працівники тих спецслужб — за що вони зарплату отримують? Все йде не як потрібно. І це на користь кому? Тільки Росії. І чим більше ми дестабілізуємо ситуацію всередині країни власними руками, тим більше у Путіна буде козирів на руках, аби викласти їх і сказати: це не я, я ж казав, що це не країна — там немає нормального керівництва. І світова спільнота скаже: так, це так І навіщо ми допомагаємо Україні? А втрата довіри з боку тих, хто нас підтримує… Це проблема. Таких країн не так вже й багато залишилось. Це Велика Британія, Сполучені штати, Польща, країни Балтії, Японія — це ті, що нас активно підтримували і продовжують підтримувати. Бо вони також для себе розуміють загрозу з боку Росії. Для інших Росія це таке щось далеке. Європа живе своїм життям. Європа хоче, щоб в їхніх квартирах був газ, на їхніх підприємствах був російський газ, а вони могли продавати свої сири і вина в Росію і отримувати з цього свої зиски. Це проблема, а її не розв'язують. Слава Богу, перестала лунати фраза про “побачити мир в очах Путіна”. Треба віддати належне, Володимир Олександрович дещо змінив свої погляди. Хоча не скільки він, скільки його оточення. Бо знаю, що останнім часом вони запросили потужних людей, які займаються інформаційною війною.
Ці події з закриттям каналів Медведчука, на вашу думку, це що взагалі було? Чи законні ці дії?
Питання: чи добре, що закрили канали? Так, добре. Питання: чи добре, що їх закрили таким шляхом? На певному етапі — так. Але це ж міна уповільненої дії. Чому? Тому що з часом — а ці процеси вже йдуть — пан Медведчук, маючи чудових адвокатів і маючи своє лобі в судах, може юридично виграти і сказати, що він білий і пухнастий. Це розв'яже руки п'ятій колоні Росії, аби продовжувати здійснювати тиск на наявну ситуацію в країні, ну і вчергове це дискредитує владу. Ви порушили закон, вас змусять виконувати рішення суду. Тож, з одного боку, це добре, з іншого — я розумію, що це може призвести до негативних наслідків надалі, якщо Медведчук і його компанія виграють суди.
Ми майже завершуємо. Питання про пенсії для військових. Здається, в березні цього року були мітинги під Верховною Радою чи під Кабміном (я вже точно не пам'ятаю) через те, що не виконується постанова Кабміну від 2018 року про збільшення пенсій для військовослужбовців. Ви чули про цю проблему?
Звичайно.
На кому відповідальність за цю проблему?
Насамперед, ідеться про наповнення бюджету, а наповнення бюджету дає можливість виплачувати пенсії. Це відповідальність Кабінету міністрів, це по-перше. По-друге, за два роки цієї влади ані грошове утримання військовослужбовців, ані пенсіонерів-військовиків не збільшувалося. А ми ж бачимо, що за останні пів року ціни зросли. Від 10 до 30 відсотків на різні речі. І не тільки те, що стосується продуктів, а й на певні послуги. Я не кажу вже про ціни на пальне, ціни на житло, ціни на комунальні послуги — те, що насамперед б'є по пенсіонерах. Тому відповідальність лежить на тих, хто керує державою. Тому що займатися популізмом і обіцяти золоті гори, не підіймаючи економіку, не надаючи підтримки середньому і малому бізнесу, які є основним наповнювачем нашого бюджету… На жаль, дії нашої влади показують, що вона працює в інтересах певних олігархів. Тому і в Офісі Президента, і в РНБО олігархи себе добре почувають, бо розставили своїх людей, які працюють на їхню користь. Але подається так, буцімто вони борються за власний народ. У нас олігархічна республіка. Не парламентсько-президентська, а мабуть, олігархічно-президентська, а вже потім парламентська. Народні обранці кажуть, що вони нічого вдіяти не можуть, бо їм з Офісу Президента дають команди. Мені не так давно заявляв глава комітету нацбезпеки і оборони: “Я нічого не можу, тут Машовець командує”. Я йому кажу: “Шановний, ви — народний депутат, а Машовець — чиновник”. Ну, між тим, вони нами керують. Хоча основне завдання Офісу Президента — це інформаційне супроводження діяльності Президента. А не лобіювання інтересів Президента і його олігархічного оточення.
Останнє питання: ви сказали, що ви в запасі?
Поки що в запасі.
Які ваші подальші плани? Чи є у вас варіант повернення на фронт?
Якщо буде загострення ситуації я, звичайно, повернуся на фронт. І наразі я продовжую працювати над рівнем обороноздатності країни, просуванням проєктів, які зміцнять нашу країну. І врешті я розумію, що прийшов час формувати ту силу, яка змінить ситуацію в країні. Якщо ми не можемо змінити ситуацію зсередини, то прийшов час очолити цю країну. І ті сили, які захищали її, сили професійних і патріотично налаштованих людей очолили систему. Не шлюбних фотографів, а сила людей, які реально справами довели, що борються за власну країну.
