Дефіцит ресурсів чи тактична хитрість? На четвертий тиждень російсько-української війни наступ агресора практично захлинувся. Російські окупанти намагаються перегрупуватись і готуються активізувати другий фронт – білоруський. Наскільки велику загрозу для України становлять солдати Лукашенка, у чому полягає стратегічний прорахунок путіна, і чому "друга армія світу" програє наземні бої? В ефірі програми "Ранок лютого" розповів воєнний журналіст, волонтер Роман Бочкала.
Про ситуацію на передовій, стратегічний провал путіна та про те, до яких тактичних хитрощів можуть вдатися російські окупанти, розповів Роман Бочкала – відомий воєнний журналіст, координатор проєкту "Стоп корупції" , волонтер.
Романе, ви зараз перебуваєте в польових умовах?
Не зовсім так, бо для інтерв’ю заїхав у Житомир і зараз перебуваю в цьому місті. Бо у місцях, де ми буваємо з гуманітарними вантажами або виконуючи задачі воєнної журналістики, зв’язок поганий. А іноді військові взагалі просять вимикати телефони з міркувань безпеки. Адже не є секретом, що удари часто наносять по тих місцях, де фіксують велику кількість сигналів мобільних телефонів.
Яка зараз ситуація на фронті? Наскільки ми розуміємо, противник зазнав достатніх втрати і не має сил для того, щоб продовжувати агресивний наступ. Чи це дійсно так?
Тут можна дискутувати. Ми дійсно бачимо, що в останні кілька днів спостерігається певне затишшя у напрямку Києва та інших великих міст, окрім Маріуполя та низки позицій на сході країни. Але, на мій погляд, це зовсім не означає, що у противника вичерпані ресурси й можливості продовжувати активні бойові дії.
На мою думку, це свідчить про те, що зараз у них відбувається перегрупування. Вони чекають, поки підтягнуться нові сили. Оскільки дійсно російські окупаційні війська зазнають суттєвих втрат. Але ми не маємо недооцінювати потенціал для ведення подальших агресивних дій з боку ворога. Тому перебуваємо в очікуванні другого ривка з їхнього боку.
Плюс те, що мене найбільше непокоїть у даний момент – це те, чи все таки розпочне Білорусь власну воєнну агресію на території України. Чи намагатимуться вони, разом із росією, нав’язати нам другий фронт – західний, з метою відрізання центральної й східної України від шляхів постачання, які нині сконцентровані на заході країни.
Можливо, це те, чого очікують інші з’єднання противника, які накопичені в районі Києва. Це може бути раптовий наступ, друге 24 лютого, певний новий імпульс. Тому я б не поспішав розслаблятись і радіти тому, що у ворога нібито закінчились сили.
Питання щодо можливого долучення Білорусі до цієї агресивної війни проти України. Судячи з того, що ми чуємо з численних радіоперехоплень та бачимо з відеороликів, де російські полонені розповідають, буцімто не знали, куди йшли, що вони не хотіли воювати, складається враження, що моральний дух у загарбників – не на висоті. За інформацією з Білорусі, там бажання взяти участь у братовбивчій війні ще менше, ніж у росіян. Як ви вважаєте, наскільки ефективним на цьому тлі може бути білоруське вторгнення? Ми вже чули, що поблизу Бресту збирається якесь тактичне угрупування з червоними розпізнавальними знаками.
Ви вірно підмітили, що жодного бойового духу й мотивації з боку білоруських військовослужбовців немає зовсім. Питання не в цьому. Їх ніхто не питатиме. Є таке поняття, як бойова задача. І тому, якщо ця задача буде поставлена вищим політичним і військовим керівництвом, вона буде виконуватися так чи інакше.
Я не вірю в те, що там є великий потенціал і можливість нав’язати нам серйозну війну на другому фронті. Але це може бути спробою для відволікання уваги. Це по-перше.
По-друге, це може бути спроба створити паніку в західному регіоні. Я був у Львові днями – там досить спокійно, люди там уже звикли до сирен. Там уже налагоджені рейки волонтерського забезпечення. Але для всіх очевидно, що війна поки десь далеко. Якщо ж, припустимо, почнеться наступ з Білорусі через сусідню Волинь, це кардинально змінить психологічну ситуацію.
Я вважаю, буде розрахунок саме на те, щоб відволікати увагу, нав’язати нам ще більше паралельних задач. Щоб наше військове керівництво думало вже не тільки про Маріуполь, Київ, Херсон, а ще й про західну Україну. Чим ширший фронт, там важче обом сторонам – як тим, хто наступає, так і тим, хто захищається. І тим менше в України буде можливостей підтягувати якісь резерви з заходу країни.
Тому я вважаю, що це не стратегічна задача, мовою військових, з боку опонента, а радше оперативно-тактична. І все таки будуть чинитись, на мій погляд, спроби розірвати шляхи постачання – це автомобільні траси, транспортні розв’язки. Саме це й буде метою можливого наступу.
Також я припускаю, що у формі білоруських військовослужбовців можуть опинитися російські найманці. Білорусь сьогодні сама собі не належить. Лукашенко сам собі не належить. Ми маємо зараз питати не про готовність білоруських військових. Лише путін вирішуватиме, на що готовий Лукашенко, і чи змусить він увесь народ виконувати його волю.
У 1944 році, коли СРСР увійшов на територію України, яку на той момент окупував Вермахт, радянське угрупування складалось з чотирьох фронтів і 2 млн осіб. Перед нинішньою війною, за найоптимістичнішими для агресора оцінками, їхнє угрупування складало від 170 до 200 тисяч осіб. Причому територія України з тих пір не зменшилася. На що вони розраховували?
Я вважаю, що по-перше, путін мав невірні розвіддані. Як відомо, декілька років тому ФСБ досить масштабно інтегрувала своїх агентів на території України. І всі ті емісари, що перебували тут і в 2014 році, й раніше, надавали відомості, які, вочевидь, не зовсім об’єктивно відображали ситуацію в країні.
На мою думку, ухвалюючи рішення про початок "спеціальної військової операції", а фактично – війни, путін виходив з невірних даних. Він уже потрапив у цю пастку, коли його підлеглі просто бояться казати йому правду. І кажуть йому лише те, що він хоче почути.
Особисто путін, на мій погляд, був абсолютно впевнений, що ця кампанія виявиться легкою прогулянкою. Що це буде схоже на історію навіть не у Криму, а на Донбасі. Адже, якщо у Криму взагалі жодних бойових зіткнень не було по суті, то на сході країни в тих містах, які потрапили в окупацію і досі в ній перебувають, не було великомасштабних бойових дій. Він розраховував на те, що російських військових зустрічатимуть ледь не хлібом-сіллю.
Звідки ж у нього така інформація?
Вона могла потрапити до нього виключно з відомостей від його ж розвідників. Які тут дійсно активно працювали, засвоювали шалені бюджети й викривляли об’єктивну картину в той бік, який був бажаним для Москви.
Тому, коли ви питаєте, на що вони розраховували, за таких відносно малих ресурсів, я вважаю, вони розраховували на легку кампанію. Але, як то кажуть в Україні, не так сталося, як гадалося. Тому, можливо, зараз під час затишшя вони намагаються перегрупуватись. Вони намагаються атакувати з неба, розуміючи, що окрім переваги у у небі та на морі, якщо казати про Маріуполь та Одесу, у них більше нічого немає.
З іншого боку, це затишшя десь грає на руку й Україні. Нам теж не завадило б трохи потягнути час. Зміцнити свою ППО. Ми все таки чекаємо на допомогу союзників. І за неофіційними каналами, ця допомога вже надходить.
Перевага у небі – єдина для росії на даний момент. І цю перевагу ми можемо знівелювати, відіграти ситуацію. І самостійно, за допомоги наших союзників захистити свій повітряний простір.
Західні ЗМІ й воєнні експерти дещо шоковані тим, що "друга армія світу" демонструє дива неефективності й непрофесіоналізму. Всі ми бачили фото за 24-25 лютого, де російські колони, навіть не розгорнувши бойові порядки, вже стоять спалені на узбіччях доріг у напрямку Чернігова, Києва та Харкова. Чим викликаний такий дилетантський підхід? Чи не тим, що на чолі російської армії стоять люди, які ніколи не тримали в руках автомата? Чи це просто традиційна російська халатність?
Усе дуже просто. Всі ці рейтинги, якими хизується росія, щодо "другої армії світу", базуються на об’єктивних показниках. Тобто кількість військ – жива сила, кількість танків, літаків тощо. Але насправді силу армії, на мій погляд, визначає не це.
Силу армії визначають суто суб’єктивні фактори. А саме – ступінь мотивації. Те, на якій території воює ця армія: відстоює власну землю чи вторгається на територію чужої держави. Який мотив цього вторгнення, і чи є він взагалі.
Тому що існують три хрестоматійні мотиви – територіальна ознака, релігійна та етнічна. В даному випадку жодного з них фактично немає. Тому, я вважаю, що слабкість російської армії на українській території в даний момент визначається відсутністю мотивації, відсутністю розуміння, заради чого ця війна, й неготовністю воювати на чужій території.
І ще один важливий фактор – це реальний бойовий досвід ведення реальних бойових дій. Це не навчання. Це не операція в Сирії, яка проводилась суто з повітря, і сухопутний компонент фактично виконувався армією Асада. Тому насправді досвіду війни вони не мають. Наші ж військові набули цього досвіду в 2014-2015 роках і пізніше.
Тому всі ці об’єктивні показники – так, солдатів і танків у росіян більше. Але я не вважаю, що ці рейтинги відбивають реалії.
Хочеться бути оптимістами. Ми бачимо, що російський наступ наразі захлинувся. І видається, що навіть, коли якісь резерви будуть введені, вони будуть розбиті, знищені. І так чи інакше агресора відкинуть назад до кордонів рф. Але що далі? Яким чином путін, котрий розуміє, що поразка коштуватиме йому фігурально життя, може діяти в такій ситуації? Як він може це подати власним генералам, оточенню, електорату? Він же не скаже: я програв війну Україні?
Ні, він у жодному разі цього не визнає. Він буде всім розповідати, що переміг у цій війні. Весь фокус у тому, що власному народу він може казати що завгодно. "Правильними" меседжами, відпрацьованою системою інформаційної пропаганди. І народ це "схаває".
Чому я так вважаю? Бо путін від самого початку визначив для себе ці кордони реальності, які існують у головах російських громадян. Що задачі – вузькі, що це – так звана "денацифікація", що це роззброєння України – демілітаризація.
От він візьме й оголосить, що з цього моменту всі ті військові об’єкти, які цікавили росію, знищені. Що всіх, кого було потрібно, денацифікували. Покаже картинки з розтрощеного Маріуполя, де власне перебувала одна з їхніх цілей – полк "Азов". І скажуть, що вони буцімто всіх ліквідували, задачу виконано.
Тому що з політичних заяв ми вже бачимо, що Україна, швидше за все, обере шлях позаблоковості. Відмовиться офіційно від інтеграції в НАТО. Це – окрема тема, але в росії її можуть дуже "правильно" подати, артикулювати, що це нібито вони нас змусили, і це – їхня перемога. Це все – питання маніпуляцій, технологій, і в цьому я проблеми для путіна не вбачаю. Він пред’явить власному народу все, що захоче, і всі ці бабусі, дідусі та решта з радістю в це повірять.
