ПідтриматиРусский

Свіжа кров у Верховному Суді: що змінилося в підходах та до чого тут людяність

Надія Рогальська
Надія Рогальська

Редакторка, аналітик

Свіжа кров у Верховному Суді: що змінилося в підходах та до чого тут людяність

Судова реформа в Україні: що змінилося за п’ять років? Завдяки реорганізації у Верховному Суді України суттєво оновився кадровий склад: уперше в історії незалежної України до нього увійшли обрані за конкурсом науковці, адвокати та правозахисники. Як «молода кров» вплинула на світогляд і підходи найвищого судового органу країни, на які новації спираються у своїх рішеннях його представники – «СтопКору» розповіла суддя ВС Олена Кібенко.

 Суддя ВС Олена Кібенко дала інтерв'ю журналістці ''СтопКору'' Наталії Полинковій Ілюстрація: СтопКор

Олена Рувімівна Кібенко працює у Верховному Суді з 2017 року. Вона має ступінь доктора юридичних наук, здійснювала викладацьку діяльність понад 20 років, з 2012 року працювала на кафедрі цивільно-правових дисциплін ХНУ імені В. Н. Каразіна. Практикувала право у складі двох юридичних фірм з 2002 по 2017 рік. У 2011 році входила до складу науково-консультативної ради при ВС.

Проходила стажування в Університеті Східної Вірджинії (West Virginia University, США), Університеті Балтімора (University of Baltimore, США) та Університеті Долини Темзи (Thames Valley University, Великобританія). Наукові інтереси – корпоративне право, цінні папери, інвестиції, агробізнес.

Представники ВС вже повідомляли у ЗМІ, що останнім часом Верховний Суд відходить від старих формалізованих підходів у розгляді корпоративних суперечок. Розкажіть, будь ласка, про нові позиції, які Верховний суд використовує в своїй практиці.

Готуючись до розмови, я саме переглядала свої постанови за останній рік, намагаючись визначити ці нові підходи та виділити, що змінилося в роботі Верховного Суду, у мене та суддів-колег. На що хотіла б звернути увагу? З цікавого, як на мене, те, що ВС дійсно почав відходити від такого позитивістського застосування норм закону в бік застосування принципів.

Наприклад, дуже часто в своїх рішеннях судді посилаються на принцип заборони суперечливої поведінки. Це означає, що з прийняттям нових кодексів в Україні активно застосовуються принцип змагальності й стандарт вірогідності доказів. Кожна сторона, приходячи до суду, фактично розповідає свою версію подій.

Йдеться не лише про Верховний Суд, а й про перші інстанції. Суд вислуховує, оцінює й робить висновок: яка версія є найбільш вірогідною. Якщо раніше було поняття «суд встановлює об’єктивну істину»: тобто господарський суд мав бути переконаний, що подія відбулась, на підставі наданих стороною доказів. То наразі суд вислуховує обидві сторони й робить висновок, хто правий у цій ситуації, яка версія подій є більш вірогідною.

І отут якраз допомагає принцип заборони суперечливої поведінки.

Наприклад, у нас була справа – корпоративний спір, у товаристві було два учасники – 85% і 15%, останній відчужив частку третій особі. І другий учасник пішов до суду з позовом, через те, що другий партнер, який відчужував 15%, не повідомив його по формі, встановленій законом, про свій намір. Причому цей бізнес багато років існує, партнери пов’язані безліччю особистих і ділових стосунків.

Більше того, статутом був передбачений певний порядок вступу нового учасника. Наразі цю процедуру спрощено. А за статутом вступ нового учасника відбувався ще за старою процедурою, коли мали відбутися збори й голосування учасників. І партнер, який мав 85%, був на зборах, голосував, підписав протокол, статут із новим учасником. Рік вони пропрацювали, а потім щось не склалося, і він пішов до суду.

 Верховний Суд Фото з відкритих джерел

І виникло питання: дійсно, з одного боку, має місце формальне порушення. Але, коли особа своєю поведінкою фактично показала, що вона приймає такого учасника, підписала всі документи, працювала з ним рік, а потім іде до суду – зрозуміло, що ця версія виглядає нелогічно. Неможна сказати, що його поведінка – добросовісна, послідовна. І принцип заборони суперечливої поведінки виходить з вимог Цивільного кодексу щодо добросовісності.

Будь-яка особа має розуміти, що певні її дії, її поведінка стосується й інших осіб, які покладаються на ці дії при ухваленні ними рішень, плануванні. І коли потім ця особа змінює свою поведінку, то вона цим фактично завдає шкоди правам і інтересам інших осіб, які на неї добросовісно покладались. І таких випадків доволі багато в корпоративному праві. Коли ми оцінюємо, наскільки особа вела себе добросовісно.

Ще один цікавий випадок для ілюстрації: коли є певний господарський договір.

Один учасник звертається до суду з позовом щодо стягнення заборгованості за цим договором. А інший заявляє або зустрічний позов, або повідомляє, що вищий орган АТ чи ТОВ не погодив такий правочин. І відповідно говорить про недійсність або неукладеність такого правочину. А недійсний чи неукладений правочин відповідно не несе жодних зобов’язань.

У нас в одній зі справ була така ситуація, де ми застосували принцип заборони суперечливої поведінки. Правочин був укладений у 2017 році, а до суду сторона звернулася вже у 2020-му. Тобто майже вже на межі позовної давності. І зробила це саме тоді, коли до неї подали позов про стягнення коштів за цим договором.

Більше того, до суду надали рішення Наглядової ради акціонерного товариства, ніби ухвалене в листопаді. Але вже у грудні контрагент показує, що було листування, що до нього зверталося це товариство й вимагало виконати зобов’язання за договором. Тобто яка логіка подій? Припустимо, учасники АТ з’ясували, що директором укладено правочин з порушенням обмежень. Що б вони мали робити? Застосували б якісь санкції до цього директора, одразу звернулися б до суду. Вимагали б розірвання цього договору чи визнання його недійсним, повернення товарів, і про це було б листування з контрагентом. Нічого цього не було зроблено, договір виконувався. І лише коли інша сторона прийшла до суду, вони згадали, що цей правочин нібито не був погоджений. При цьому жодних причин непогодження не змогли навести.

У тій справі ми одразу задовольнили основний позов і стягнули з контрагента 12 млн грн, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій за зустрічним позовом про визнання цього договору недійсним. І буквально днями наша колегія розглядала аналогічну справу. Ми не ухвалили кінцеве рішення, а відправили справу на новий розгляд, на нашу думку, треба з’ясувати, чому орган товариства через 2-3 роки після укладення договору та його часткового виконання сторонами, став вважати договір таким, що непогоджений. Бо тут вже може йтися про зловживання правом. Тобто є вже певна тенденція, коли законний правовий інструмент (непогодження правочину вищим органом товариства) починає використовуватися учасниками на шкоду іншим особам, кредиторам, для уникнення сплати за боргами.

У цьому контексті варто згадати про фраудаторні правочини.

Це – термін, який став відомим завдяки активній популяризації з боку судді Верховного Суду Василя Крата. Раніше недійсним вважався правочин, якщо він порушував норми закону, і треба було вказати, яку саме норму він порушив. Останнім часом у судовій практиці активно застосовується поняття «фраудаторний правочин», як будь-який правочин, направлений на завдання шкоди іншим особам, зокрема кредиторам. Такі правочини визнаються судом недійсними.

У цивільному та корпоративному праві таких справ було багато. Коли, щоб не відповідати за зобов’язаннями, особа позбавляється майна, відчужує його на користь інших осіб, вибудовуючи іноді цілу мережу таких правочинів –  і такі правочини можна визнати фраудаторними.

 Олена Кібенко розповіла ''СтопКору'' про нові підходи в роботі ВС Фото: скриншот

Інший важливий момент – стандарт поведінки.

Дуже часто суд, оцінюючи дії сторін, застосовує стандарти поведінки. Зараз їх фактично два – стандарт поведінки розумної людини і стандарт поведінки комерсанта підприємця (суб’єкта господарської діяльності), який є вищим.

Була дуже цікава справа, у Великій Палаті Верховного Суду, коли колишні керівники банку звинувачувалися у завданні шкоди банку на суму понад 300 млн грн. І одна з мотивацій суду була така: можливо, ви нічого напряму й не порушили, але будь-яка розумна людина, розпоряджаючись своїм майном, не уклала б такий вид правочину.

Інвестувати більше 300 млн у вочевидь сміттєві цінні папери, які на ринку не мають жодної вартості – це абсурд. бБудь-яка розумна людина розуміє: емітент на ринку невідомий, працівників і доходу немає (купувалися облігації компаній, які мали дохід від господарської діяльності 15-20 тисяч або взагалі не мали, були зареєстровані в квартирах у звичайних жилих будинках). Ви б купили такі цінні папери? Ні, це якраз і є стандарт поведінки розумної людини.

Стандарт комерсанта – ще вищий. Часто, оцінюючи дії сторін, ми кажемо: стороні була суб’єктом господарської діяльності. Вона не могла не розуміти, які правила діють на ринку. Чи не розуміти сутності певного правочину, угоди.

Тобто Верховний Суд відходить від формалізму в бік людяності? І починає враховувати поведінку та логіку людей у прийнятті рішень?

Так. Я думаю, що можливо певні зміни відбулися, тому що завдяки реформі до Верховного суду прийшли і адвокати, і науковці. Якщо раніше суддя перед тим, як зайняти позицію у Верховному Суді, багато років працював саме у судовій системі, то наразі до ВС прийшла певна кількість людей із іншим світоглядом. Він не кращий і не гірший, але інший.

Чому за кордоном прийнято формувати змішаний склад у суді судах касаційної інстанції? Щоб прийшли люди, які працювали або в науці або у бізнесі, укладали безліч договорів й знають, що це таке, з особистого досвіду, а не з книжок чи розповідей.

Прийшли науковці, які запропонували використовувати нові теорії, концепції, принципи. Я теж маю досвід наукової роботи більше 20 років. І от нещодавно ми послалися на директиву ЄС з корпоративного права, вирішуючи питання, яке неврегульоване у нашому законодавстві.

 Василь Крат запровадив в українську судову практику поняття фраудаторного правочину Фото з відкритих джерел

Звичайно, якщо суддя – кар’єрний, він дуже добре розуміється на судовій практиці, чого у мене, наприклад, не було на початку роботи у ВС. Але він менше знає про нові правові інструменти, які теж можна застосовувати. Саме завдяки науковцям, Верховний Суд збагатився ще й такими інструментами, і на мій погляд, це пішло на користь судовій практиці.

А як застосовується практика одного судового рішення під час розгляду іншого процесу?

Це – якраз новація кодексів. Коли я ще працювала у Великій Палаті було ця практика тільки почала розвиватися, ми не розуміли, як і в якій формі посилатися на наші попередні рішення, як це написати. Зараз про це вже смішно згадувати, бо практика вже усталена.

Завдання Верховного Суду – це єдність практики. Тому, припустимо, ми отримали справу і зрозуміли, які в нас питання. І далі ми не починаємо з чистого аркуша. Спочатку ми маємо з’ясувати, що вже сказав ВС з цього приводу? Причому дивимося постанови й Великої Палата, і різних касаційних судів у складі Верховного Суду, якщо питання розглядалося в інших юрисдикціях.

Тобто є позиція ВС з певного питання. І далі ми маємо визначитися, чи погоджуємося ми з нею. Якщо так, то ми її записуємо вписуємо в постанову, тобто посилаємося на неї й ухвалюємо рішення відповідно до цієї позиції. Якщо ні, то ми маємо від неї відійти, а для цього передати справу на розгляд або Великої палати, або об’єднаної палати або судової палати, залежно від того, від якої позиції хочемо відступити. Ми не можемо так просто взяти й написати інше, протилежний висновок. І це вже дуже погано – коли суддя не знайшов якусь позицію. Або знайшов і "закрив на неї очі". І написав своє. Звідси йде розбіжність у практиці – сторонам і правникам це може бути незрозуміло.

Дуже важливо, якщо ми не застосовуємо якийсь висновок, пояснити – чому. Іноді цього нашим рішенням не вистачає.

Ми це називаємо конфігурацією.

Наведу приклад – визначення юрисдикційної належності спору. У нашій практиці були спори з фермерськими господарствами, і їх було дуже багато. І от для юрисдикції розгляду таких спорів ми вже нарахували близько 15 різних конфігурацій: що має бути враховано аби визначити юрисдикцію.

Втім, велика кількість конфігурацій – теж не дуже добре. На це звертають увагу й закордонні суди. Бо пересічній людині в цьому важко розібратися. Їй простіше зрозуміти коли кажуть: фермерське господарство – будь-які питання розглядає господарський суд. Або цивільний. Аби людина конкретно розуміла, до якого суду їй звертатися.

А коли починаються різні складнощі – коли саме засноване фермерське господарство, коли придбана земельна ділянка – і в залежності від цього варіюється рішення Верховного Суду, у цьому звичайній людині вже дуже важко розібратися.

Коли проводилася реформа й запроваджувалися нові підходи, передбачалося, що у Верховному Суді та інших судових інстанціях осіб представлятимуть професійні адвокати, тобто процес буде професійним. Під це прописувалися і принципи, і норми. А в Україні є самопредставництво, його не заборонили по суті. І процес – змагальний, припустимо, одна сторона має досвідченого адвоката, а інша представляє себе сама. І суддя вже не може допомогти цій стороні, яка не може грамотно написати позов, як зібрати та оформити докази, не знає як вести себе в суді, як скласти заяву чи клопотання. І через це програє. Не тому що слабка , а тому що не знає процесу.

 Олена Кібенко про судову практику Фото з відкритих джерел

Це особливо відчувається в адміністративному процесі, в цивільному процесі.

Коли проста людина – бабуся, дідусь – приходить до суду й просить: розберіться. Вони не розуміють, не відчувають, що процес змінився, сторони змагаються перед суддею, і він не має права комусь допомагати.. Прийшла одна сторона, інша, кожна розповіла свою версію. Суд сам не збирає докази.  Його функція наразі – дуже обмежена.

Ми розглядаємо справи в межах позовних вимог, в межах вимог та доводів касаційної скарги.

Іноді сторони не знають чи забувають послатися на відповідні рішення, постанови, практику, і що в такому випадку робити Верховному Суду? Якщо не застосувати, то буде хаос. Тут величезне значення має кваліфікація адвокатів.

Нещодавно розглядали якраз дві справи, і жоден з адвокатів не знав про відповідну ухвалу Великої Палати, через яку потрібно було зупиняти провадження у цих справах. Це – неправильно. Саме адвокати мають занти про це і інформували суд,  шукати  розбіжності в практиці, показувати їх суду. Тобто не суд має шукати різну практику,, а адвокат.

Наші журналісти розслідують справу, що стосується херсонського підприємства. Три роки тривають суди, вже доходили та знову дійшли до ВС. Але там усе дуже заплутано: спір уже триває не між учасниками, а один з учасників позивається до Мін’юсту. Причому спір стосується частки підприємства, яке виступає як третя особа. І це підприємство фактично не може захищати свої права, а лише спостерігати за процесом. Як бути в такій ситуації?

Я не можу коментувати конкретну справу, яка перебуває у Верховному Суді або потенційно може до нього потрапити. Але загальна практика наступна. Якщо сторона не була стороною правочину, чи може вона оскаржувати такий правочин, коли вона вважає, що він зачіпає її права й законні інтереси? Конфігурацій тут дуже багато, і позиції суддів із цього приводу відрізняються.

Деякі судді вважають, що сторона, яка не є стороною правочину, має дуже обмежені можливості оскарження такого договору. Суд не має втручатися. Якщо вже у цього учасника прийдуть забирати його законне майно, от тоді він вже має захищатися в межах процесу, коли порушені його права.

Є інша точка зору, яка передбачає поняття превентивного захисту. Йдеться про те, що особа зацікавлена у правовій визначеності. Судді, що притримуються такої точки зору, вважають, що така особа може звертатися до суду щодо договору, який потенційно може порушити її права в майбутньому. Для того, щоб не було стану правової невизначеності.

У цьому питання думки суддів поділяються, можливо навість 50 на 50. Обидві точки зору мають право на існування. Тому наразі подібна справа передана на розгляд Великої Палати для напрацювання єдиного підходу. І коли буде рішення, то судді, розглядаючи інші аналогічні справи, будуть ним керуватися. Це – єдність практики. Хоча її іноді дуже важко дотримуватися.

Невелике уточнення. У справі, яку ми розслідуємо, жодних претензій до третьої фірми немає. Але частку цієї третьої фірми зараз намагаються забрати через суд між Мін’юстом та опонентом. Що робити третій стороні, до якого суду бігти? Як це розв'язується у загальній практиці?

Знову таки не коментую конкретну справу. Є вже усталена позиція, що якщо сторона не брала участі в процесі, то жодні рішення її не пов’язують. Тобто вона може сама звертатися до суду й доводити зовсім інші факти, надавати свої докази.

Раніше була поширена практика, яку неофіційно називали «міжсобойчик». Нині Верховний Суд вже вибудував чітку практику, що це жодним чином не пов’язує іншу сторону, яка не брала участі у цьому «міжсобойчику». Нові кодекси цьому сприяють, і надають можливість такій стороні захистити свої права у різні способи.

Тобто нові суди ще на декілька років?

Що стосується тривалості розгляду, це – певний помилковий стереотип. За статистикою, в середньому господарська справа розглядається у судах всіх трьох інстанцій  у строк до 5-6 місяців. І це стосується 95-96% справ.

Верховний Суд більшість справ розглядає взагалі протягом 1-2 місяців. Протягом місяця суддя має призначити перше засідання для розгляду скарги, і більшість справ вирішуються вже у першому засіданні. Це означає, що з моменту відкриття касаційного провадження і до дати ухвалення рішення проходить приблизно 30 днів, плюс 5-10 днів на відписання.

Є унікальні, дуже важкі справи, які дійсно проходять й по декілька кіл. Хоча зараз судді орієнтуються на те, щоб за можливості не направляти справу на новий розгляд, а ухвалювати остаточне рішення. І якраз нові підходи до господарського процесу це дозволяють. Той самий новий  стандарт вірогідності доказів спрямований на це.

Що є головним негативом? Правова невизначеність. І будь-яке судове рішення має цю правову невизначеність зняти. І таке рішення має бути кінцевим. Суд ухвалив рішення – на цьому має бути поставлена крапка. Далі не має бути жодних нових рішень. І Верховний суд поступово відмовляється від зайвого формалізму.

 Судові процеси у справі ''Херсонбуду'' тягнуться вже три роки Фото: СтопКор

У справі №910/5971/20 дуже довго рішення не вносилося в реєстр. Рішення ухвалили 10 жовтня, а внесли лише у середині грудня. Ми направляли запит, і нам відповіли, що так сталося у зв’язку з відпустками суддів. Як часто відбуваються такі затримки з внесенням рішення? І як закон регулює ці терміни?

Тут є два моменти. Перший – це дуже невдале регулювання закону. Ми від ВС вже подавали різні пропозиції, як це виправити. Бо такої практики, як в Україні, фактично в жодній країні за кордоном немає.

У чому недолік процесу? Суддя чи колегія слухає справу й одразу після слухання у нарадчій кімнаті має ухвалити рішення. Але, звісно, рішення виписується не повністю, а оголошується резолютивна частина. І виходить так, що резолютивну частину ухвалили. А потім суддя-доповідач має за законом від 5 до 10 днів на написання мотивувальної частини.

Що це означає? Припустимо, у нарадчій кімнаті судді погодили, яким має бути рішення. Але кожен суддя, ухвалюючи таке рішення, виходить з різних мотивів. Ми ж не можемо одразу передбачити повний текст – це 20 сторінок і більше. Кожне річення має значення. І коли виписується мотивувальна частина, та ж палата або колегія може зайти "в клінч". Тобто не може погодити мотивувальну частину.

У такій ситуації є різні рішення.

Як це відбувається за кордоном – судді послухали сторони, не оголошують жодного рішення та йдуть думати. Їм надається доволі тривалий час, щоб ухвалити рішення. Ухвалене рішення – це вже і мотиви, і резолютивна частина.

А у нас суддя має вже або прийти з готовим проєктом, щоб потім за 2-3 дні завантажити його до реєстру. При цьому на тиждень відбувається близько 20 процесів, а кожна постанова – 15-20 сторінок. Можна підрахувати загальний обсяг – це фактично як наукова дисертація. А питання – складніші, ніж у дисертації. Часто питають: навіщо помічники у Верховному суді. А ви сядьте, напишіть 400 сторінок за тиждень, і все зрозумієте.

Це – величезна робота, складна робота. Коли у нас такий завантажений тиждень, доводиться і вночі, і у вихідні виписувати рішення. Але відписати – це одна проблема. Інша проблема – погодити. Якщо це постійна трійка суддів, то вони вже розуміють погляди один одного і швидше підписують рішення.

Я прийшла працювати до Касаційного господарського суду з Великої Палати рік тому. І тут працювати набагато легше. Бо у Великій Палаті написати постанову – це одне, а от її підписати й погодити з суддями – це вже інше, це складний і тривалий процес. Бо є 21 суддя або принаймні 16-17, якщо хтось хворіє чи у відпустці.

Другий недолік закону: суддя має спершу в паперовій формі зробити проєкт постанови і підписати у всіх суддів. Потім він вноситься до системи діловодства в електронній формі. І знову кожен суддя має підписати її ЕЦП особисто.

При цьому це можна зробити тільки в робочі дні, коли суддя не у відпустці, відрядженні чи на лікарняному. І лише в кабінеті. Тобто віддаленого доступу у нас немає.

У нас було багато випадків: відбувся суд, наступного дня у судді – позитивний тест на ковід. Що це означає? Що судді принаймні 20 робочих днів на місці не буде. І навіть якщо проєкт постанови був виготовлений до слухань, його підписання «підвисає» щонайменше на 20 днів. А були й важкі випадки, коли у пандемію судді потрапляли до лікарні на місяць чи більше.

З відпустками простіше – у нас є графік. І ми більш-менш можемо все спланувати, щоб рішення були вчасно підписані. За винятком якихось раптових особистих причин для відпустки.

У цій справі, яку ви згадали, була ще одна складність – фактично були два проєкти.

Я була автором альтернативного проєкту. І була суддя-доповідач, яка теж свій проєкт запропонувала суддям. І вийшло так, що взяли половину одного проєкту й половину іншого. Це – не таємниця нарадчої кімнати. Якщо ви зараз зайдете у відкритий реєстр, то побачити дві окремі думки.

Звісно, коли є два альтернативні проєкти, ми намагаємося наблизити позиції, погодити їх. А погодження позицій – це таємниця нарадчої кімнати. Ми не можемо зробити це телефоном чи у Вайбері, маємо зібратись і обговорити. Так сталося, що те рішення ухвалив повний склад палати. А потім почався період відпусток, хтось хворів.

Великий плюс – ми маємо електронну систему діловодства. І завдяки цьому, завжди можна визначити причину затримки. Чи то суддя-доповідач затягнув з виготовленням проєкту, чи триває обговорення.

Якщо ви поглянете у реєстрі на рішення Великої Палати, то побачите, що більшість постанов не відписуються за 5-10 днів. За такий строк можна виписати стандартну постанову. Коли ж постанова складна, коли треба врахувати практику декількох колегій та обрати одну модель, це дуже важко. Хоча ми вже дійшли до спільної думки, що виходити на ухвалення рішення потрібно вже за наявності якогось проєкту, щоб судді могли досить швидко надати свої пропозиції й підписати.

Тому затримки трапляються, але це – не суто наша проблема. Це проблема законодавства. Потрібно надати суддям хоча б віддалений доступ і можливість підписувати рішення у відпустках і на лікарняних. А також враховувати реальне навантаження на суддів – воно дійсно дуже велике.

Інші новини