Жодної реакції на матір, відсутність мови та можливості самостійно їсти. Таким одразу після обміну повернувся Юрій Гульчук – морський піхотинець 36-ї бригади, розповідає видання "Громадське".
Коли хлопець вперше побачив маму, він ніби не впізнавав її. Дивився немов крізь неї. Пізніше боєць зізнається: кілька днів у нього було відчуття, ніби душа й тіло відділилися. Його забрала "швидка", лікарі зробили невтішний прогноз: Юрій зможе заговорити за рік, розповідає його мати Мілана Вікторівна, реабілітологиня за фахом.
"Моє обличчя і голос він упізнав лише через три дні. Психіатр сказав: аби Юра заговорив, йому доведеться провести мінімум рік у психіатричній лікарні. А Юрко заговорив уже через сім годин після цього", – згадує жінка.
Шлях в українську армію Юрій Гульчук розпочав в 2021 році, пішовши в морську піхоту. За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення підписав контракт. У Маріуполі, боронячи місто, потрапив у російський полон. Його прізвище засвітилося у списках полонених на одному з російських сайтів. Тоді мати дізналася, що його побратими з 36-ї бригади перебували в Оленівській колонії, де скоїли теракт. Мілана Вікторівна дізналася, що серед загиблих чи поранених її сина немає, й продовжила пошуки. Виявилось, він перебував у Ряжському СІЗО №2 у Рязанській області.
"На російському сайті я побачила Юркове фото. Обличчя було, як у дитинстві, коли його ображали. І я зрозуміла, що йому дуже дісталося", – розповідає мати бійця. Буквально за місяць в мережу потрапило відео з її сином, яке поширило російське медіа. Деяку інформацію про Юрія вона дізналася й від співкамерника, якого обміняли раніше. Жінка дізналася, що він поводив себе достойно, на початку не дослухався до команд наглядачів, за що його били. Після того він втратив мову.
"Це була розповідь про витончене фізичне насильство. Про побої, знущання. Про необхідність стояти по 16 годин на добу, від чого на ногах з’являються виразки. Про те, як росіяни спочатку б’ють, щоб утворилася гематома, потім б’ють по цій гематомі, і рана загниває", – ділиться спогадами пані Мілана.
Від почутого жінка не могла стримувати емоції. Вона добивалася звільнення сина всіма доступними методами. Зверталася у всі профільні відомства й навіть до Верховної Ради. Пікетувала під стінами міністерств і давала коментарі. Близькі відмовляли її, казали, що це не має сенсу й варто подумати про решту дітей, яких у неї троє. Вона не зупинилась і повернула сина з полону. Тепер її кличуть на роботу в Міністерство у справах ветеранів як спеціаліста із пошуку полонених.
"Спочатку нас не помічали, але згодом мене запросили на Комітет ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Я подавала свої пропозиції в тимчасову слідчу комісію. Саме після цього з полону повернули чимало хлопців, родичі яких підтримували мій пікет", – каже Мілана Вікторівна.
Сам Юрій, розповідаючи про пережите, каже, що найтяжче було бачити, як "трансформується " свідомість побратимів, як вони втрачають людяність. Складно було жити й не розуміти, який зараз день і котра година.
"Іноді думав, що війна може закінчитися, а ми про це нічого не дізнаємося. Або що почалася Третя світова, а нам не кажуть. Там дуже важко стежити за часом і знати, який сьогодні день, яке число. Це були найнеприємніші моменти. Не впевнений, що дати, які я вважав днями свого народження, справді були ними", – розповідає боєць.
У полоні зрозумів, що шкодує про недостатньо приділений близьким час і що такі ситуації вчать контролювати емоції. До кінця перебування в полоні боєць тримався на характері та спогадах про дитинство. Уявляв, як повернеться додому й проводитиме час з батьками. Його та інших полонених перевозили з колонії в колонію, говорячи, що везуть на обмін. Одного дня ці слова стали правдою для Юрія.
"Ми поїли, команда надіти мішки. А через деякий час нова: зняти їх та здати конвоїрам. Нам знову сказали про обмін, що нас везуть через Білорусь і зараз білоруси будуть нас годувати. І справді з’явилися білоруси з пакетами їжі. Після стількох років баланди – шоколад і згущик. Скільки ти днів, місяців, років живеш мріями про них, бачиш уві сні. А потім от отримав. На той момент я собі казав, що щось відбувається, що я не розумію, і це мене насторожує, але все не так погано, все в порядку", – згадує колишній полонений.
Зараз йому 23, після повернення додому він пережив реанімацію в неврології і тепер його чекає відновлення. Юрій планує повернутися до навчання та більше мандрувати. Історію свого полону він забувати не хоче. "Я з полону виніс цінні уроки. Приміром, що треба бути дуже уважним не лише до того, що говориш, а й до того, що думаєш", – підсумовує морпіх.
Нагадаємо, адміністрація Байдена залишається стриманою в наданні дозволу використовувати американське озброєння для ударів по території росії.
Ще більше гарячих та ексклюзивних новин – у наших Telegram- канали та Facebook!