Днями у Києві відбулася міжнародна конференція «Територіальна цілісність – основа стабільності та безпеки». Вдячний організаторам за запрошення. Під час виступів пролунало багато цікавих думок. Поділюсь і своїми – можливо, вони теж будуть слушними. Адже військова загроза з боку Росії – той фактор, з яким Україні доведеться жити постійно.
Так, дійсно, непорушність кордонів – один із головних гарантів безпеки у повоєнному світі. Дотримання цього принципу призвело до відсутності великомасштабних війн із середини ХХ століття до сьогодні. Але принцип цей дуже примхливий. Він не допускає винятків і працює лише за неухильного дотримання. Між тим, з боку Росії існує постійна військова загроза Україні.
Кожен учасник політичної мапи світу знайде ті чи інші питання до сусідів. Територіального характеру. Але людство вирішило залишити їх у минулому. Закопати цю скриню Пандори поглибше та більше ніколи її не відкривати. Інакше принцип доміно звалить наявний порядок.
Під час дискусії йшлося про те, що Азербайджан, Грузія, Молдова і тепер Україна стали жертвами порушення своїх кордонів. І якщо міжнародна спільнота ігноруватиме те, що відбувається, то рано чи пізно Путін розкопає заборонену скриньку. І відчинить її.
Світ переходить від світових об'єднань до локальних.
Найбільші міжнародні організації дедалі більше стають синонімами слів «безпорадність» і «нездатність» розв'язати ту чи іншу проблему, вгамувати того чи іншого диктатора. Виходить, чим більше учасників, тим менш ефективна організація. Це ніби комп'ютерна гра у змійку. Чим вона довша – тим менш поворотка. І тим більше шансів має врізатись у саму себе. У цьому випадку закон «невидимої руки» Адама Сміта не працює.
Сума приватних інтересів не призводить до загального добра. Ви запитаєте, чому так? Бо чим більше членів команди – тим більше різноманітних інтересів. І не завжди вони збігаються.
Живий приклад – Німеччина, яка блокує продаж зброї Україні іншими членами НАТО. Тому що російський газ їй важливіший. Або Туреччина, яка закуповує російське озброєння всупереч думці інших членів Альянсу. І Німеччини у тому числі. Цілком не дивно на цьому тлі, що США, Великобританія та Австралія вирішили захищати свої інтереси окремо від інших своїх союзників. Чим їх дуже обурили.
Азербайджану, щоб нарешті відновити свої кордони, не знадобилися жодні міжнародні формати.
Баку зробив ставку на власні сили та стратегічне партнерство із сусідньою Туреччиною. Не став обмежувати себе у методах вичерпання конфлікту. Наперед розуміючи, що ніхто не схвалить використання сили. А як по-іншому позбутись окупанта?
Це ще раз показує, що механізми глобальної безпеки тріщать швами. Міжнародні переговорні майданчики банально не працюють, а лише заговорюють конфлікт. Отже, кожен має бути готовий захистити себе сам. Україна не є винятком.
Чи не час нам змістити фокус уваги? Замінити термін «вступити» на «вибудувати відносини»?
Українцям потрібно перестати вірити у мантри, що хтось нас врятує, підтримає та допоможе. Не знаю, хто вигадав наратив, що Україна – слабка. Але він веде нас у прірву.
Слабкі наприкінці гри завжди гинуть. Влада, змінюючи одна одну, незмінно апелює до неспроможності України самостійно розв'язувати свої завдання. Ще й із позиції, що нам усі винні. Не хочу навіть порівнювати, хто так поводиться на побутовому рівні.
Військова загроза: Україна має робити ставку на власні сили.
Світом править взаємна вигода! Завжди так було, і нічого не змінилося. Час уникати формату «ще не вмерла…». Не грати в образ жертви під крапельницею, а завойовувати повагу та страх.
Свого часу арабські країни намагалися знищити Ізраїль. Особливо в цьому прагненні досягли успіху Сирія та Єгипет. Вони спрямовували армади танків та сотні тисяч солдатів, обіцяючи «знести Ізраїль у море». Тепер концепція змінилася. Хоча ненависть не зменшилася. Просто тому, що нинішній Ізраїль неможливо перемогти в такий спосіб. І вороги це зрозуміли.
Нам настав час прийняти, що як «непокірний уламок імперії» ми житимемо з постійною військовою загрозою.
Я не розкидався б терміном «війна». Тому що війна – це дещо інше. Але у нас справді є ворог. І є військовий конфлікт із ним. Стримати ворога ми зможемо винятково самостійно. І робитимемо це доти, доки агресор не зрозуміє, що перемогти нас військовим шляхом неможливо. Тоді ворог сам почне шукати варіанти вибудовування стосунків із нами.
Я не почув нічого дивного з вуст Байдена, котрий однозначно дав зрозуміти, що американські солдати в Україні не з'являться, якщо нападе Росія. А чого ви хотіли?
Путін випробовує: як далеко він зможе зайти?
І що йому вдасться виторгувати замість нерішучості Заходу Він чудово розуміє слабкі сторони ЄС. Йому не потрібно ні з ким радитися. Рішення він приймає швидко та без особливої оглядки. А Євросоюз – складний та розрізнений. І поки приватні економічні інтереси його членів будуть вищими за колективні інтереси безпеки, Путін просуватиметься. Девальвуючи демократичну модель «прогресивного людства».
Свого часу більшовики захопили владу не тому, що були найпрогресивнішими. А тому що у них була найефективніша взаємодія всередині їхньої злочинної спільноти. Яка у результаті одержала назву СРСР.
Так само і Путін – виглядає ефективнішим у плані насильницької експансії своєї моделі. Але це зовсім не означає, що в нього все вийде. Путін – уже прогнозований. І він не зміниться раптово. Він уже передбачуваний у своїй непередбачуваності. Але при цьому – раціональний.
Чи наважиться він на спробу захоплення України? Можливо, так. Але за однієї умови: якщо ціна буде прийнятною. А цю ціну визначаємо ми. І для Путіна, і для Європи. Тож не забуваймо: ми є тими, у що ми віримо. Повіримо, що ми сильні – станемо ними.
