Кровопролиття у Сирії, конфлікт у Нагірному Карабасі, військові дії у Конго та Руанді – війна є незмінним супутником людства, а у сучасному світі все ще є безліч «гарячих точок». Та якщо брати мій особистий досвід як військового репортера, найбільш яскрава сторінка, як би не дивно це звучало, – це наш український Схід.
Можливо тому, що він – ближче до серця, є глибше проникнення і розуміння ситуації, свідком якої я став. Фактично, у 2014-15 роках я жив на фронті. У 2014-му реально взагалі не помітив, як минуло літо. Пригадую, у вересні написав у фейсбуці: «А було літо?» За цей час отримав два поранення. Але найбільш боляче те, що втратив деяких близьких друзів.
Я опинився на передових позиціях. Коли бачиш ворога впритул — це незабутні відчуття. Донецький аеропорт, Піски, Кримське, Металіст – ніде більше я не мав такого проникнення і наближення до подій.
Якщо брати закордонні історії, то на перше місце поставив би Сирію. Там теж вистачало «жерсті», яку бачив на власні очі. Я там був п’ять разів: з 2011 до 2015 року. Потім Сирія, як і Росія, стали на один бік, сирійське посольство в Україні закрилося і візи припинили видавати.
Окрім цього, я побував довкола кордону – з боку Туреччини, Йорданії, Лівану, Іраку, спостерігаючи за цим конфліктом. Найбільше мене вразив Хомс – ущент розбите місто, частково – другий Агдам. Покалічені люди в шпиталях. Діти, які втратили кінцівки. На це було страшно дивитися.
Трагедію Сирії я бачив у розвитку. У 2011 році почалося з громадянського конфлікту. Напруга наростала, країна фактично знищувалася та втрачала людське обличчя. Раніше це була світська держава, там ніколи не виникало релігійних, міжетнічних чи територіальних конфліктів.
У Сирії я побачив, мабуть, уперше, що війна – це технологія. Якщо колись я був упевнений, що у XXI столітті неможлива велика війна, що людство стало розумнішим, що воювати – невигідно, то зараз бачимо на прикладі Росії, що експансія продовжується. А технологічно розгойдати ситуацію можна штучно – навіть там, де ніколи б не подумав, що це можливо. Вдруге я відчув це вже в Україні.
Ще одна яскрава сторінка – Нагірний Карабах. Нещодавно ми відзняли фільм на території, яку Азербайджан знову взяв під контроль. Однак для знімання стрічки було замало часу – я перебував там лише кілька днів, а для самих зйомок мав буквально півтори доби. Аби детально вникнути в тему, потрібно розшукати історію, розшукати людину або якусь родину, через яку можна все показати і розкрити глибше. Я бачив цих людей, але банально забракло часу, щоб з ними ближче познайомитися і поспілкуватися. Бо такі речі не робляться, як у новинах, за дві хвилини.
https://www.youtube.com/watch?v=Tk729k5f3uk&feature=emb_logo
Ці люди свого часу втратили свої будинки і свою країну. Територія була окупованою. Зараз вимушені переселенці повертаються, шукають місця, де були їхні домівки. Розумію, що побути, пожити з ними – було б набагато цікавіше.
Пряма аналогія з Донбасом тут навряд чи можлива. Якщо ми говоримо метафорами, то як місце вигнання, трагедії, розпачу, як місце, що втратило нормальне людське життя – Донбас до цього йде. А от у прямому сенсі – чи буде він розібраний по камінцях? Мабуть, ні. Бо є різниця. Конфлікт між Азербайджаном та Вірменією мав чітке етнічне підґрунтя. У нас етнічного підґрунтя, як такого, немає. Там виїжджали всі, у нас же з Донбасу виїхали не всі.
Пам’ятаю, 4-5 років тому, на 70-ту річницю Фінської війни, я їздив до Фінляндії. А точніше – до Суомуссалмі, за Полярним колом, де відбулися жорсткі бої і загинуло багато українців. У військовому музеї показані картини, як люди йшли з Карелії, яка тоді належала Фінляндії. Жінки, діти, літні люди – всі, окрім чоловіків. «Чому всі йшли?» – запитую. А мені відповідають: «Як вони могли жити під окупантом?» «А де всі чоловіки?» – «Чоловіки залишилися воювати».
Приблизно так само було в Азербайджані. Абсолютно всі азербайджанці були змушені покинути цю територію, а чоловіки воювали. У нас, на жаль, складнощі полягають в тому, що в часи СРСР на Донбас завозили людей із Росії, для яких Україна не є етнічною територією.
Якщо ми говоримо про українців, для яких Україна – рідна країна, то для них Донбас – це дійсно Агдам. Як для мене особисто – Крим, я там виріс. Як журналіст висвітлював події псевдореферендуму, після чого поїхав і більше не повертався. На певний час я втратив свою малу батьківщину.
До речі, я відвідував Вірменію, як і Азербайджан, це було ще у 2012 році. Тоді Україна головувала в ОБСЄ, і я робив цикл матеріалів про заморожені конфлікти. Побував у Придністров’ї, Абхазії, Осетії тощо. Уже тоді для себе зрозумів, що там немає якоїсь однієї правди. Адже у вірменів також багато своєї історії на карабаській землі. Конфлікт глибокий і давній. Єдине, чого там немає, – це питання релігії. Ті, хто роздмухують версію, мовляв, тут мусульмани, а там християни, помиляються. Насправді – це лише балачки і спекуляції.
Як журналіст я розумію, що завжди є два боки, дві правди. Але розумію також і те, що в цій ситуації потрапити в Степанакерт не можу. Причин – багато. По-перше, це навіть небезпечно. Я впевнений, що там до мене можуть виникнути якісь питання як до журналіста.
Але головна причина – зараз там російські військові. Залишки так званої НКР (самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки) під мандатом так званих російських «миротворців». Вони для мене – окупанти частини моєї країни. І це – моя принципова позиція.
