Кожен вибух або сирена запускає в тілі інстинктивну реакцію тривоги. Але що відбувається, коли ці сигнали стають частиною буденності і чи справді можна до цього звикнути? Про це на своїй сторінці розповіла психологиня Таня Солодка.
Коли людина чує вибух, сирену чи будь-який інший сигнал небезпеки, організм миттєво реагує. Це автоматична стресова відповідь, яку ми не контролюємо свідомо. У тіло викидаються гормони: адреналін, що мобілізує сили, і кортизол, який підтримує енергію при тривалому напруженні. Серце починає битися швидше, м’язи напружуються, мозок переходить у режим гіперпильності. Усе тіло готується до дій — бігти чи боротись. Такий механізм часто називають фізіологією виживання — саме він допомагав людям переживати небезпеки впродовж усієї історії.
Та після реакції приходить хвиля виснаження. Багато людей описують цей стан як повну втрату сил, туман у голові, неможливість повернутися до звичного ритму. Це нормально — організм витратив велику кількість енергії. Проблема починається тоді, коли загроза не зникає. Якщо вибухи або сирени повторюються, а безпечне середовище не повертається, тіло не має часу на відновлення. У такому стані воно "зависає" у постійній напрузі.
Хронічний стрес змінює людину. І це не про силу чи слабкість — нервова система просто не здатна перебувати в бойовому режимі постійно. Змінюється і психіка, і фізіологія. Людина може стати надчутливою до звуків, втратити інтерес до буденних речей, мати проблеми зі сном, пам’яттю чи концентрацією. Тіло ж реагує підвищеним тиском, головними болями, порушенням травлення, хронічною втомою. Нерідко виникає відчуття, що ти наче не в собі — дієш, спілкуєшся, працюєш, але автоматично. Це і є наслідок тривалого виживання.
З часом організм змінює спосіб реагування. Це називається адаптацією до хронічного стресу. Людина чує вибух — але вже не здригається. Серце б’ється трохи швидше, але без паніки. Після цього можна піти на роботу або займатись справами. Здається, що ти просто став витривалішим. Але це не ознака сили — це виживальна економія. Мозок і тіло "переналаштовують" систему тривоги, щоби не вигорати щодня. Це не означає, що загроза стала меншою — просто нервова система зменшила реакцію, щоб зберегти ресурси.
У класичній моделі Ганса Сельє є три стадії адаптації до стресу: спершу організм мобілізується, потім чинить опір і намагається витримати навантаження, а далі або виснажується, або пристосовується, змінюючи свої реакції. Ця остання фаза часто має вигляд "заспокоєння", хоча насправді це компенсація. Людина здається спокійною, бо тіло не дозволяє собі реагувати інакше.
У цій адаптації є тонка межа. З одного боку — ми справді можемо працювати, жити, дбати про близьких навіть під обстрілами. З іншого — це не означає, що середовище стало безпечним чи нормальним. Людина, яка звикла до постійної небезпеки, часто не відчуває своїх емоцій, не помічає потреб або взагалі втрачає базове відчуття захищеності. Це ціна за здатність пристосовуватись.
Аби допомогти собі, варто визнати: тіло адаптувалось, але це не означає, що тепер ви стали "новою версією себе". Це лише реакція на ненормальні умови. Важливо повертати сигнали безпеки — через тілесні практики, обійми, теплу розмову, прогулянку чи терапію. Дозволяти собі емоції навіть із запізненням — сльози, тремтіння, сміх. І шукати підтримки там, де її можливо отримати: у психолога, в групах підтримки, у розмові з тими, хто переживає схожий досвід.
Нагадаємо, Всесвітній день боротьби з туберкульозом 24 березня: статистика, виклики, надії.
Ще більше гарячого та ексклюзивного контенту – у наших Instagram та TikTok !
