Судова система України знову опинилася у центрі гучного скандалу через неоднозначне трактування норм права. Рішення судді Василя Волошина від 28 квітня 2026 року у справі про захист честі, гідності та ділової репутації стало предметом активного обговорення у юридичному середовищі.
Причиною стала позиція суду щодо публікацій у Facebook, у яких позивача прямо звинувачували у незаконному відчуженні комунального майна. Про це пише "Апостроф".
У центрі справи опинилися дописи Дмитра Перова, який у соцмережах заявляв про нібито "незаконне відчуження будівлі комунальної власності" та "виведення її з власності територіальної громади" щодо об’єкта на вулиці Івана Франка, 26 у Києві. При цьому позивач не має статусу підозрюваного чи обвинуваченого у жодному кримінальному провадженні, а обвинувальний вирок щодо нього відсутній.
Попри це, суддя Волошин дійшов висновку, що подібні висловлювання є лише "оціночними судженнями", а не твердженнями про факти. Саме цей підхід і викликав хвилю критики серед правників.
Юристи звертають увагу, що фрази про "незаконне відчуження" фактично містять пряме звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. На їхню думку, подібні твердження можна перевірити та підтвердити або спростувати документально, а тому вони не підпадають під визначення оціночних суджень.
Окремо критику викликало питання дотримання принципу презумпції невинуватості. Відповідно до Конституції України, особа не може вважатися винною у злочині до набуття чинності обвинувального вироку суду. Водночас рішення у цій справі, на думку критиків, фактично допускає можливість публічного звинувачення без належних доказів та рішення суду.
У матеріалах справи, як зазначається, був наданий нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, укладений із органами комунальної власності. Документ підтверджував законність передачі будівлі. Однак суд не визнав поширену інформацію недостовірною.
Також у публікації звертається увага на те, що законність будівництва на вул. Франка, 26 раніше вже підтверджувалася судовими рішеннями, а сам проєкт мав погодження Міністерства культури та КМДА. Попри це, суд не врахував ці обставини як преюдиційні факти.
Окремі питання виникли і до процесуального боку розгляду справи. Зокрема, зазначається, що відзив відповідача був поданий із простроченням майже на 40 днів. Водночас суд усе ж врахував цей документ під час ухвалення рішення.
Крім того, критики рішення наголошують, що відповідач посилався переважно на інформацію з відкритих інтернет-джерел та сайту opendatabot.ua, однак суд не перевірив належним чином достовірність цих даних, хоча закон покладає такий обов’язок на особу, яка поширює інформацію.
Також дискусію викликала позиція суду щодо статусу позивача. Суд фактично не визнав його публічною особою, однак водночас значно розширив межі допустимої критики на його адресу.
У рішенні згадується й практика Європейського суду з прав людини, зокрема справа "Guja v. Moldova", яка стосується свободи слова та суспільного інтересу. Однак опоненти рішення наголошують: навіть суспільний інтерес не звільняє від обов’язку перевіряти достовірність інформації перед її поширенням.
Ще одним спірним моментом стало використання судом наказу 1994 року №10 як доказу пам’яткоохоронного статусу будівлі. За словами критиків, у матеріалах справи не було підтвердження чинності цього документа.
Автори публікації також згадують журналістські матеріали щодо родини судді Волошина та проводять паралелі із самим рішенням суду. Вони іронічно зазначають, що, за логікою суду, подібні твердження також можуть розглядатися як "оціночні судження".
На думку критиків, рішення створює небезпечний прецедент, за якого будь-які публічні звинувачення у кримінальних діях можуть залишатися безкарними, якщо їх подати у формі суб’єктивної оцінки.
Тож поки Василь Волошин у залі суду розширює межі допустимої критики для інших, він, схоже, дуже ретельно оберігає власний інформаційний комфорт. Водночас журналістські розслідування формують доволі суперечливий образ самого служителя Феміди. У публікаціях згадується і його дружина Віта Анатоліївна Волошина, колишня посадовиця Верховного Суду, яка під час війни отримувала державну грошову допомогу, попри відсутність очевидної потреби у такій підтримці.
Чи можна на підставі цих фактів робити висновки про можливе необґрунтоване отримання державних коштів родиною судді? Якщо керуватися логікою самого рішення Волошина, то подібні заяви цілком можна трактувати як "оціночні судження", які не потребують доказування та не порушують прав особи.
Критики рішення наголошують: такий підхід може стати небезпечним сигналом для інформаційних маніпуляцій та публічних кампаній дискредитації. Адже фактично будь-яке звинувачення у соцмережах можна подати як "суб’єктивну оцінку" й уникнути відповідальності.
На завершення варто згадати ще одну деталь: у рішенні суддя порадив позивачу скористатися "правом на відповідь" замість судового захисту. Саме тому автори матеріалу заявляють, що і цей текст є їхнім суб’єктивним оціночним судженням щодо професійної діяльності судді Волошина та ухваленого ним рішення.
Нагадаємо,
- Подільський районний суд міста Києва виступив із офіційним роз’ясненням, у якому спростував інформацію, оприлюднену у Facebook активістом Дмитром Перовим.
У заяві наголошується: поширені твердження не відповідають реальним судовим рішенням у двох окремих справах.
- Конфлікт довкола реставрації історичного будинку на Андріївському узвозі, 18 набирає обертів. Так званий активіст Дмитро Перов у соцмережах заявив про "руйнування пам’ятки" й звинуватив забудовника у знищенні інтер’єрів і автентичних деталей, а профільний Департамент КМДА видав припис зупинити роботи. Але чи справді йдеться про знищення історичної будівлі, чи про чергову інформаційну атаку?
Приєднуйся до нашої армії антикорупціонерів! Підписуйся на нас у Telegram, WhatsApp, Facebook, Youtube, Twitter, Instagram і TikTok!
