Україна – один із потенційних європейських лідерів за виробничими потужностями: у вітчизняній промисловості зайняті мільйони працівників, які виробляють широкий діапазон продукції – від харчів до ракет. При цьому українські товари часто не поступаються за якістю закордонним. Чому ж, маючи такий колосальний потенціал, країна залишається економічним аутсайдером Європи? Одна з причин – неконтрольований імпорт іноземних продуктів.
«Європейський тигр» чи аутсайдер?
У 2020 році українська економіка вже звично очолила рейтинг найбідніших країн Європи із показником ВВП на душу населення у 13 тисяч доларів (для порівняння, у Люксембурзі ця цифра становить понад 121 тис. доларів, в Австрії та Німеччині – близько 60 тисяч, у Росії – майже 30 тисяч, і навіть у Молдові – 13,5 тисячі). І все це – попри розвинену аграрну промисловість, наявність власних корисних копалин та промислові потужності.
Економіка України досить стрімко зростала з 2000 до 2008 року – країну навіть встигли охрестити ледь не «європейським тигром», однак так і не оговталась після світової економічної кризи 2008 року, а також політичної кризи й військових дій 2014-2015 років.
При цьому якість вітчизняних товарів – на рівні. Наприклад, українську молочну продукцію залюбки споживають у Європі, близько 15 виробників вже вийшли на ринок ЄС і нарощують обсяги експорту. Значна частина обладнання з України, в тому числі переробного, експортується до багатьох країн світу: Україна постачає до Канади спецтехніку, яка використовується у засніжених зимових умовах, до країн ЄС відбувається постачання риболовецьких суден, запчастин до вагонів і локомотивів.
Водночас, маючи грандіозний науковий, технологічний, природний та людський потенціали, Україна є однією з найменш інвестиційно-привабливих країн Європи. Адже не здатна гарантувати інвесторам – внутрішнім і зовнішнім – достатній рівень безпеки, а рівень захисту власних ринків і вітчизняних виробників – чи не найслабший у світі.
Чому Україна пасе задніх за рівнем економічної безпеки?
За оцінкою експерта, партнера юридичної фірми «Ілляшев та партнери» Олени Омельченко, Україна має найгірші в Європі умови захисту внутрішнього ринку. Зокрема, вступ країни до СОТ коштував їй зниження тарифного захисту майже до нуля.
«Основна небезпека полягає в тому, що є ціла наука, як через демпінг змушувати припиняти роботу заводи, колективи. А потім, коли ринок звільняється, то ті люди, які завозять демпінговий товар, підвищують на нього ціну. Іноді навіть вище за ті ринкові ціни, які є в світі», – коментує президент Спілки виробників будівельних матеріалів України Костянтин Салій.
Такі дії недоброчесних постачальників називають демпінгом. При чому досить часто така політика всіляко підтримується їхніми урядами у вигляді різноманітних субсидій, податкових пільг, дешевого фінансування чи надання енергоресурсів за зниженими тарифами. Українські виробники про таку допомогу держави можуть лише мріяти. Натомість закордонні здатні занижувати ціни настільки, що конкурувати з ними стає неможливо.
«На жаль, сьогодні рівних умов конкуренції на внутрішньому ринку товарів легкої промисловості досі немає. Присутність продукції українського виробника у різних групах товарів сягає від 15 до 20, у кращому випадку – 25 відсотків», – вважає президент асоціації «Укрлегпром» Тетяна Ізовіт.
Схожа ситуація й на ринку будматеріалів. Через навалу дешевого імпорту фактично десятки мільйонів бюджетних гривень, що виділяються на президентське «Велике будівництво», годують замість українців економіки інших країн: білоруську, якщо йдеться про мінеральний порошок, і турецьку, якщо говорити про цемент.
Вільна торгівля: вікно можливостей чи загроза для національної економіки?
З 1 січня 2021 року почала діяти ЗВТ між Україною та Ізраїлем, на черзі – Туреччина та ще 5 країн. І хоча такі кроки, з одного боку, покликані розширити експортні можливості України, представники цілої низки галузей уже б’ють на сполох через експансію більш потужних сусідів на вітчизняні ринки.
Протягом тривалого періоду часу одним з найбільших торгових партнерів України була Турецька Республіка. З 2012 року Київ та Анкара мають статус стратегічних партнерів. А минулого року вперше за історію відносин сальдо зовнішньої торгівлі з Туреччиною стало для України від’ємним.
Через такий дисбаланс під загрозою опинилися вітчизняні молокозаводи, виробники взуття та легка промисловість, зокрема текстильна.
Поки турецька індустрія має значні податкові пільги й держдотації, що дозволяє їй виходити на флагманські позиції у світі, українські підприємства легпрому працюють без жодних преференцій. І це вже коштувало бюджету України близько 7 мільярдів гривень.
Аналогічна ситуація складається й у цементній галузі. В Україні працює 8 власних заводів, які здатні повністю забезпечити потреби внутрішнього ринку, сукупно вони створюють понад 20 тисяч робочих місць та поповнюють державну казну на мільярди гривень щорічно. Однак національні виробники безсилі перед експансією більш потужного південного сусіда. Імпорт цементу з Туреччини вже сягнув мільйона тонн на рік. Частка турецького цементу в загальному імпорті склала понад 90%, а середньозважені ціни – набагато нижчі за ціни вітчизняної продукції та навіть за собівартість виробництва цементу.
Як у Європі захищають внутрішнє виробництво?
Результати двох діаметрально різних підходів до захисту національного товаровиробника яскраво ілюструють приклади країн Балтії та Польщі. Балтійці не зуміли захистити власні підприємства, які виробляли будівельні суміші, у підсумку в країнах практично відсутнє внутрішнє виробництво. Натомість польський уряд запровадив спеціальні програми для підтримки національного виробника.
Як країни ЄС захищають власне виробництво, з власного досвіду знає комерційний директор групи «Фомальгаут» Богдан Рублюк. Зауважимо, його компанія – єдина з вітчизняних виробників сухих будівельних сумішей, яка експортує свою продукцію до Європи.
«У Польщі, насамперед, потужна соціальна програма: купуй польське, добре, бо польське, і таке інше. Польський покупець завжди у пріоритеті обирає власного виробника. Коли ми працювали на території Німеччини, нам казали так само: Богдане, побудуйте завод у Німеччині, і ми будемо у вас купувати. Так відповідають багато споживачів», – зауважує підприємець.
Більшість експертів єдині у думці: держава має захищати власні робочі місця та податки, а отже і свого товаровиробника.
«В усіх країнах Європи є така інституція, яка називається ринковий нагляд. Якщо раптом ринковий нагляд побачить, що місцевий товаровиробник несправедливо утискається демпінгом, то там включається весь державний апарат, і накладаються якісь додаткові мита, штрафи. Держава захищає своїх товаровиробників, тому що держава отримує в бюджет не від експорту, а від роботи власного виробника», – наголошує Костянтин Салій.
А що в Україні?
Здавалося б, саме до такого європейського підходу має прагнути й Україна. Адже наразі країна ризикує втратити цілу низку промислових галузей через неконкурентний імпорт. Нагадаємо, торік вітчизняні цементники заявили про демпінг з боку Туреччини, який ставить вітчизняні підприємства під загрозу закриття.
Аби не допустити цього, у вересні 2020 року Кабмін на прохання національних виробників ініціював антидемпінгове розслідування стосовно турецьких постачальників. Попередні висновки вже є: розрахована маржа шкоди від імпорту в Україну товару походженням з Турецької Республіки склала 46%. Зважаючи на наявність особливої ситуації та існування загрози заподіяння істотної шкоди національному товаровиробнику, Мінекономрозвитку рекомендує застосування остаточного антидемпінгового мита.
Уже найближчим часом має відбутися засідання Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі, де, згідно з висновками розслідування, і можуть бути ухвалені заходи щодо захисту вітчизняної економіки. Хоча таке рішення має й своїх опонентів – передусім з числа тих, хто заробляє на постачанні імпортної продукції.
Чи стане держава на захист національного виробника? Чи вдасться Україні вберегти бюджетотвірні заводи від закриття, а десятки тисяч власних громадян – від безробіття й зубожіння? Сподіваємося, що у своєму рішенні Уряд спиратиметься на європейський досвід та проявить здоровий протекціонізм.
